Війна росії проти української демократії…

На початку двадцять першого століття здавалося, що починається ера демократії. Якщо озирнутися на дванадцять років назад, з моменту подій 11 вересня, ми побачимо революції 1989 року, кінець комунізму у Східній Європі, возз’єднання Німеччини у 1990 році та кінець Радянського Союзу у 1991 році. Ці революції не лише збільшили кількість демократій у світі; вони принесли світові нові ідеї про свободу, пов’язані з правдою та солідарністю. Готуючись до вторгнення в Ірак, американці використовували аргументи про демократію: так само, як визволення було можливим у Східній Європі, воно було можливим і на Близькому Сході. Ситуація, звичайно, була зовсім іншою; одне діло чинити опір диктатурі з громадянським суспільством, як у Східній Європі, і зовсім інше — мати диктатуру, повалену іноземним вторгненням, як в Іраку. І, звичайно, східноєвропейці мали уявлення про те, що буде далі; американці в Іраку не мали жодних уявлень, уявляючи, що простого знищення одного режиму буде достатньо, щоб призвести до появи іншого.

Але багато найцікавіших східноєвропейських дисидентів, наприклад, Вацлав Гавел у Чехословаччині, мали певну вразливість: вони довіряли американцям. Тож їх взяли з собою в пропагандистську подорож, сповнену великої брехні, яку, якби вони не були такими проамериканськими, вони могли б розпізнати з власного досвіду. Результатом, на жаль, став кінець впевненості східноєвропейських у власних ідеях визволення.

Якщо ми подивимося приблизно на дванадцять років уперед з моменту подій 11 вересня, ми побачимо перше російське вторгнення в Україну. Дійсно, американське вторгнення в Ірак у 2003 році та перше російське вторгнення в Україну в 2014 році зараз ближчі за часом (одинадцять років), ніж перше російське вторгнення в Україну до теперішнього моменту (дванадцять років). Росія вторглася в Україну в 2014 році з внутрішніх причин; корумпований вуглеводневий режим не зміг забезпечити порядок і процвітання, тому натомість розв’язав зовнішню війну, яка мала на меті об’єднати росіян у баченні минулої та майбутньої слави. Було б неправильно стверджувати, що американське вторгнення в Ірак спричинило російське вторгнення в Україну. Самі росіяни повинні взяти на себе відповідальність за свої власні злочини. Але американська війна, безумовно, полегшила життя Путіну.

У 2013 році та на початку 2014 року я попереджав, що Росія може вторгнутися в Україну та анексувати Крим, що справді й сталося. Однією з причин мого занепокоєння була сюрреалістична пропаганда, розгорнута в російських ЗМІ. Хоча вона була набагато шаленішою, ніж американська пропаганда 2002 та початку 2003 років, вона мала щось спільне: вона не мала сенсу, вона була суперечливою. Американці казали, що хочуть боротися з тероризмом, поваливши іракський режим, який, хоч і жахливий, придушував ісламізм, що стояв за 11 вересня. Вони стверджували, що армія може принести демократію, просто поваливши режим. І тоді було зрозуміло, що це не просто помилка; в цій агресивній нісенітниці була збочена радість. Росіяни посилили все це: всі українці були геями, всі вони були нацистами, всі вони були євреями. Їхньої держави не існує, стверджувала Москва, але вона також гнобила росіян. Хоча сама Росія була авторитарним режимом, вона стверджувала, що принесе демократію в Україну, яка насправді вже була демократією. І так далі.

У Москві Путін дійшов висновку, що великі держави вторгаються в інші країни за допомогою екстравагантної брехні. А той факт, що Сполучені Штати справді це зробили, ускладнював як опис дій Росії, так і реакцію на них.

В Україні, куди я поїхав одразу після початку війни, щоб провести велику міжнародну конференцію, було неважко зрозуміти, що відбувається: одна країна вторгалася в іншу. Невдовзі після початку вторгнення я взяв участь у публічній дискусії в Празі. Емоції були запеклими; у натовпі були люди у футболках з російсько-фашистськими гаслами. Один із них взяв мікрофон і запитав: чому Росія повинна дотримуватися будь-яких правил, якщо американці не робили цього в Іраку у 2003 році? Я відповів, що правила є правилами, і що американське вторгнення також було незаконним; два зла не роблять одного добра.

Запитання молодого чоловіка ілюструвало російський підхід: не було правди, не було правильного чи неправильного, не було правил. Воно виникло в Росії та з внутрішньої логіки олігархічного режиму. Але ми зробили такі аргументи легшими для висловлення. У 2014 році американська реакція на російське вторгнення в Україну була млявою. Президент Барак Обама успадкував війни в Іраку та Афганістані. Європа здавалася відволікаючим фактором.

Наприкінці 2021 та на початку 2022 року, коли Росія готувалася до свого другого вторгнення в Україну, тінь Іраку все ще нависала над ними. Два десятиліття тому американці використовували свої служби безпеки, щоб брехати про причини власного вторгнення в Ірак. Тепер вони використовували свої служби безпеки, щоб поділитися правдою про російські плани вторгнення в Україну. Загалом, їм не вірили, хоча факти явно були на їхньому боці. І, звичайно, вони мали рацію: 24 лютого ²⁰²² року Росія здійснила повномасштабне вторгнення в Україну. Безсумнівно, для такого недовір’я були психологічні причини: важко повірити в щось настільки жахливе, і в щось, що вимагатиме відповідальних рішень від тих, хто при владі. Але сумніватися в американській правді в 2022 році було легше через американську брехню в 2002 році. Оскільки ми так наполегливо працювали, щоб ввести людей в оману щодо Іраку, людям було легше сумніватися в нас щодо України. В результаті всі були менш підготовлені, ніж могли б бути, коли почалася велика війна (як її називають українці).

Ми відзначаємо чверть століття з моменту подій 11 вересня. Напередодні ввечері я був у Нью-Йорку, а рано-вранці повернувся до Нью-Гейвена. Коли я дізнався, що сталося, я повернувся на залізничний вокзал і спробував повернутися до міста, але вокзал був зачинений. Я пішов до піцерії і подумав, що сказати своїм учням на наступному уроці. Я хотів розповісти їм про Східну Європу; це була моя робота. Я не хотів скасовувати заняття; я хотів якось впоратися з викликом того, що щойно сталося. Тож я поговорив з ними про те, як працює провокація.

В російській та східноєвропейській історії це важлива тема; я писав книгу про деякі операції. Російські імперські секретні служби, а потім і радянські, досконало відточили це мистецтво: замість того, щоб діяти безпосередньо, провокувати іншу сторону, змушувати її робити те, що ви хочете, з причин, які вони вважають власними. Бити по них, але бити по них з підходом; змушувати їх повертатися туди, куди ви хочете, і завдавати собі шкоди. Саме так досі функціонують російські секретні служби. Вони підтримували Трампа на кожних виборах. бо він був тим, ким американці могли найбільше нашкодити та послабити себе.

Тероризм, як я казав у класі у вересні 2001 року, двадцять п’ять років тому, також може спрацювати як провокація. Провокатором не обов’язково має бути держава; це також можуть бути терористи, які діють проти держави, намагаючись змусити державу зробити щось, що завдасть шкоди її власному народу. Слабша сторона може зачепити вразливості сильнішої. Вона може спонукати сильнішу діяти проти її власних інтересів.

Наша нездатність цього побачити, звичайно, є історією цих двадцяти п’яти років. Нас провокували, і ми зробили те, чого хотіли терористи. І тому разом з ними ми створили світ, у якому тероризм є настільки нормальним явищем, що ми ледве знаємо, коли вживати це слово; це стало пропагандистським кліше, яке державні терористи, такі як Путін і Трамп, використовують для визначення своїх ворогів. І вони самі, звичайно, є державними терористами. Феномен Трампа немислимий без 11 вересня та вторгнення в Ірак. Йому також допомогла російська підтримка в соціальних мережах. Потім сам Трамп нормалізував тероризм, прагнучи залишитися при владі за допомогою сили в січні 2021 року.

Війна Путіна в Україні — це очевидно злочинна війна агресії; зґвалтування жінок та викрадення дітей — очевидні воєнні злочини, як і масові страти активістів на окупованих територіях. Все це можна вважати тероризмом, хоча можна застосувати й інші терміни. Але найочевиднішим терористичним актом є щоденний запуск безпілотників та ракет по українських мирних жителях.

Я пишу це під землею в Харкові, в Україні, і сирени повітряної тривоги лунають вже втретє сьогодні ввечері. Далекі росіяни обстрілюють українські міста смертоносними снарядами, порушуючи всі закони та всі норми війни, порушуючи елементарні норми пристойності.

Українці зіб’ють більшість дронів, але ракети просто падають, вибухають і вбивають – зараз у України дуже мало протиракетної оборони. Це тому, що американці вирішили відмовити їм у ракетах Patriot. Частково це солідарність терористів; Трамп симпатизує Путіну, його емісари щойно були в Москві, вихваляючи «цілі» Путіна. Частково це побічний ефект нашої власної останньої війни: вшанування 11 вересня у Сполучених Штатах відбудеться під час чергової незаконної та безглуздої війни на Близькому Сході, цього разу приреченої війни Трампа проти Ірану.

Ця війна, як і війна 2003 року, з самого початку не мала сенсу і мала багато тих самих наслідків – протягом тижнів, а не років. Але це також означає, що Сполучені Штати безглуздо (а іноді й смертоносно) використовували боєприпаси на Близькому Сході, які могли б врятувати життя в Україні.

Війна Трампа в Ірані уможливлює війну Путіна в Україні. Терористи при владі, і вони тримаються разом.

І чому Сполучені Штати досі ведуть війну проти Ірану? Війна програна, і вона дуже непопулярна. Чому Трамп, знаючи все це, залишається в ній, враховуючи, що проміжні вибори в Америці відбудуться лише за кілька тижнів? Він постійно вголос хвилюється, що його влада буде підірвана, якщо його партія програє.

То як же війна може йому допомогти?

Одна з можливостей полягає в тому, що він сподівається на друге 11 вересня: якщо він продовжить обстрілювати Іран ракетами, іранський режим зробить йому послугу, вдавшись до кривавих дій у Сполучених Штатах. А потім він може спробувати призупинити вибори або розгорнути більше американських військ у більшій кількості американських міст і залишатися при владі на невизначений термін. Багато американських агентств, від яких очікувалося б запобігання терористичним атакам, зараз очолюють люди, які не мають відповідного досвіду і є чимось гіршим, ніж некомпетентними. Це один із способів бажати перемоги терористам: воювати у черговій великій війні на Близькому Сході, послабити власну оборону та сподіватися на найгірше. Іран може зробити таке; або, під прикриттям війни, що триває, Трамп може заявити, що Іран зробив таке. Його угорський друг Віктор Орбан спробував саме цей трюк на останніх виборах в Угорщині.

З огляду на всі провокації, брехню та терор після 11 вересня, було б нерозумно не бути морально готовим до цих обставин .

І відповідь, тоді, як і зараз, та сама: ви не можете запобігти всім жахливим подіям. Але ви можете вибрати, як реагувати. Ваша свобода починається з вашої реакції.

Незалежно від того, чи готуємося ми до якогось нового терористичного акту, чи просто розмірковуємо про останні двадцять п’ять років, урок однаковий: не робіть того, чого хоче від вас терорист. Подумайте про те, чого хоче від вас терорист, і обов’язково зробіть щось інше.

Зараз я перебуваю під землею, у фізичному підвалі, ніби летять фізичні снаряди; але в якомусь ширшому історичному сенсі я перебуваю в пастці, яку ми самі собі влаштували і в яку самі вирішили потрапити протягом останніх двадцяти п’яти років. Занадто багато з нас, особливо ті з нас, хто при владі, діяли так, ніби хотіли перемоги терористів, і самі стали терористами.

З того місця, де я сиджу, притулившись спиною до стіни, очевидний, чутний терор — це російський. Однак у ці темні години раннього ранку я посміхаюся. Я згадую українців, яких я зустрів останніми днями та ночами тут, у Харкові, сім’ї, які приводили своїх собак до підземного бару на лекцію, операторку дрона, яка сором’язливо читала свої вірші, колишніх бізнесменів, які пояснювали принципи свого командування в бункерах. Я думаю про людей, які не роблять того, чого хочуть терористи, у справді важких обставинах, коли терор трапляється майже щодня, людей, які не здаються і не йдуть далі, а думають про майбутнє самостійно.

Саме це, на мою думку, ми, як американці, повинні зробити сьогодні, у цю жахливу річницю. Режим Трампа скаже нам, що урок 11 вересня полягає в тому, щоб слухатися влади, дозволяти тероризму диктувати саморуйнівну політику, а потім пов’язувати патріотизм із самознищенням. Натомість нам слід винести урок з минулого, з історії тероризму в цілому, з досвіду тих жахливих днів, але також і з наших власних невдач за останню чверть століття.

Не дозволяйте терористам, які притримують державну владу, вказувати вам, як реагувати на тероризм.

Не піддавайтеся провокаціям, не заходьте в ментальний світ терориста, іноземного чи внутрішнього; думайте самостійно. І думайте так і в майбутньому: не як реакцію на якийсь зрежисований жах, їхній, наш чи чийсь; не серед нудотної ностальгії, в якій ми завжди мали рацію, бо тільки інші можуть чинити неправильно; а в надії, що ми зможемо зробити цю чверть століття кращою за попередню.

Вшанування пам’яті – це єдина можливість для роздумів. Американці при владі спробують використати цю річницю, щоб переконатися, що все сталося саме так, як мало статися, і що ми повинні схилити голови, а не використовувати їх.

Ми йшли разом двадцять п’ять років тому. Ми не повинні робити цього знову. Розмірковуючи про останню чверть століття, ми можемо вирішити мислити по-іншому.

І те, що нам не вдалося зробити тоді, ми можемо зробити зараз. Ми можемо думати про нашу безпеку як про частину нашої свободи, як про нашу освіту, наше здоров’я та здатність реалізувати себе якнайкраще. Ми можемо перейти від джерел енергії, які вбивають, до джерел сили, які оживляють. Ми можемо любити свою країну, але визнавати, що наша єдина батьківщина — це спільна батьківщина, сама земля.

© 2026 Тімоті Снайдер