in ,

Мустафа Джемілєв: «Щодо того, що Крим буде звільнений від окупантів, у мене сумнівів немає…»

Про трагедію мужнього й багатостраждального кримськотатарського народу ми дізналися в середині 80 –х років. До цього офіційна радянська історія доносила нам спотворені  факти про події 1944 року вигнання кримських татар із рідної землі та депортацію в далекі чужинські краї.  Офіційна пропаганда намагалася зробити з цього мужнього й нескореного народу зрадників, позбавити кримських татар історичної пам’яті та національної свідомості.

Відлік нового історичного етапу боротьби кримських татар за повернення на свою батьківщину почався зі вступом у цю боротьбу Мустафи Джемілева, мужнього й обдарованого юнака, який віддав цій справі усього себе. Він відстоював право свого народу не лише на повернення на свої землі, а й на правдиву історію, на рідну мову, на повернення національної самосвідомості. Розуміючи, що досягти цієї високої мети неможливо без утвердження загальнолюдських цінностей і свобод, заборонених радянським режимом, він розширив цю боротьбу до відкритого політичного спротиву комуністичній ідеології та практиці. Водночас Мустафа Джемільов боровся й за свободу інших поневолених народів, зокрема, відкрито виступив проти радянського вторгнення  до Чехословаччини та Афганістану тощо, будучи мусульманином, захищав представників інших конфесій від переслідувань.

 Народився Мустафа Джемільов 13 листопада 1943 році в селищі Ай-Серез поблизу кримського Судака. За свою дисидентську діяльність був виключений із 4-го курсу гідромеліоративного факультету Ташкентського інституту інженерів іригації та механізації сільського господарства. У подальшому мужнього правозахисника сім разів ув’язнювали до радянських таборів, намагаючись зламати його волю до боротьби. Усього Мустафа Джемільов провів за колючим дротом п’ятнадцять років. Він — всесвітньовідомий правозахисник, один із засновників та член Ініціативної групи із захисту прав людини в СРСР.

Після проголошення незалежності України Мустафа Джемільов неодноразово обирається до Верховної Ради України, як член комітету ВРУ з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (з 1998 року), голова підкомітету з питань депортованих народів, національних меншин та жертв політичних репресій (2003 –2007 рр.), голова підкомітету з питань етнополітики, прав корінних народів та національних меншин України, жертв політичних репресій (з грудня 2012 р.) він є автором багатьох важливих законопроектів. Із 1991 по 2013 рр. Мустафа Джемільв очолював Меджліс кримськотатарського народу. Під час російської окупації Криму в 2014 році він зайняв активну позицію підтримки територіальної цілісності України і непорушності її кордонів.

Сива, мудра людина, що палить одну цигарку за одною, і телефонні дзвінки, дзвінки, дзвінки… Втім попри свою зайнятість шановний Мустафа-ага все ж знайшов час, щоб відповісти на запитання шеф-редактора ЮВУ Віктора Ковальського та адвоката Миколи Левчука.

— Шановний Мустафа-ага, які фактори сприяли передворенню звичайного хлопчика із Ай-Сереза в лідера свого народу, всесвітньо відомого правозахисника, морального авторитета України? Як Вам живеться з таким «багажем», з тою відповідальністю, яку Ви взяли на себе добровільно?

— У моїх життєвих планах не було прагнення стати лідером, авторитетом, я просто хотів жити по честі й совісті, і щоб за свої дії або бездіяльність не доводилося червоніти перед батьками, співвітчизниками, коханою дівчиною, дітьми. А подібний кодекс життя, як виявляється, іноді призводить до згаданих вами наслідків.

— Ми читали книгу «Шостий процес Мустафи Джемільова», вона справила величезне враження. Яким чином, живучи в тоталітарній державі багато років, перебуваючи в місцях ув’язнення, Вам усе ж вдавалося відчувати себе вільною людиною, лишатися нескореним і ні на йоту не втрачати людську гідність?

— Якраз у таких екстремальних ситуаціях і кристалізується характер, воля й відповідна норма поведінки. Крім того, я з юних літ був готовий до труднощів і той перший арешт не став для мене раптовою несподіванкою. Я до цього ретельно готувався, зокрема, збирав в осіб, що відбули покарання, інформацію про життя і порядки в тюрмах і таборах. Як зрозумів пізніше, важливо бути морально підготовленим до найгіршого, включаючи, зрозуміло, і смерть. Коли людина переходить цю межу, тобто морально готова до всього, їй Джемільовуже нічого не страшно. І якщо трапляється не найгірше, а щось середнє, то це сприймається цілком спокійно. Тобто в ті часи, відстоюючи свої переконання, людина повинна була для себе чітко визначити, як далеко вона може піти й чим може пожертвувати. Важливо, щоб планка була виставлена досить високо. Бо якщо лише до першого затримання, допиту або звільнення з роботи, то краще, як то кажуть, сидіти вдома й не висовуватися.

— Яким чином  Ви, не маючи юридичної освіти, зуміли «ставити на місце» суддів і прокурорів, вільно орієнтуючись в матеріальному й процесуальному праві та чітко визначаючи лінію свого захисту на процесах, що організовувалися проти Вас?

— Мені дуже рано, ще до вступу в інститут й особливо після виключення з нього за «антирадянські погляди», стало гранично ясно, що це буде жорстка боротьба із системою, що мене переслідуватимуть, вчинятимуть провокації й організовуватимуть процеси за реальними й надуманими звинуваченнями. Тому ретельно вивчав кримінальний і процесуальний кодекси, коментарі до них, перечитав майже всі доступні в ті часи книги про відомі в світі політичні процеси, промови відомих обвинувачів і адвокатів. Такої підготовки в переважної більшості радянський суддів і прокурорів, як правило, не було, а тому «відшмагати» їх не представляло великих труднощів.

— Це практичне пізнання права допомагало Вам у Вашій подальшій правозахисній діяльності?

— Звісно, я не був такий наївний, щоб розраховувати на те, що знання права може допомогти мені уникнути в’язниць і таборів. Адже всі ми прекрасно знали, що вироки  виносилися зовсім не в суді, а в іншому місці. Розрахунок тут був лише на те, щоб виходити з цих процесів із моральною перемогою. А в правозахисній діяльності й у боротьбі з режимом це було головним й збільшувало число послідовників.

— Ви відомий правозахисник. Що, з Вашої точки зору, представляє собою правозахисна діяльність? В чому її відмінність від політичної, юридичної чи громадської діяльності по захисту прав і свобод людей?

— У тодішньому радянському правозахисному русі було багато різних напрямків, учасники яких домагалися різних цілей. Поряд із загальнодемократичним напрямком, головною метою якого було перетворення СРСР з тоталітарної терористичної країни в демократичну державу, існувало й багато інших. В першу чергу це національні рухи — балтійських народів, український, кримськотатарський, грузинський, азербайджанський, вірменський, турок-месхетинців, поволзьких німців, «російське національний рух», рух євреїв за право на еміграцію до Ізраїлю, релігійні рухи за свободу віросповідання — об’єднання баптистів, адвентистів, п’ятидесятників, православних тощо. До речі, дуже добре аналізує всі ці рухи в своїй книзі «Історія інакомислення в СРСР», виданій у 80-х роках у США, відома правозахисниця Людмила Алексєєва.

І всі ці рухи об’єднував один противник — радянський режим, і всі вони, зрозуміло, з різним ступенем інтенсивності й жорстокості, піддавалися переслідуванням. Причому цих людей переслідували не за якісь реальні злочини, а за висловлення своєї політичної, релігійної або наукової точок зору. Тому їх, за влучним висловом засновника «Amnesty Internatinal» Пітера Бененсона, на Заході й називали «в’язнями совісті». Судили, як правило, за статтями кримінальних кодексів «союзних республік», які передбачають покарання за «антирадянську пропаганду» або «поширення матеріалів, що ганьблять радянський лад» (статті 70 і 190 КК РРФСР). Хоча досить часто влада вдавалася до провокацій, аби засудити за абсолютно вигаданим злочином. Наприклад, відомого поета і майбутнього лауреата Нобелівської премії з літератури І. Бродського заарештували та півтора місяці тримали в психлікарні і потім засудили (в 1964 році) на 5 років заслання за звинуваченням у «дармоїдстві»; В’ячеслава Чорновола за допомогою якоїсь дівчини — агента КДБ на засланні в Якутії намагалися звинуватити в «спробі до зґвалтування»… Серед дисидентів було багато видатних людей, як, наприклад, той же П. Григоренко, А. Сахаров, А. Солженіцін, В. Буковський, згаданий В. Чорновіл, А. Марченко і інші. Звісно, були й такі, яких гебістам вдавалося зламати, змусити публічно відректися від своїх поглядів, каятися й дати обвинувальні свідчення на своїх товаришів.

— Чи існує, на Ваш погляд,  правозахисна діяльність у сучасній Україні? В чому її суть? В яких формах вона здійснюється?

— В сьогоднішній Україні достатньо багато правозахисних організацій і людей, які називають себе правозахисниками — одних загальноукраїнських організацій близько двох десятків і ще кілька десятків у регіонах. Деякі з них, звичайно, займаються дуже корисною справою й цілком заслужено отримують гранти міжнародних організацій. До речі, це одна з головних відмінностей від правозахисників за радянських часів, коли основними «грантами» для правозахисників були в’язниці, спецпсихушки, заслання і табори, а часом тортури і смерть. Є також провокатори й аферисти, які називають себе правозахисниками. Наприклад, у Криму є такий «правозахисник» Марк Бен-Наїм, який перебуває в розшуку і в Росії, і в Ізраїлі за кількома статтями кримінальних кодексів. У Криму за Януковича він заснував організацію під назвою «Регіональна правозахисна група «Півострів Крим» в складі однієї людини, тобто самого себе, створив свій сайт під тією ж назвою «Полустров Крим» і на замовлення певних структур почав публікувати численні брехливі й провокаційні статейки. Ще до окупації півострова лише проти Меджлісу й кримських татар ним було опубліковано понад сотню таких матеріалів. Причому публікував він ці брудні пасквілі проти Меджлісу і багатьох людей не лише на своєму «Півострові», російських та проросійських кримських сайтах, а й на досить відомих українських сайтах, на кшталт Gazeta.ua, FromUA, «Європейська Правда», «Багнет» тощо. При тому, що вважався в Росії «розшукуваним», він вільно їздив у Москву й повертався до Криму назад. Продовжує цей так званий «правозахисник» свою «публіцистику» і зараз в окупованому Криму — переважно проти «київської хунти», підписуючись тепер як «правозахисник Марк Бондаренко». Я веду до того, що нерідко за словом «правозахисник» може стояти негідник, прямо протилежна особа. І це не лише в Україні.

— Ваша діяльність настільки багатогранна, що важко збагнути, що в ній основне, а що другорядне, що вагоме, а що похідне. Як Ви з цим потоком справ, подій, зустрічей справляєтеся?

— Не завжди справляюсь, але намагаюся в міру тих сил, які в мене залишилися. Правда, є ще невеликий штат помічників, крім того, в силу різних обставин змушені були покинути Крим і переїхати до Києва майже чверть складу Меджлісу кримськотатарського народу. Всі вони дуже стараються мене якось «розвантажити».

— Якщо оглянутися назад, які б етапи чи найвагоміші події Ви б виділили?

—  Якщо говорити про етапи по закінченні періоду в’язниць і таборів, а останній раз я звільнився в кінці осені 1986 року, то, напевно, перше це величезна робота по скликанню всесоюзної наради активістів кримськотатарського Національного руху. До моменту мого звільнення в ньому існувало щонайменше чотири різні течії, деякі з яких були досить щільно інфільтровані стукачами КГБ, і ще кілька розрізнених груп, які між собою гостро полемізували, а часом навіть ворогували. Завдання полягало в тому, щоб зібрати керівників і представників всіх груп і течій в одне місце для вироблення єдиної стратегії й обрання єдиного керівництва. Це майже вдалося зробити навесні 1987 на першій всесоюзній нараді активістів Національного руху в Ташкенті.

Кажу «майже», бо хоча й вдалося дійти компромісу з найбільш впливовими течіями, а через два місяці на другій всесоюзній нараді обрати єдину керівну Центральну ініціативну групу з 15-ти осіб, все одно залишалися деякі невеликі групи, які продовжували діяти на свій розсуд.

Завдяки цьому об’єднанню влітку 1987 року нам вдалося організувати безпрецедентні для СРСР масові акції на Красній площі в Москві з вимогою повернути кримськотатарський народ на свою батьківщину й відновити його права. Саме після цих подій на очах багатьох зарубіжних кореспондентів радянське керівництво змушене було визнати існування кримськотатарської проблеми й створити Державну комісію для її розгляду. Хоча призначення до керівництва цієй комісієї ярого сталініста А. Громика нічого доброго не віщувало, але все ж це був прорив.

Потім було створення на черговій всесоюзній нараді активістів Національного руху в травні 1989 року єдиної організації ОКНР (Організації кримськотатарського національного руху) зі структурами у всіх місцях компактного проживання наших земляків, яка опікувалася питаннями масового переїзду кримських татар до Криму, відкриттям там «другого фронту» Національного руху за право на прописку, працевлаштування та отримання земельних ділянок для будівництва житла тощо.

Наступні два роки були одночасно роками наполегливої й копіткої роботи з відновлення розстріляного більшовиками органу національного самоврядування кримських татар — Курултаю (національного парламенту) і його виконавчого органу — Меджлісу кримськотатарського народу. Нам це вдалося, адже ми розробили всі регламенти, положення і правила, провели на всій території СРСР, де проживали кримські татари, всенародні двоступеневі вибори делегатів Курултаю і 26 червня 1991 року, тобто за кілька місяців до розпаду СРСР, відкрили першу сесію Курултаю. На ньому обрали таємним голосуванням Меджліс із 33-х осіб, а також його голову. Потім почали створювати мережу місцевих і регіональних меджлісів у всіх місцях проживання кримських татар. Влада, звичайно, як і очікувалося, одразу ж назвала наші національні органи антирадянськими й екстремістськими, але це вже нічого не змінило, оскільки сама влада вже дихала на ладен.

Відновлення системи національного самоврядування мало величезне значення для консолідації нації й зміцнення всього Національного руху. Якось наприкінці 90-х років в Університеті Джорджа Вашингтона, куди мене запросили прочитати лекції про ситуацію в Криму та кримськотатарський Національний рух, переді мною виступив один професор і сказав приблизно наступне: «У роки перебудови в Радянському Союзі в середовищі всіх національностей були створені десятки різних демократичних, національних організацій, рухів і «фронтів». Але майже всі вони ще до розпаду СРСР роздрібнилися, розсварилися між собою, тому в багатьох державах, що утворилися на території колишнього СРСР до влади легко прийшла стара радянська номенклатура. Але кримськотатарський національний рух не лише не розкололося, але навпаки ще більше зміцнів і згуртувався. І це відбулося багато в чому завдяки тому, що їм вдалося ще до розпаду СРСР провести демократичні вибори серед народу й створити свій єдиний представницький орган — Курултай».

Відповідно до прийнятого нами регламенту голова Меджлісу обирається на 5 років, але моє головування затягнулося майже на 23 роки, до жовтня 2013-го. Всі ці роки були насичені досить бурхливими, а часом і драматичними подіями. Завдання полягало в тому, щоб відновити права кримських татар, а також уникнути кривавих зіткнень. Значною мірою це нам вдалося. Ми крок за кроком відстоювали свої права, але не встигли все зробити — прийшла окупація.

— У сучасній Україні не так багато людей, яких можна назвати совістю нації, моральним авторитетом. Насмілимося поіменувати такими Ліну Костенко, Блаженнійшого Любомира Гузара, який, на жаль, не так давно покинув нас, а ще Семена Глузмана, Левка Лук’яненка та деяких українських поетів. Бути в цій когорті — це велика честь чи велика відповідальність?

— Я не знаю, чи відношуся до цього кола дуже шанованих людей, а якщо так, то це, звичайно, дуже приємно. Приблизно за рік до своєї смерті Блаженний Любомир Гузар якось запросив мене до себе й запропонував відвідувати регулярні наради цього кола людей з обговорення ситуації в країні, але в мене якось не виходило — постійні поїздки, невідкладні зустрічі тощо.

— А тепер, можливо, дещо провокативне питання. Ви вірите, що нинішнє покоління українців і  кримських татар все ж відвоює, поверне Крим в Україну?

— Можливі кілька сценаріїв розвитку подій. Перший — керівництво Росії доходить розуміння того, що нинішня її агресивна політика по захопленню чужих територій, грубих порушень міжнародного права, підтримці терористичних режимів у світі приводить країну до все більшої ізоляції й непосильної для її економіки гонки озброєнь, тому вносить у свою політику відповідні корективи. Тобто в першу чергу повертає захоплені території в Україні та Грузії. Цей сценарій при владі Путіна малоймовірний, а тому можна прогнозувати продовження посилення політичної та економічної напруженості, звуження демократичних свобод у цій країні, що в кінцевому підсумку може привести до непередбачених катаклізмів, включаючи не добровільний відхід Путіна зі своєї посади.

Наступний сценарій — Росія продовжує свою згубну для країни політику, санкції продовжують посилюватися, економіка остаточно руйнується й настає, як це сталося з Радянським Союзом, розпад залишків імперії. Тільки, дай Бог, щоб цей розпад, як і у випадку з СРСР, був відносно мирним.

Можливі, звичайно, й інші сценарії, бо, як то кажуть, ми припускаємо, а Всевишній вирішує, але те, що захоплені території доведеться звільняти і Крим буде звільнений від окупантів, у мене немає сумнівів.

— Після трьох років російської окупації Криму, а Ви, безумовно, аналізуєте ситуацію, володієте інформацією, як змінився півострів, його мешканці?

— Ще до окупації проводилися різні дослідження щодо настроїв та орієнтацій жителів Криму. З цих досліджень виходило, що явно проросійськими й охочими бачити Крим у складі РФ було близько 30% населення півострова. Приблизно такий же відсоток населення взяв участь у так званому «референдумі» окупантів у Криму в березні 2014 року. Твердження окупантів, що, нібито, ходили на «референдум» понад 80% жителів, звичайно ж брехливими. Зараз можна впевнено стверджувати, що відсоток проросійськи налаштованих став значно нижчим ніж до окупації. Наші люди досить часто фіксували в приватних бесідах висловлювання російськомовних жителів Криму типу: «Будь проклятий день, коли я пішов на цей референдум», «Краще б я руку собі відрізала, ніж опускати той бюлетень» тощо. Ці люди, як і раніше, наївно вважають, що анексія сталася через їх голосування. Але похмурих настроїв, звичайно, досить багато. Є чимало людей, які щиро вважають, що так погано в Криму через місцеву владу бандюків, а Путін про це не знає.

Загалом життєвий рівень людей помітно впав, заробітна плата там приблизно така, як і в Україні, але плати за комунальні послуги та ціни, особливо на продукти харчування, значно вищі, хоча за якістю вони набагато нижчі ніж тут. Дуже багато скарг на рівень медобслуговування, а в деяких місцях воно майже відсутнє. Скарги на величезні черги в поліклініках і лікарнях, абсолютно неякісні медикаменти. До речі, можна помітити, що дуже багато людей, що приїжджають із Криму на материкову частину України, найчастіше купують тут ліки.

Завдано значної шкоди екології півострова. Поливного землеробства в степовій частині Криму вже практично нестало з припиненням надходження по Північно-кримському каналі дніпровської води. Спочатку вони намагалися поливати землі ґрунтовими водами  й накопали сотні колодязів, пробуючи якось підтримувати землеробство, але нічого не вийшло. Зараз кажуть, грунтові води опустилися до 17 метрів, поля почали покриватися сіллю.

Значно впала ділова активність, закриті тисячі й тисячі фірм, підприємств, у першу чергу через правове свавілля й «віджимання» бізнесу. Йдеться про звичайне рейдерство,  грабежі, санкції, непомірну корупцію. Водночас дуже добре організований контроль за всіма справами й думками жителів, велика кількість прослуховувань, відеокамер, «стукачів», величезний штат співробітників ФСБ. Тому люди вважають за краще взагалі не розмовляти на політичні теми, значно менше стали спілкуватися один з одним.

Росія робить енергійні зусилля по заміні населення й зміні демографічного складу Криму. Корінних жителів намагаються вижити з півострова, багатьох колишніх співробітників СБУ, міліції та військовослужбовців, які перейшли на службу до окупантів, «відряджають» у різні віддалені області Росії, а велику кількість росіян привозять до Криму. Тобто та ж стратегія, яка була в Росії після першої окупації Криму в 1783 році. Точних цифр немає, але є приблизні оцінки. Якось у кримській пресі повідомлялося, що населення Криму за останні 3 роки зросло на 10%. І це при постійному для Криму перевищенні смертності над рівнем народжуваності й досить великій кількості людей, які покинули півострів після окупації. Думаю, завезли з Росії не менше півмільйона людей. Усім їм після деокупації, звичайно, доведеться повертатися на свою батьківщину.

— Вам не звикати до труднощів і небезпек, але там, на окупованій землі, залишилися рідні та близькі Вам люди. Безумовно, Ви за них переживаєте, а їм  як там живеться?

— Майже всі мої родичі залишилися в Криму. Померли тесть, рідна сестра і ще декілька дуже близьких мені людей, з якими я, зрозуміло, не зміг попрощатися. Але таке було в мене протягом значної частини життя. Хоча, звичайно, порівнювати нинішнє своє становище з роками тюрем, таборів і посилань було б грішно. Та й узагалі грішно на щось скаржитися в особистому плані, якщо врахувати, що в результаті нападу Росії в нас у країні було вбито понад 10 тисяч людей, багато з яких були набагато молодші за мене, і в тому числі кілька сотень дітлахів, кілька тисяч залишилися на все життя інвалідами, а в Криму десятки заарештованих, викрадених і вбитих. Раз уже йде війна, то кожен повинен бути готовим до якихось втрат і жертв.

—  Зрозуміло, без команди, без однодумців, без взаємопорозуміння з політичною владою успіху в справі боротьби за справедливість і реальне повернення Криму не станеться. Коли, на Ваш погляд, це реально можливо? І що зараз важливіше — зусилля всієї нашої країни, міжнародного співтовариства, відчайдушна боротьба окремих героїв або щось інше?

— Для відбиття агресії, відновлення територіальної цілісності держави й подальшого нормального розвитку країни потрібна, звичайно, концентрація всіх сил – і в країні, і на окупованих територіях, і міжнародної демократичної громадськості. Окремі герої мало що можуть зробити. Та й узагалі, як казав один француз (вже не пам’ятаю хто), горе тому народу, доля якого залежить від героїв. Треба лише, щоб кожен у міру своїх фізичних, інтелектуальних і моральних сил на своєму місці скромно, без оглядки на телевізійні камери виконував свій громадянський обов’язок, незалежно від того, у що це йому особисто обійдеться.

— Що значить бути дружиною такої людина, як Ви? Яку роль відіграє у Вашому житті Сафінар-ханум?

У нас взагалі-то не прийнято розповідати про своїх дружин, є навіть приказка: «Джигіт розхвалює свого коня або свій кинджал, а дурень свою дружину». Загалом же можу сказати, що вдячний долі за такий подарунок. Дружина була завжди поруч зі мною в дуже нелегкі для мене дні й роки. Познайомився я з нею по листуванню, коли був в якутському засланні. Якось приїхав до мене на заслання в селище Зирянка Верхньоколимского району один земляк з Янгіюля, що в Узбекистані, й розповів про одну жінку зі свого міста, мовляв, красуня, патріотка, активістка Національного руху, після смерті чоловіка з маленькою дитиною вирішила перебратися до своїх батьків, а власний будинок продати й гроші передати у фонд Національного руху … Я зацікавився такою красунею й у нас з нею виникло тісне листування. А через рік вона приїхала до мене в гості. Приїхала і не поїхала, бо ми з нею там шлюб зареєстрували, а через рік у нас ще й народився син. Після повернення із заслання жили деякий час під адміністративним наглядом МВС у Янгіюлі, в тому самому її будинку, який вона збиралася подарувати Національному руху. Потім мене знову заарештували, а її вигнали з роботи (вона в школі викладала німецьку мову). Репресували і синочка вигнали з дитячого садка. Брали на облік і потім допитували всіх співвітчизників, які відвідували її, щоб висловити їй моральну або матеріальну підтримку. Роками вона тягалася з передачами до чоловіка по тюрмах і таборах. Словом, нелегке життя їй дісталася з таким чоловіком, але вона ніколи не нарікала

Якогось часу вона люто ненавиділа мій комп’ютер, оскільки вважала, що час і увагу, належні їй, забирає той бездушний апарат. Мріяла про день, коли з комп’ютера який-небудь дядя висуне руку і дасть мені ляпаса. Навіть якось промовила фразу: «Добре, що ми встигли народити одного хлопчика, поки не з’явилися ці комп’ютери».

Але одного разу вона круто змінила свою думку, і вийшло це в Ізраїлі. Приїхали ми з нею на початку 2000-х років у Єрусалим на якусь конференцію й разом із нами там проживав у минулому радянський правозахисник Володимир Гершович. Ми вирішили відвідати могили наших друзів Анатолія Якобсона та Ірини Якір (внучки того самого командарма І. Якіра, розстріляного Сталіним). Коли вийшли з кладовища, скло нашої машини виявилися розбитими, зникла й залишена там сумочка Сафінар. Вона дуже засмутилася, бо в ній були її паспорт, фотоапарат, особисті гроші. Я її заспокоюю: «Куплю тобі новий фотоапарат, поверну твої дві тисячі і новий паспорт отримаємо …» А вона мені: «Ну ось, у мене зараз вже було б 4 000 гривень, 2 фотоапарати …». Поїхали потім разом із нею в Тель-Авів, щоб отримати в нашому посольстві який-небудь папірець замість паспорта для придбання зворотного квитка. А там консульський чиновник каже: «Нема проблем. Дайте нам копію того паспорта, і ми вам видамо довідку, що він загублений». Цікаво як? Дай копію того документа, який уже вкрадений … Я незворушно дістаю з кишені флешку і кажу: «Там електронна копія її паспорта». У Сафінар круглі очі: «Як? Ти навіть це передбачив ?! ». Відповідаю: «А як же, в Україні ж живемо!». Сафінар весело сміється й каже: «Ну все, більше я в твої справи втручатися не буду і до комп’ютера твоєго претензій не маю. Ти все робиш правильно!».

— Останнє запитання. Ми розуміємо, що вільного часу у Вас практично немає. А якщо випадає така хвилька?…

— «Шастаю» по інтернету, переважно в пошуках публікацій по Криму. Зазвичай ці публікації я копіюю собі в архів, потім систематизую їх за датами, тематикою, країнами, рівнем об’єктивності … У в моєму архіві вже набралося більше ста тисяч публікацій на 54-х мовах світу. Здавалося б, навіщо копіювати, якщо можна в будь-який час зайти в інтернет і знайти ту чи іншу статтю. Виявляється саме є – дуже багато публікацій із часом, а іноді навіть через день або тиждень, прибирають із сайту, дуже багато сайтів взагалі зникають. А копії залишаться.

— Дякуємо за змістовні і конкретні відповіді.

Спілкувалися Віктор Ковальський і Микола Левчук

Джерело: ЮВУ

Рейтинг публікації

Written by admin

Коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Loading…

0

МММ: виправдати всіх — і немає проблем

Спірна підвідомчість третейських судів щодо захисту прав споживачів