Банк «Таврика»: вирок другий – обвинувальний

13 березня Апеляційний суд м. Києва надав привід пригадати призабуту вже історію з банком «Таврика» — цього дня він скасував виправдувальний вирок його колишньому керівникові Анатолію Дробязку й ухвалив новий, яким призначив підсудному покарання у вигляді п’яти років умовного позбавлення волі з іспитовим строком у три роки, а на додачу до того ще й 12 750 гривень штрафу. Попри те, що інкримінований йому злочин було вчинено в 2011–2012 роках, знайомство з деталями тих далеких, здавалося б, подій дає можливість краще зрозуміти справжні причини «банкопаду», який спостері-гається вже в нинішній час.

Історія падіння

Банк «Таврика» – один із перших комерційних банків України: він був створений ще в квітні 1991 року у формі товариства з обмеженою відповідальністю і пройшов реєстрацію ще в Державному банку СРСР. Втім у веселі дев’яності це була порівняно невеличка конторка, що обслуговувала порівняно скромні оборудки бізнесменів Севастополя, де, власне, й була розташована його штаб-квартира. Його нове життя почалося в 2000 році, коли його придбав новоспечений власник Київського ювелірного заводу Сергій Цюпко. Одразу ж попередимо, коли ми говоримо про цю людину, що він власник, то маємо на увазі те, що він був реальним власником, оскільки формально ці та інші підприємства за офіційними реєстрами компетентних органів належали загону підставних осіб, які керували легіоном фіктивних фірм. Напевне, так було зручніше мінімізувати податкові зобов’язання.

Таким чином, утворилася корпорація, яка окрім віртуальних, мала в своєму складі три підприємства реального сектора економіки: банк, ювелірний завод і трест «Південзахідтранс-буд», а полем своєї діяльності цей холдинг обрав найприбутковішу на той час галузь народного господарства – зведення житла. Тоді країна переживала справж-ній будівельний бум, ціни на нерухомість стрімко росли й здавалося, що так буде завжди, тому ділки намагалися за будь-яку ціну придбати побільше землі, розраховуючи на те, що витрати окупляться сторицею. Коли ж після 2008 р. цей бізнес почав входити в стабільне русло, багато хто із самонадійних бізнесменів опинився в становищі риби, викинутої на берег великою повінню.

До цієї категорії невдах потрапив і Цюпко, який подібно іншим товаришам по нещастю, сподівався, що через кілька років золоті часи повернуться знову, а щоб їх перетерпіти зайнявся звичним для фінансового сектора окозамилюванням. Тобто створив ще один легіон підставних фірм, але вже з іноземною пропискою, через які він сам у себе купував, продавав і знову купував акції, а також брав, повертав і знову брав кредити, одним словом робив усе, аби зовні здавалося, ніби банк прибутковий і в ньому вирує життя. Таким чином, йому вдалося отримати допомогу Національного банку України у вигляді рефінансування й кілька років протриматися на плаву. Але наприкінці 2011 р. Цюпко зрозумів, що відвернути летальний кінець йому все одно не вдасться, тож поки не пізно треба хапати, що є й тікати за кордон. А для того, аби провернути операцію з евакуації, він і запросив керувати банком Анатолія Дробязка, який працював в НБУ ще в епоху Вадима Гетьмана, був його радником і майстром подібних комбінацій.

Анатомія краху

Отже, 23 лютого 2011 р. рішенням Наглядової ради Пуб-лічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» Анатолій Дробязко був обраний виконуючим обов’язки голови правління даної установи. Втім для призначення повноцінним головою правління потрібно було погодити його кандидатуру з Національним банком України, куди було подано пакет відповідних документів. Але керівництво НБУ відмовило в погодженні через відсутність у цього чоловіка бездоганної ділової репутації. «Таврика» просила дати йому випробувальний термін і через півроку звернулася до регулятора з тим же проханням, але їй у цьому було відмовлено повторно, тож із названої вище дати до 30 січня 2012 р. Дробязко керував банком у статусі в.о., після чого перейшов на посаду радника голови правління. Втім і цього службового становища йому вистачило для того, аби безпечно вивести кошти свого патрона за кордон.

У ході реалізації придуманого ним злочинного плану «Таврика» в листопаді 2011 р., з дозволу Нацбанка, відкрила кореспондентський рахунок в австрійському банку «Майнл Банк Акцієнгезельшафт» (МБА), куди було передано 27 мільйонів доларів США. Але оскільки національне законодавство та міжнародні угоди не давали можливості реальному власнику банка просто так зняти ці гроші з рахунку й покласти до кишені, одна з підставних фірм під назвою «Вінтен Трейдинг ЛТД» (Кіпр) одержала в австрійському банку кредит на таку ж суму в 27 мільйонів доларів, нібито для фінансування будівельних проектів в Україні, а банк «Таврика» при цьому погодився бути його поручителем і передав у заставу МБА ці самі 27 мільйонів, які перебували на його кореспондентському рахунку. На перший погляд нібито заплутано, але насправді логічно, як і логічно робити зай-ві рейси в дитячому ребусі про те, як треба перевезти цілими й неушкодженими вовка, козу і капусту.

Далі, отримавши кредит через фіктивного позичальника, Цюпко забув про всі ці дурниці на кшталт будівельних проектів в Україні й почав трудове буржуазне життя у Відні, австрійський банк, не дочекавшись повернення кредиту, через рік забрав собі кошти заставодавця, а українські вкладники банку «Таврика» залишилися з носом, після чого НБУ в грудні 2012 р. офіційно визнав банк неплатоспроможним, а в березні 2013 р. взагалі його ліквідував. У кінцевому підсумку заподіяні таким чином збитки вкладникам на суму 27 мільйонів доларів, або 211 мільйонів гривень, відшкодовувати довелося державі в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Низка жадібних до копійчаного заробітку народних депутатів спробували на законодавчому рівні здійняти бучу про те, що регулятор навмисне знищив стабільний і прибутковий банк, який мав 42 відділення по всій країні та близько 40 тисяч вкладників. Зокрема, в секретаріаті Верховної Ради України було зареєстровано проект постанови про утворення тимчасової слідчої комісії для розслідування дій керівництва НБУ, але особливого успіху ця компанія не мала.

SWIFT-повідомлення як незаперечний доказ сторони обвинувачення

Що ж стосується Анатолія Дробязка, який підписував незаконний договір застави, то він залишився в Україні, будучи певним, що йому тут нічого страшного не загрожує, й за великим рахунком виявився правий. Коли у квітні 2013 р. було відкрите кримінальне провадження, прокуратура спромоглася пред’явити йому обвинувачення не в шахрайстві, не в розтраті чужого майна і навіть не в зловживанні службовим становищем, а всього-на-всього в службовій недбалості: порушив, мовляв, інструкцію НБУ й не доручив підлеглим клеркам занести до книги обліку цей договір, зробити оцінку ризиків операції та сформувати під них резерв грошових коштів.

Сторона захисту вибудувала свою тактику на деталях технічного характеру. З показань підсудного витікало, що 22 грудня 2011 р. за усною вказівкою Цюпка, як самого авторитетного члена Наглядової ради, він прийняв у себе в кабінеті двох менеджерів австрійського банку й підписав папери, які ті підготували й надали йому. Але ці папери, мовляв, були зовсім не договором застави, а лише офертою, тобто чимсь на кшталт протоколу про наміри. Він, мовляв, підписав лише пропозицію укласти угоду, після чого австрійська сторона мала її акцептувати, тобто дати письмову згоду пристати на неї. А вже після цього мав би укладатися повноцінний договір. Але пов-ноцінний договір, за твердженням Дробязка, не укладався, його текст на паперовому носії «Тавриці» не надсилався, а відтак оцінка ризиків не робилася й резерви під них не формувалися. Що ж стосується дій австрійського банку, який забрав собі 27 млн $, підсудний заявив, що дії МБА були незаконними й цим самим були порушені принципи Базельських угод щодо транспарентності ведення бізнесу.

Як не дивно, але Шевченківський районний суд Києва в особі судді Людмили Козятник повірив у цю казочку й 2 червня 2014 р. ухвалив Дробязку виправдувальний вирок через недоведення його вини. Ще дивнішим виглядає те, що судді Апеляційного суду Києва, переглядаючи на вимогу прокурора цей вирок, двічі – 10 листопада 2014 р. і 6 листопада 2015 р. – залишали його без змін. Оскільки країна повинна знати своїх «героїв», ми цих людей назвемо поіменно: це Людмила Боголюбська, Вячеслав Дзюбін, Людмила Осіпова, Маргарита Васильєва, Ігор Мороз й Олександр Чорний. Зокрема, Дзюбін, Васильєва та Чориний і досі відправляють правосуддя в тому ж суді. Вищому спеціалізованому суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ довелося двічі скасовувати подібні ухвали виправдувального характеру, щоб наступна трійця суддів у складі Галини Балацької, Ірини Горб і Миколи Худика нарешті ухвалили більш-менш пристойний обвинувальний вирок.

Трьом останнім служителям Феміди, до речі, не довелося докладати титанічних розумових зусиль для того, аби збагнути різницю між офертою й договором. Для цього необов’язково мати вищу економічну освіту – досить подивитися на копію договору, наданого австрійською стороною. З нього, зокрема, вбачалося, що банк «Таврика» бере на себе конкретні зобов’язання на конкретних умовах, у той час як у тексті оферти мають міститися лише пропозиція укласти договір, його найбільш істотні умови та строк відповіді.

Сторона захисту висунула версію, що Дробязко, нібито, цей договір не підписував: він, мовляв, у той день (22 грудня 2011 р.), підписав лише оферту, яку передав австрійським менеджерам, а ті, доставивши папери до Відня, підмінили оферту на договір і поставили на ньому підроблений підпис Дробязка. А вже потім, на підставі цього підробленого договору застави, списали кошти банку «Таврика» з його кореспондентського рахунку. Зовні, ця версія виглядала правдоподібною, оскільки керівник австрійського банку підписав договір не в той же день, 22 грудня, а 30 грудня 2011 р. Протягом цих восьми днів теоретично могла статися підміна. Проте дане припущення було спростовано, оскільки сторона обвинувачення надала суду SWIFT-повідомлення, відправлене банком «Таврика» на адресу МБА 22 грудня того ж року, яке підтверджувало справжність підпису Дробязка. Про всяк випадок пояснимо читачеві, що SWIFT – це міжнародна міжбанківська система передачі інформації та здійснення платежів, де кожен підключений до неї банк має свій унікальний SWIFT-код.

Утім, порівняно з масштабами вчиненого Дробязком злочину, призначене йому покарання не варте виїденого яйця – в даному вироку набагато цікавіший інший момент. Справа в тому, що в квітні 2013 р. для компенсації витрат держави судом було накладено арешт на все рухоме й нерухоме, реальне й віртуальне майно Київського ювелірного заводу, як тісно пов’язаної з банком «Таврика» структури, що має одного й того ж реального власника. Проте в ході слідства по справі Дробязка прокурор Сергій Башловка попросив суд скасувати арешт як необгрунтований у даному провадженні. Суд його прохання задовольнив, арешт зняв, тож тепер можна сміливо припускати, що прокуратура з насолодою поживиться активами цього підприємства.