admin
На 17 травня Господарським судом Житомирської області призначено розгляд справи про повернення в державну власність української ділянки нафтопродуктопроводу «Самара – Західний напрямок» – відповідний позов ще в травні 2021 року було подано Фондом держмайна до ТОВ «Прикарпатзахідтранс». Фактично цей трубопровід уже два роки перебуває в розпорядженні НАК «Нафтогаз України» і плідно працює на користь нашої країни – протягом 2022 року ним з Угорщини, тобто в реверсному напрямку, було доставлено 114 тисяч тонн солярки. А от з юридичного боку не все гаразд, оскільки відповідач, який свого часу був структурним підрозділом російського акціонерного товариства «Транснєфть», ще в 2018 році продав ключові об’єкти цього нафтопродуктопроводу швейцарській компанії «Інтернешнл Трейдінг Партнерс», яку, ймовірно, контролює колишній Президент України Петро Порошенко. Збагнувши цей факт, Фонд ДМУ хотів у рамках даної справи додати ще одну позовну вимогу – про визнання недійсним відповідного договору купівлі-продажу, але судами перших двох інстанцій у цьому відмовлено й правильність їх рішень зовсім недавно було підтверджено постановою Верховного суду від 4.04.2023 р. Судді вказали, що для цього необхідно подати окремий позов, але подавати його вже пізно, оскільки минув трирічний строк позовної давності.
Перший тайм завершився на користь держави
Вперше про те, що українська ділянка даного трубопроводу належить Порошенкові, сказав у травні минулого року затриманий за підозрою в державній зраді Віктор Медведчук. За його словами, колишній Президент зробив усе, щоб зазначений об’єкт у судовому порядку було передано з державної власності у власність «Транснєфті», а потім придбав його в неї за зниженою ціною й за пару років з добрячою лихвою відбив потрачені кошти. Його зізнання були записані на відео й оприлюднені прес-службою СБУ, але суспільство розцінило цей вчинок вітчизняних чекістів як несвоєчасну й недоречну спробу скомпрометувати основного політичного конкурента нині чинного глави держави. Та попри таку доволі слушну точку зору, самі показання Медведчука заслуговують на увагу. Юридичної сили вони, звісно, не мають, однак, усе ним сказане органічно вкладається в логіку загальновідомих, але до цього незрозумілих за браком інформації подій.
Загальновідомим є те, що нафтопродуктопровід «Самара – Західний напрямок» було прокладено в 1960-их роках для постачання дизельним пальним радянських окупаційних військ, дислокованих в Угорщині та інших країнах Східної Європи. До 1987 року він перебував у віданні Державного комітету СРСР по забезпеченню нафтопродуктами, а після його ліквідації перейшов до сфери управління Держкомнафтопродукт РСФСР. У 1991 році новоутворені незалежні держави домовилися, що все колись загальносоюзне майно, яке знаходиться на їх території, переходить у їхню власність, а доля майна інших союзних республік має вирішуватися за двосторонніми угодами. Українська ділянка цього трубопроводу, експлуатацією якої займалося підприємство «Прикарпатзахідтранс» (згодом реорганізоване в товариство з обмеженою відповідальністю), якраз і відносилася до даної категорії. Питання про його приналежність спочатку вирішувалося шляхом переговорів, а з 2005 року – в судовому порядку, аж поки врешті-решт не було вирішено, що у власності «Прикарпатзахідтрансу» на території України можуть бути лише об’єкти соціальної сфери – дитячі табори, будинки відпочинку й санаторії, а нафтопродуктопровід має перебувати в державній власності. Останню крапку в цьому спорі, як тоді здавалося, було поставлено постановою Вищого господарського суду України від 17.03.2015 р. у справі № 14/3.
Подальші зигзаги
На цьому історія не закінчилася, швидше навпаки – почалася найцікавіша її частина. Вже через місяць – 24 квітня того ж року рішення про передачу трубопроводу державі було скасоване вердиктом Господарського суду Рівненської області у зв’язку з нововиявленими обставинами, хоча ці обставини такими зовсім не були, а 30 серпня 2017-го тим же судом було ухвалене нове рішення у цій справі, а саме про те, що українська ділянка нафтопродуктопроводу має залишитися у власності росіян. Такий поворот був мотивований тим, що в 1992 році балансова вартість української ділянки протяжністю 1 245 км складала 3 мільярди російських рублів або 8 мільйонів доларів США, а з того часу по 2013 рік «Прикарпатзахідтранс» інвестувало в його реконструкцію та модернізацію 43 мільйони доларів, Таким чином фактично було створено нову річ, право власності на яку відповідно до положень статті 332 Цивільного кодексу України та статті 7 Закону України «Про трубопровідний транспорт» належить тому, хто цю нову річ створив.
Даний вердикт, незважаючи на явну його неправосудність, був залишений без змін у подальших інстанціях. Така поведінка суддів місцевого й апеляційного судів зовсім не дивує, оскільки їх можна назвати продуктами старої системи, але рішення в останній інстанції приймав створений у 2017 році Верховний Суд, конкурс до якого рекламувався як неймовірний успіх судової реформи. Однак це не завадило колегії суддів у складі Інни Берднік, Івана Міщенко та Валерія Сухового підписатися під текстом ухваленої ними постанови від 30.05.2018 р. Вона, до речі, не викликала обурення й в органах прокуратури, хоча позивачем у цій справі був заступник Генерального прокурора, який діяв в інтересах Фонду держмайна. Мало того – не було жодної реакції з боку численних антикорупційних активістів і журналістів-розслідувачів, яким чи то не заплатили за те, щоб висвітлити цю подію, чи то навпаки – заплатили за те, щоб її не висвітлювати. Така поведінка громадянського суспільства зайвий раз підтверджує тезу про те, що кожен народ має той уряд, на який заслуговує.
Попри це, мало бути якесь логічне пояснення тому, що сталося. Попервах здавалося, що в тій ситуації судді з прокурорами мусили вибирати між поганим і ще гіршим, оскільки в 2015 році росіяни припинили подавати в цей трубопровід солярку, з якою в країні було тоді сутужно, й погоджувалися відновити прокачку лише в тому випадку, якщо він буде повернутий в їхню власність. Потім, коли в травні 2021 року спецслужби злили в засоби масової інформації записи телефонних розмов Віктора Медведчука з російським віце-прем’єром Дмитром Козаком і президентом «Транснєфті» Миколою Токарєвим, в яких прозвучала фраза «міняємо завод на трубу», з’явилося більш розумне пояснення: росіяни пообіцяли Порошенку компенсувати конфіскацію належного йому Севастопольського морського заводу, якщо Україна не чіпатиме їхній трубопровід. Ну а всі крапки над «і» розставили показання Медведчука, про які йшлося вище. Загальновідомим фактом є те, що в березні 2016-го власника нафтопродуктопроводу – ТОВ «Прикарпатзахідтранс» – придбала швейцарська компанія «Інтернешнл Трейдінг Партнерс», номінальним власником якої був громадянин Німеччини Анатолій Шефер. Зі слів же Медведчука витікало, що реальним набувачем був Петро Порошенко, й саме цей факт робить повністю зрозумілим поведінку суддів і прокурорів у даній історії.
Подальші пов’язані з нафтопродуктопроводом події були широко висвітлені в ЗМІ: у 2019 році росіяни знову припинили подачу в нього дизельного пального, 19 лютого 2021 року Президент України Володимир Зеленський видав указ, відповідно до якого Офіс ГП спільно з НАБУ мали щось із ним придумати, а вже 23 лютого слідчий суддя Вищого антикорупційного суду Маркіян Галабала своєю ухвалою наклав арешт на українську ділянку трубопроводу й передав її в управління НАК «Нафтогаз України». Нині схема його роботи також може здатися дивною: росія, воюючи з Україною, транспортує її територією нафту до дружньої їй Угорщини, де ця нафта переробляється на солярку. Далі вона зазначеним нафтопродуктопроводом постачається до України, де використовується для потреб війни з росією.
Пізно схопився
Справа, що нині розглядається Господарським судом Житомирської області, була відкрита в квітні 2021 року, тобто невдовзі після президентського указу. В позовній заяві Фонду держмайна проти ТОВ «Прикарпатзахідтранс» містилася вимога визнати за позивачем право власності на нерухоме майно, що складає технологічний комплекс розташованої на території України частини магістрального нафтопроводу «Самара – Західний напрямок». Проте лише в серпні 2022-го від нього надійшла заява про зміну предмету позову, оскільки відповідач «Прикарпатзахідтранс» ще в жовтні 2018 року продав найціннішу частину зазначеного майна вже відомій нам швейцарській компанії «ІТП». Тут знову трапляється цікава схема: ТОВ «Прикарпатзахідтранс» з юридичною адресою в місті Самара рф на всі сто відсотків належить швейцарській компанії, і ця ж материнська компанія купує в нього частину належного йому нерухомого майна. Постає логічне питання – навіщо так ускладнювати собі життя? Проте логіка в цьому є: український суд може безкарно знехтувати законом по відношенню до російської юридичної особи, але стосовно до швейцарської компанії змушений буде суворо дотримуватися правових норм.
Отже, в заяві про зміну предмету позову Фонд ДМУ просив визнати недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна, укладений між «Прикарпатзахідтранс» й «ІТП», а також скасувати державну реєстрацію цього майна за швейцарською фірмою, яку вимагав залучити до справи як ще одного відповідача. Проте суд у задоволенні даної заяви відмовив. Своє рішення він мотивував тим, що, відповідно до статті 46 Господарського процесуального кодексу України позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви, але в даному випадку він одночасно міняє і предмет, і підстави позову, тобто фактично звертається до суду з окремим позовом, який необхідно подавати окремо від уже поданого.
Фонд намагався переконати суд у тому, що раніше він не міг заявити про цю позовну вимогу, оскільки дізнався про спірний правочин лише в червні 2022 року, після того, як було поновлено доступ до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, тобто з незалежних від нього причин. На це суд заперечив тим, що реєстрація права власності на нерухоме майно за швейцарською компанією «ІТП» було здійснене одразу ж після укладення договору про його придбання в жовтні 2018-го, а позов подано в травні 2021-го, коли реєстр не був закритий і позивач не був позбавлений права перевірити, на кого переписане майно, на яке він претендує.
Однак подавати новий позов уже пізно, оскільки після укладення спірного правочину минуло більш ніж три роки, тож тепер Фонду для того, щоб юридично повернути трубопровід у власність держави, доведеться придумувати щось оригінальніше.
Коментарі
Loading…