Донбас – це Україна, або Дещо про «ефективний контроль» окупованих територій

Із деякого часу в наше життя увійшов принизливий термін ОРДЛО – окремі райони Донецької і Луганської областей. У газеті «Дзеркало тижня» депутат Семен Семенченко повідомив, що «ветерани АТО заблокували залізницю Луганськ–Лисичанськ– Попасна поблизу ділянки Гірське–Золоте для припинення торгівлі з ОРДЛО. Розпочатий третій етап блокади торгівлі з окупантами. Заблокована залізниця, а отже, 12 поїздів і понад 700 вагонів виключені з процесу фінансування тероризму». Рядові співробітники МВС, прикордонники, співробітники СБУ підтримали дії ветеранів».

Отже, державну політику наразі роблять блокування, заборони, «виключення фінансування тероризму». Сказати що це прояв агресивного вияву з боку суверенної держави до непідконтрольної території, то це надто спрощено. Потрібне кваліфіковане визначення: чим саме є зазначені території та під чиїм контролем вони знаходяться. Проблема полягає в тому, що частогусто політики заплутують нас, посилаючись на «міжнародні закони». Так, нещодавно у ефірі Еспресо.TV заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій Георгій Тука, коментуючи розроблений у відомстві план заходів щодо подальшого розвитку Донбасу, зазначив, що «Росія здійснює ефективний контроль на Донбасі». Всупереч позиції, що Донбас окупований Росією, він наполягає на тому, що є певні юридичні показники, які застосовуються в світі і які визначають, що таке окупація, і що таке «ефективний контроль». Принципова різниця між цими двома поняттями в тому, що за державою, щодо якої здійснюється не окупація, а ефективний контроль, зберігаються зобов’язання щодо цивільного населення на цих територіях».

Отже, ведення бойових дій недержавними збройними формуваннями проти урядових сил однієї держави за підтримки іншої держави, наявність на цих територіях власних конституційних актів, кодексів, переписаних із кодексів Росії, вільне застосування проросійського законодавства, сприяння в поширені не вітчизняної, а російської валюти, розкриття простору для російських гумконвоїв і закриття його для України, вільний допуск російських товарів і заборонний порядок доступу для українських, підготовка учнів та студентів за проросійськими програмами тощо — це «ефективний контроль».

Тепер про те, що власне створює проукраїнську позицію в цьому питанні? Для того, аби застосовувати певні норми міжнародного гуманітарного права до конфлікту на сході України, дуже важливо визначитися з його характером, спрямованістю та викликами для держави в цілому, а не лише для Донбасу. Отже, чи можна «східний збройний конфлікт» та інші агресивні дії кваліфікувати як «внутрішньодержавну терористичну діяльність», «зовнішній контроль», «ефективний контроль» чи «гібридну окупацію»? Так, Міжнародний трибунал по колишній Югославії зазначав, що «збройний конфлікт наявний усякий раз, коли держави звертаються до сили, чи коли відбувається тривалий збройний конфлікт між урядовими силами й організованими збройними угрупуваннями або між такими групами всередині держави». Про міжнародний збройний конфлікт між Україною та самопроголошеними ДНР та ЛНР не йдеться, адже жодна з цих так званих «республік» не є визнаним суб’єктом міжнародного права. Отже, слід говорити про конфлікт між Україною та Росією, адже є безліч доказів перебування російських військових на території України, є свідчення про допомогу Росією терористичним угрупуванням як зброєю, так і фінансами. Проте, сама Російська Федерація не визнає своєї участі в збройному конфлікті на Донбасі.

Днями ПАРЄ прийняла резолюцію «Функціонування демократичних інститутів в Україні», в якій підтверджено наявність конфлікту як «російської агресії», але не «внутрішній конфлікт». Та, на жаль, ця резолюція не є рішенням суду. Це визначення дає змогу називати події на сході України як збройний конфлікт, що має тривалий (більше двох років) збройний конфлікт між урядовими силами (ЗСУ, Нацгвардія, СБУ), організованими збройними угрупуваннями (так звані «ДНР» та «ЛНР», російські військовослужбовці і спецпризначенці, найманці з різних держав), що підтримується зовнішнім гібридним керуванням. Адекватним цьому конфлікту має бути й політика держави.

У плані реінтеграції населення Донбасу, прийнятому КМУ 11 січня затверджено важливі заходи, що мають ознаку державної гуманітарної політики. План містить всього 17 заходів, впровадження яких має розпочатись найближчим часом. Реалізація цих кроків фактично має повернути мешканцям окупованих територій Донеччини та Луганщини їхні конституційні права, як громадян України. Вже до березня чиновники й законодавці мають вирішити такі складні гуманітарні питання, як то: отримання дітьми середньої освіти за українською шкільною програмою та набути можливості вступати до вітчизняних ВНЗ; спрощення умов роботи медичних гуманітарних організацій; організація логістичних центрів для доступу до товарів першої необхідності (передусім медикаментів); вивезення сиріт у безпечні регіони України; спрощення оподаткування й ведення бухгалтерського обліку компаніям та підприємцям з окупованих територій, щоб збори отримував український бюджет; організація та здійснення виплати зарплат працівникам державних компаній (ПАТ «Укрзалізниця», НЕК «Укренерго»), які контролюють свої об’єкти на непідконтрольних територіях Донбасу (зараз заробіток на державних та приватних підприємствах, що працюють на окупованій території, а зареєстровані на підконтрольній, – перераховуються на картки в гривнях) тощо.

Цей план також передбачає посилення боротьби з корупцією серед військовослужбовців, працівників правоохоронних та спеціальних органів, що працюють у місцях перетину лінії зіткнення — на КПВВ (контрольних пунктах в’їзду–виїзду). До березня всі їх працівники мають пройти антикорупційний інструктаж, а на контрольних пунктах в’їзду–виїзду встановлюються камери спостереження. Ці та інші заходи можуть допомогти в поверненні людей, території, простору. Адже він є українським і їх жителі мають відчути державне, а не вороже, ставлення до них. До всіх, окрім верхівки терористів-сепаратистів та членів збройних формувань.

Віктор Ковальський