in ,

Діна Рубіна: «Я ненавиджу, коли хто-небуть, ким би він не був, намагається вчити мене тому, як мені поводитися і думати…»

Імя російськомовної ізраїльської письменниці Діни Рубіної відоме у всьому світі. Її книги активно читаються в Росії, вони здобули також неабияку популярність в російськомовній діаспорі, а завдяки перекладам — і серед зарубіжних читачів. Популярність її творів (а це дев’ять романів, безліч повістей, оповідань та есе) стала візитною карткою автора, що працює на стику фактично несумісних жанрів: сімейної драми, детективу, історичної розповіді і навіть фентезі. Географія її поїздок і зустрічей із читачами охоплює майже всі континенти. Бо її основний читач — це інтелектуал-романтик, що насолоджується справжньою літературою. Незабаром у видавництві «Юрінком Інтер» буде опублікований роман Діни Рубіної «Синдром Петрушки» в перекладі на українську мову. Сьогодні ми публікуємо інтерв’ю  президента видавничої організації «Юрінком Інтер», шеф-редактора газети «Юридичний вісник» України Віктора Ковальського з Діною Іллівною. Як на наш погляд, розмова вийшла досить цікавою.

—  Шановна Діно Іллівно, як відомо, Ваші твори перекладені на 37 мов, вони виходили в світ у багатьох країнах. Чи ведете Ви підрахунок накладів ваших книг, виданих у всьому світі? Чи можете назвати хоча б приблизно сукупний тираж книг, випущених під Вашим ім’ям?

Взагалі-то, ніколи не підраховувала спеціально, але у видавництві «ЕКСМО», з яким я співпрацюю вже чотирнадцять років, існує, звичайно, якась статистика — за їх даними, за ці роки сукупний тираж моїх книг перевищив 8 мільйонів екземплярів. Хоча, всі ці тиражні показники аж ніяк не здаються мені свідченням якості літератури. Запевняю вас, що сукупний тираж книг якого-небудь відомого детективника буде набагато вищий мого.

—  Одного разу Ви назвали Росію та Ізраїль «країнами Вашої долі». А як сприймають творчість російськомовного письменника в доленосній для Вас країні — в Ізраїлі? Чи читають Вас інші, не російськомовні ізраїльтяни? Чи перекладалися Ваші твори на іврит і в якому обсязі?

—  Хороше запитання, що називається «в яблучко». На самому початку мого життя тут, а було це понад чверть століття тому, одне видавництво випустило мою книгу в перекладі на іврит. Перекладачем виявився дуже милий і вже літній чоловік, якого в Ізраїль привезли в 1924 році у віці 10-річним хлопчиком. Він пам’ятав ще похорони Леніна, на яких відморозив собі вуха. Само собою, пізніх сленгових шарів мови він не знав, у багатьох новітніх поняттях плутався і, але, тим не менше перевів мою прозу високою мовою Біблії. Можете уявити, як усе це сприймалося молодими читачами «молодого івриту» … Коротше, всі ці роки я просто боюсь повторити експеримент з перекладом моїх книг на іврит. Можливо, даремно, можливо, почекаю, поки підросте внучка — нехай вона ризикне, якщо на той час мої книги когось ще цікавитимуть.

—  Як Ви знаєте, переважна більшість читачів України, за даними статистики, володіють російською мовою, а, отже, можуть читати Ваші твори в оригіналі, хоча в цілому ставлення суспільства до використання російської мови в різних сферах життя не можна назвати однозначним. Однак Ви все ж погодилися на переклад Вашого роману «Синдром Петрушки» на українську мову. Можливо, Ви розглядаєте цей переклад як культурну місію громадянина Ізраїлю, адже наявність світових бестселерів українською мовою так чи інакше впливає на формування української ідентичності, як Ви вважаєте?

Що значить «я все ж погодилася»? Я зробила це з радістю. До речі, на українську в мене вже перекладений роман «Біла голубка Кордови». Взагалі ж з приводу «місії» … Знаєте, за родом професії я оперую словами і тому відмінно відчуваю їх вагу і сенс. Терпіти не можу всіх цих «місій», «громадянськості» та іншого демагогічного сленгу. Скажу простіше: вся моя сім’я, всі родичі й навіть чоловік — родом з України. І хоча я виросла в Азії, куди війна закинула моїх рідних, українські прикмети, коріння-прислів’я, пісні і примовки супроводжували все моє дитинство. Мій батько, будучи родом із Харкова, так і не позбувся до кінця життя від свого «хеканья». Я й сама можу зобразити суржик і завжди при цьому згадую бабусю.

Незважаючи на нинішні події між вашою країною і Росією, дійсно жахливі й трагічні для обох народів, я завжди їздила в Україну й буду їздити з радістю  надалі. Тим паче, із задоволенням тут виступаю. Аудиторія В мене тут незмінно вдячна, тонка, розумна, з хорошим гумором. Що стосується цього мого роману — «Синдром Петрушки», — там є Львів, таємниче й чарівне місто, місто повне таємниць, трагедій, зради і любові.

—  Скільки творів — стільки і сюжетів, життєвих історій, героїв, подій, долей, причому в різні часи і в різних країнах. І в той же час у Вашій прозі все наскрізь просякнуте соціальної аналітикою, економічними та діловими перипетіями, політичними діалогами. За Вашими книгами можна вивчати геополітику, соціологію, етнокультуру. Таке дуже рідко, але трапляється в історії культури. Наприклад, по книгах Оноре де Бальзака колись вивчали життя Франції. Однак Ваші герої, як правило, космополітичні, вони ніби існують поза державою і поза державної приналежності. Хто ж вони, по-Вашому, ці люди? Чи пов’язана ця риса з Вашим особистим життєвим досвідом існування «між земель» і «між часів»?

Поза державної приналежності поки ще нікому, крім Робінзона Крузо на острові, проіснувати не вдалося. Зрозуміло, і я не існую в безповітряному і безкордонному просторі. В мене ізраїльський паспорт, і як би я не лаяла часом ті чи інші неподобства своєї країни (які притаманні всім країнам загалом), я дуже чутливо й ревниво стежу за тим, щоб у моїй присутності думки моїх співрозмовників про мою країну виражалися в коректній формі. І саме тому ніколи не поспішаю влазити в політичні суперечки й робити гучні заяви, коли заходить мова про конфлікт між двома народами. Це не боягузтво, не аполітичність, не байдужість, це — природна охайність порядної людини, адже сама я ненавиджу, коли-небуть хто, ким би він не був, намагається вчити мене тому, як мені поводитися й що думати на тему палестино-ізраїльського конфлікту, наприклад.

Але це правда, що мої герої легкі на підйом, цікаві, жадібні до різних перипетій. Я взагалі люблю такий тип людей — не те, щоб авантюристів, але непосид, розумних, ризикових. І вони, звичайно ж, ніякі не космополіти. Я взагалі не зустрічала ще космополітів. У кожної людини в душі є перевага і любов до якогось шматочка землі … Просто розумна людина ніколи не буде глаголіти  даремно, розуміючи недосконалість і окремої людської натури, і цілих інституцій влади … Розумна людина взагалі скептична, обережна в судженнях, адже вона багато чого в життя бачила, головне —  вміє робити висновки зі своїх спостережень.

—  Ваші герої, як правило, — неординарні особистості. Ви делегуєте їм ті чи інші видатні здібності. Можна сказати, що сукупний Ваш герой — талановитий інтелігент у вирі складних життєвих перипетій. Скажіть, чи є у Вас зразок для наслідування в зображенні такого героя?

Ну, так! У житті мені зустрічалося багато дуже яскравих талановитих людей, якими я захоплювалася. Хоча, як супутника життя взагалі-то, вважаю за краще мати свого чоловіка — людину м’яку, спокійну й сталу в своїх бажаннях і звичках. Але літературний персонаж — так, він просто зобов’язаний мати характер, здатний закохати в себе й повести за собою не лише читача, але й самого автора.

—  З Ваших творів помітно, що Ви не плекаєте особливої поваги до професії юриста. Наприклад, один зі служителів закону в «Синдромі Петрушки» — прокурор-негідник, другий — обчистив власну дружину. І в інших Ваших творах практично те ж саме. В цьому відображається якийсь Ваш особистий досвід спілкування з юристами? Як, наприклад, свого часу виражалася ненависть Льва Толстого до суду й суддів?

—  Ой-ой-ой … Невже таке категоричне враження виникає після прочитання моїх книг? Напевно, тут зіграло роль підсвідоме засудження зятя-юриста. Жартую! … У мене безліч друзів-правників, які дуже мені допомагають жити. Думаю, ви надто вже буквально проекціюєте образи так званих «негативних героїв» на мої особисті смаки і звички. Розумієте, коли автор працює над книгою, ним керують куди більш складні процеси ніж власні уподобання. Коли я хотіла зобразити героя з неабиякими повноваженнями, з можливостями дійсно зламати життя ненависній йому людині, мені зручніше було б зробити його саме прокурором, адже за радянських часів та й зараз, мабуть, прокурор — вельми впливова й досить зловісна фігура.

—  Подієва географія в Ваших творах дійсно вражає — найвідоміші столиці світу, периферія, курорти, маса подробиць життя в них, котрі відомі лише «аборигенам». Потрібні цілі інститути, колективи, аби всі ці відомості просто викласти, не кажучи вже про те, щоб перетворити в захоплююче інтелектуальне чтиво. Просто не віриться, що все це змогла скласти одна людина. Вибачте, але як це Вам вдається?

— Знаєте, моя бабуся, яка була джерелом приказок, приспівок і всякої всячини з  української мови, вічно мене довбала: «Що маєш робити, то зроби сьогодні, а що маєш з’їсти, то з’їж завтра.». Я страшенно злилася за на неї в дитинстві. Але, виявилося, з роками зрозуміла, що вирісши, просто не вмію розслаблятися й відпочивати. Я ж піаністка, зрозуміло? Це з дитинства каторга: багатогодинна робота, терпіння, робота, терпіння, страшна втома Але все це дуже в нагоді по життю, в літературній праці. Толстой говорив: «Роби, що необхідно, і вийде що потрібно». Хоча, звичайно, з роками відчуваю, що вже не так просто працювати по шістнадцять годин на добу. Вік, дідько би його побрав …

—  Як Ви ставитеся до того, що українське видавництво «Юрінком Інтер» проявило ініціативу у виданні перекладу роману «Синдром Петрушки»? Події в ньому, як відомо, відбуваються у Львові, Празі, Єрусалимі … Тобто роман подієво й географічно близький українському читачеві, але інтрига в тому, що це видавництво нечасто випускає «художку», а якщо й випускає, то романи типу «Злочин і кара» …

Ну … «Злочин і кара» — непогана «художка», а? Дивись і моя книга видасться цікавою українському читачеві. Взагалі, знаєте, з приводу того, що близько, а що неблизько, то ніколи не відомо — що «вистрілить» читачеві прямо в серце. В середині семидесятих всі ми, думаю,  закохалися в повість Джерома Селінджера «Над прірвою у житі». Американський хлопець, далеке американське періферійне  життя … Що тут могло бути близьким? Особисто я вважаю, що талановита книга завжди має шанс достукатися до свого читача, де б він не жив. По суті справи в людини завжди небагатий репертуар, а  торкали серце теми любові, ненависті, зради, ніжності, страху, смерті … Але головне —любов, де б їй і в чому б не довелося проявитися.

Дякуємо Вам, Діно Іллівно, за такі змістовні відповіді. Заразом бажаємо творчих успіхів і зростання Вашої читацької аудиторії.

Джерело: ЮВУ

Рейтинг публікації

Written by admin

Коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Loading…

0

Податок на «зайві» метри

Суди штрафуватимуть авто з іноземними номерами