Верховний суд України «Практика розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні»

Наказне провадження — це особливий спрощений вид цивільного процесу, спрямований на швидкий та ефективний захист безспірних прав осіб шляхом видачі судового наказу, що одночасно є судовим рішенням та виконавчим документом. У законодавство України наказне провадження було впроваджено Цивільним процесуальним кодексом України (далі — ЦПК), який було прийнято 18 березня 2004 р. Оскільки цей інститут для вітчизняної правової системи новий, а його законодавче регулювання — недосконале, Верховний Суд України здійснив узагальнення практики розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні, а також перегляду апеляційними судами ухвал про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу або про скасування судового наказу.

Мета узагальнення — вивчення практики застосування судами норм законодавства щодо наказного провадження, виявлення та аналіз складних і спірних питань, що виникають при його застосуванні, оцінка стану врегульованості між інститутом наказного провадження і процесуальним законодавством України, розробка пропозицій щодо забезпечення правильного та однакового застосування судами норм права, а також щодо вдосконалення законодавства.

При здійсненні узагальнення аналізувалася практика видачі та скасування судових наказів, а також перегляду апеляційними судами ухвал про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасуванні судового наказу за 2006—І півріччя 2007 рр.

Захист права у наказному провадженні може мати місце за наявності безспірної вимоги стягувача, що підтверджується належно оформленими письмовими документами. У такому випадку немає потреби порушувати процесуально складне та тривале за часом позовне провадження, достатньо короткого та спрощеного наказного провадження, що відповідає інтересам як кредитора (стягувача), так і суду.

Інститут наказного провадження відповідає міжнародним принципам здійснення справедливого та ефективного правосуддя і забезпечення прав людини. Зокрема, у Рекомендації № R (81) 7 від 14 травня 1981 р. Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо шляхів спрощення доступу до правосуддя та Рекомендації № R (84) 5 від 28 лютого 1984 р. щодо принципів цивільного судочинства з метою вдосконалення судової системи визначено, що для справ, пов’язаних з безспірним правом, повинні бути передбачені спеціальні правила для прискорення розгляду справи.

Як свідчать матеріали узагальнення, наказне провадження є ефективним засобом вирішення безспірних справ і нині все частіше застосовується судами. Однак законодавче врегулювання цього інституту поки що недосконале, у ньому наявні прогалини та суперечності, внаслідок чого на практиці виникають численні проблеми. Водночас деякі суди не повною мірою виконують вимоги ЦПК, а також по-різному тлумачать норми, що регулюють наказне провадження

Аналіз статистичних даних

За даними Державної судової адміністрації України, у І півріччі 2007 р. всього у місцеві суди надійшло 107,2 тис. заяв про видачу судових наказів. Розглянуто 106 тис. таких заяв, або 98,3 % [97,2 %] 2 від числа тих, що перебували у провадженні, у тому числі відмовлено у прийнятті за 4,3 тис. заяв та повернено заявникам 2,5 тис. заяв. Відповідно до ст. 96 ЦПК видано 99,2 тис. судових наказів, що на 39,6 % більше, ніж в аналогічному періоді минулого року, їх питома вага становить 93,6 % [92 %] від числа розглянутих заяв.

До місцевих судів надійшло 5,6 тис. заяв про скасування судового наказу, що на 53,1 % більше порівняно з І півріччям 2006 р. Розглянуто 5,5 тис. таких заяв, що становить 97,3 % [99,1 %] від загальної кількості заяв, що перебували на розгляді. Із них відмовлено у прийнятті 71 заяви, що удвічі менше, ніж у І півріччі 2006 р.; залишено без розгляду — 139 заяв, що на 11,2 % більше. Місцеві суди скасували 5,3 тис. судових наказів, що становить 96,2 % [92,3 %] від числа розглянутих заяв.

Частка скасованих місцевими судами наказів порівняно з аналогічним періодом минулого року збільшилася і становить 5,3 % [4,7 %] від числа виданих наказів місцевими судами. Найбільше скасовано наказів, постановлених судами областей: Івано-Франківської — 9,5 %, Одеської — 7,7 %, Чернігівської — 7,1 %, Рівненської — 7 %.

У І півріччі поточного року було видано 93,9 тис. судових наказів за винятком скасованих, що на 38,8 % більше, ніж у І півріччі 2006 р. Значно зросла кількість судових наказів, виданих місцевими судами (за винятком скасованих), в областях: Волинській — у 2,4 раза, Закарпатській — на 94 %, Луганській — на 92,8 %, Донецькій — на 86 %, Одеській — на 78,6 %, Рівненській — на 66 %, а також у м. Києві — на 75,7 %. У тому числі на вимогу: яка ґрунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі видано 77 тис., або 82 % [72,6 %] судових наказів від загальної кількості виданих судових наказів (за винятком скасованих); про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати — 16,4 тис., або 17,5 % [25 %]; на вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку боржника — 2.

У І півріччі 2007 р. до апеляційних судів надійшло 485 апеляційних скарг на ухвали місцевих судів про відмову у прийнятті заяви щодо видачі судового наказу або скасування судового наказу, що на 98,1 % більше за аналогічний період минулого року. У 30 справах порушувалися строки прийняття таких скарг до розгляду, або 10,6 % [5,1 %] від числа скарг прийнятих до розгляду. Зокрема, найчастіше порушувалися строки прийняття скарг до розгляду Апеляційним судом м. Києва — у 22 справах, або 62,9 %.

Поняття «наказне провадження» та «судовий наказ» Розгляд справ у наказному провадженні врегульовано розд. ІІ ЦПК, що зумовлено його специфікою порівняно з позовним та окремим провадженнями (відповідно розд. ІІІ та IV цього Кодексу).

Наказне провадження — це особливий порядок судового розгляду окремих категорій справ. Його метою є спрощення, скорочення та здешевлення судової процедури у тих випадках, коли це можливо та виправдано. Тому порядок розгляду справи про видачу судового наказу є менш тривалим в часі та простішим з організаційної точки зору, адже він не потребує виклику сторін, проведення відкритого судового засідання з усіма відповідними процесуальними діями.

У цілому суди правильно застосовують наказне провадження як спрощену форму здійснення правосуддя. Однак трапляються поодинокі випадки, коли суди помилково здійснюють розгляд справ у наказному провадженні аналогічно до позовного, що є зайвим.

Так, Дзержинський міськрайонний суд Донецької області розглянув заяву Г. про скасування судового наказу у відкритому судовому засідання з веденням протоколу судового засідання.

Судовий наказ може бути виданий лише у спорі про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна (ч. 1 ст. 95 ЦПК). Зокрема, судовий наказ може бути видано за такими вимогами, встановленими ст. 96 ЦПК, якщо: 1) заявлено вимогу, яка ґрунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі; 2) заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати; 3) заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника, а також в інших випадках, встановлених законом (ч. 2 ст. 96 ЦПК).

Іноді у судів виникають питання при тлумаченні статей 95 та 96 ЦПК. У ст. 95 вжито формулювання «стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна», в ч. 1 ст. 96 — «заявлено вимогу, яка ґрунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі». У зв’язку з цим суди неоднаково трактують чи означає це, що у ч. 1 ст. 96 міститься більш широке поняття, яке дає змогу видавати судові накази з будь-яких вимог, що ґрунтуються на правочині, вчиненому у письмовій формі.

Зазначені норми ЦПК слід розуміти таким чином, що за вимогами, які ґрунтуються на правочині, вчиненому у письмовій формі, судові накази можуть видаватися лише щодо стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна.

Виявлено випадки, коли подаються заяви про видачу судового наказу, в яких вимоги щодо стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна пред’являються разом з іншими вимогами. Практика судів при вирішенні цього питання неоднакова.

Так, у квітні 2007 р. до Ямпільського районного суду Сумської області було подано заяву про видачу судового наказу ВАТ «Державний ощадний банк України» про розірвання кредитного договору, укладеного з Г., та стягнення з нього, а також із П. та Ф. (з двома останніми особами було укладено договір поруки) солідарно суму несплаченого кредиту, процентів та пені. Суд видав три окремі судові накази щодо кожної з осіб.

До Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області було подано заяву ЗАТ КБ «ПриватБанк» про видачу судового наказу про розірвання договору, укладеного з Б., та стягнення з боржника суми заборгованості за договором та судових витрат. Ухвалою від 11 червня 2007 р. суд відмовив у прийнятті цієї заяви.

Єнакіївський міський суд Донецької області розглянув заяву про видачу судового наказу ЗАТ КБ «ПриватБанк» про стягнення суми заборгованості з Ш. та розірвання кредитного договору. Суд задовольнив вимоги частково, видавши 3 січня 2006 р. судовий наказ про стягнення з боржниці грошової суми, а вимогу щодо розірвання договору залишив поза увагою.

Подання подібних заяв створює умови для формування суперечливої практики, оскільки у ЦПК встановлено лише дві альтернативи на стадії прийняття заяви про видачу судового наказу: відмова у прийнятті такої заяви та видача судового наказу. З одного боку, за умови включення до заяви вимоги, що не підлягає розгляду у наказному провадженні, наявні підстави для відмови у її прийнятті відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 100 ЦПК, що, у свою чергу, згідно з ч. 2 ст. 101 ЦПК унеможливлює повторне звернення з такою самою заявою. З другого боку, суд не має права задовольнити таку заяву в повному обсязі.

Розділом ІІ ЦПК не передбачено можливості часткового задоволення заяви про видачу судового наказу.

Однак видається, що застосування у такому випадку згідно з ч. 7 ст. 8 ЦПК аналогії закону щодо часткового задоволення позовної заяви (п. 4 ч. 1 ст. 215) є найбільш виправданим, оскільки відповідає меті та змісту цивільного процесуального законодавства і розд. ІІ зокрема, і при цьому не порушує прав та інтересів осіб.

Вважаємо, що в такій ситуації суд повинен постановити два процесуальні документи: ухвалу про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу в частині тих вимог, що не передбачені статтями 95—96 ЦПК, та видати наказ щодо тих вимог, які передбачені названими статтями. Якщо ж вимоги між собою тісно пов’язані або видаються спірними, суд повинен відмовити у прийнятті заяви про видачу судового наказу на підставі ст. 100 ЦПК.

Сторони у наказному провадженні

Сторонами у наказному провадженні за термінологією ЦПК є стяувач (заявник) і боржник.

Стягувач може брати участь у наказному провадженні через представника. У такому випадку до заяви про видачу судового наказу повинно бути додано документ, що підтверджує повноваження представника (ч. 4 ст. 98 ЦПК).

Розділ ІІ ЦПК не містить положення щодо можливості для боржника діяти через представника. Однак відсутність такої норми не слід розуміти як неприпустимість участі представника боржника. Оскільки наказне провадження є різновидом цивільного судочинства, то на нього поширюються норми статей розд. І «Загальні положення».

У ч. 1 ст. 38 ЦПК встановлено, що сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника. Питання представництва у наказному провадження регулюються також загальними положеннями статей 39—42, 44—46 ЦПК. Узагальненням встановлено, що досить часто із заявами про видачу судового наказу до суду звертаються прокурори. Як правило, у судів не виникає питання щодо правомірності та належності участі прокурора у наказному провадженні, але трапляються випадки, коли суди не приймали заяви, подані прокурорами.

Зокрема, згідно зі ст. 361 Закону від 5 листопада 1991 р. № 1789-XII «Про прокуратуру» (зі змінами) підставою для представництва у суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження. Отже, прокурор, подаючи заяву про видачу судового наказу, повинен вказати підстави, у зв’язку з якими він представляє інтереси особи. Однак у більшості випадків прокурори звертаються до суду, не вказуючи ці підстави.

Відзначимо, що у більшості випадків заяви прокурорів про видачу судових наказів подаються за результатами здійснення прокурорського нагляду за дотриманням законодавства та за умови виявлення порушень. У цьому випадку прокурор діє не як представник фізичної особи в суді, а як посадова особа, що представляє інтереси держави. Згідно з ч. 2 п. 6 ст. 20 Закону «Про прокуратуру» до повноважень прокурора у межах нагляду за додержанням і застосуванням законів належить звертатися до суду з заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб. Отже, у випадку звернення до суду прокурора з заявою про видачу судового наказу, судам слід розглядати такі заяви.

Вимоги, за якими може бути видано судовий наказ Загальна характеристика вимог, за якими може бути видано судовий наказ, — вони повинні бути безспірними. Деякі суди вважають, що невиконання зобов’язання уже свідчить про наявність спору. З такою позицією не можна погодитися, оскільки невиконання боржником його обов’язків у багатьох випадках зумовлено іншими причинами, ніж невизнання своїх зобов’язань чи їх обсягу. Про це, зокрема, переконливо свідчать статистичні дані щодо практики видачі та скасування судових наказів: наприклад, у І півріччі 2007 р. місцевими судами було видано 99 тис. 212 судових наказів; і з них скасовано 5 тис. 276, тобто лише 5,3 % від числа виданих наказів. Очевидно, що у більшості випадків боржники проти боргу не заперечують і заяв про скасування судових наказів не подають.

Прийняття заяви про видачу судового наказу та відмова у прийнятті такої заяви

У наказному провадженні відсутня стадія попереднього судового засідання і не передбачено постановлення ухвали про відкриття провадження у справі. Однак деякі суди постановляють ухвали про відкриття наказного провадження. Це не є порушенням, хоча метою наказного провадження є його максимальне спрощення.

Розділом ІІ ЦПК не передбачено можливості залишення заяви про видачу судового наказу без розгляду.

Однак підстави, з яких згідно зі ст. 207 суд може залишити без розгляду позовну заяву, можуть мати місце і в наказному провадженні. Тому судам належить відмовляти у прийнятті заяви про видачу судового наказу у випадку наявності підстав, передбачених ст. 207 ЦПК.

Підсудність

У випадку порушення правил підсудності, заява повертається стягувачу для подання у належний суд відповідно до ст. 115 ЦПК.

Подання заяви про видачу судового наказу з порушеннями правил підсудності не є підставою для відмови у прийнятті такої заяви. Однак траплялися випадки, коли суди відмовляли у прийнятті заяви про видачу судового наказу через порушення правил підсудності.

Наприклад, ухвалою Чернігівського районного суду від 29 вересня 2006 р. відмовлено у прийнятті заяви ВАТ КБ «Надра» про стягнення заборгованості по кредитному договору із С. через порушення правил підсудності.

Така практика є грубим порушенням законодавства, оскільки наслідком відмови у прийнятті заяви згідно з ч. 1 ст. 101 ЦПК є позбавлення права звернутися до суду з такою самою заявою.

Судові витрати

На стадії прийняття заяв про видачу судового наказу суди перевіряють дотримання заявниками вимог ст. 99 ЦПК щодо сплати судового збору за подання заяви у розмірі 50 % ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення до суду з позовом у порядку позовного провадження.

На практиці виникає питання: чи стягуються за подання заяви про видачу судового наказу витрати, пов’язані з розглядом справи, зокрема, на інформаційнотехнічне забезпечення, адже у статті зазначений лише «судовий збір»?

При цьому відзначимо, що регулювання судових витрат належить до розд. І «Загальні положення» ЦПК, а тому поширюється на всі категорії цивільних справ, у тому числі на наказне провадження. Згідно з ч. 1 ст. 79 цього Кодексу судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. Згідно з ч. 3 цієї ж статті втирати на інформаційно-технічне забезпечення належать до витрат, пов’язаних з розглядом справи, а отже, до судового збору не належать. Водночас ст. 81 ЦПК містить визначення витрат на інформаційно-технічне забезпечення і, зокрема, перелік випадків, у яких витрати на інформаційно-технічне забезпечення не сплачуються. У цьому переліку справи наказного провадження відсутні.

У той же час у Порядку оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов’язаних з розглядом цивільних та господарських справ (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 р. № 1258) передбачено розмір витрат з інформаційнотехнічного забезпечення для наказного провадження — 15 грн. Таким чином, вбачається, що у зазначеному випадку законодавство необхідно тлумачити системно, а отже, вважати, що при поданні заяви про видачу судового наказу витрати на інформаційно-технічне забезпечення підлягають сплаті.

Іноді заяви стягувачів разом із вимогами про стягнення боргу включають вимоги про стягнення з боржників витрат, що пов’язані з наданням стягувачу юридичної допомоги. Витрати на правову допомогу згідно з ч. 3 ст. 79 належать до витрат, пов’язаних з розглядом справи. Виходячи з цього вважаємо, що витрати на правову допомогу при видачі судового наказу за умови достатньо обґрунтованості їх розміру, повинні стягуватися з боржника згідно зі ст. 84 та ч. 1 ст. 88 ЦПК.

Пунктом 5 розд. ХІ «Прикінцеві та перехідні положенння» ЦПК встановлено, що до набрання чинності законом, який регулює порядок сплати і розміри судового збору, судовий збір при зверненні до суду сплачується у порядку і розмірах, встановлених законодавством для державного мита. Таким чином, судам необхідно враховувати положення Декрету Кабінету України Міністрів від 21 січня 1993 р. № 7-93 «Про державне мито».

Вимога, яка ґрунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі (п. 1 ч. 1 ст. 96)

Поняття та характеристика письмової форми правочину регламентується нормами Цивільного кодексу України (далі — ЦК).

Суди по-різному розуміють зміст поняття «правочин, вчинений у письмовій формі». Деякі суди помилково вважають достатнім доказом наявності правочину будь-які письмові дані про наявність богу.

Правильною вбачається практика тих судів, що, передусім, вимагають надання заявником власне договору, підписаного сторонами.

Слід зазначити, що захист прав кредитора за нотаріально посвідченими договорами може здійснюватися на підставі судового наказу та на підставі нотаріального напису. Право вибору порядку стягнення у таких випадках належить стягувачу.

Матеріали узагальнення свідчать, що переважну більшість справ з підстав п. 1 ч. 1 ст. 96 ЦПК складають справи щодо видачі судових наказів про стягнення грошових коштів за такими категоріями: заяви банків про стягнення з фізичних осіб боргу за кредитними договорами; заяви фізичних осіб щодо наданої ними іншим особам у позику грошових коштів за письмовим договором (як правило, позики); заяви щодо стягнення заборгованості за надані комунальні послуги, електропостачання, газопостачання, послуги зв’язку, оренду землі тощо.

Заяви банків про стягнення з фізичних осіб боргу за кредитними договорами

Неоднаковою є практика судів щодо визначення безспірності вимог заявника, що ґрунтуються на правочині, вчиненому у письмовій формі, у випадку, коли йдеться про стягнення не лише суми боргу, але й неустойки, процентів, комісії, збитків, спричинених порушенням боргового зобов’язання.

Керуючись ч. 3 ст. 551 ЦК щодо розміру неустойки, згідно з якою розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення, деякі суди вважають, що суду належить вивчити обставини справи, щоб зробити висновок щодо належності розміру неустойки, а отже, наявність умови про неустойку завжди передбачає спір про право. Причому трапляються випадки, коли один і той самий суд вирішує справи цієї категорії по-різному.

Так, у провадженні Баранівського районного суду Житомирської області перебувають справи за заявами кредитної спілки «Аккорд», які вирішені по-різному. Зокрема, у червні 2007 р. судом відмовлено у прийнятті заяви про стягнення суми боргу та неустойки з І., у той час як у травні 2007 р. було видано судовий наказ за вимогою того ж стягувача про стягнення суми боргу та неустойки з М.

При цьому, як випливає з матеріалів узагальнення, у переважній більшості випадків боржники не оскаржують судові накази, видані за такими вимогами.

Вбачається, що положення ЦК щодо неустойки належить розуміти таким чином, що зміна розміру неустойки, передбаченої договором, є винятком із загального правила і можлива лише за наявності відповідної вимоги з боку боржника. Адже дійсний і неоспорений договір є актом волевиявлення сторін, що підтверджує їх згоду виконувати умови, які вони для себе передбачили. Тому у випадку розгляду безспірної вимоги з договору, який містить умову про неустойку, коли неустойка належним чином обчислена, про що свідчать додані до заяви документи, суд не повинен відмовляти стягувачу у видачі судового наказу. Аналогічно слід вирішувати питання стосовно стягнення процентів та комісії.

Коли ж заявником порушується питання про стягнення штрафних санкцій, процентів, збитків, що не випливають з договору, то ця сума з боржником не погоджується, залежить від багатьох складових, які в наказному провадженні не можуть бути досліджені, а отже, вона є спірною.

Заяви фізичних осіб щодо наданої ними іншим особами у позику грошових коштів за письмовим договором (як правило, позики)

Правомірними є звернення громадян із заявами про видачу судового наказу про повернення суми боргу за письмовим договором позики.

При розгляді судами справ цієї категорії виникають питання спірності або безспірності обсягу штрафних санкцій. Вбачається, що в цьому разі судам слід дотримуватися того ж підходу, що й при розгляді заяви банків про стягнення боргів за кредитними договорами.

Заяви щодо стягнення заборгованості за надані комунальні послуги, електропостачання, газопостачання, послуги зв’язку, плату за оренду землі тощо Практика судів щодо справ цієї категорії є неоднаковою через різну практику при укладанні договорів комунальних господарств про надання комунальних послуг, послуг з водо- та теплопостачання тощо. Здебільшого суди видають судові накази зі сплати заборгованості за послуги такого роду.

Трапляються випадки, коли власник (наймач) квартири або будинку фактично проживає у квартирі або будинку, споживає послуги з тепло-, водопостачання, водовідведення тощо, але письмового договору з ним постачальники цих послуг не укладали. Фактично заборгованість утворюється, але її не можна вважати такою, що ґрунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі. Її розміри та підстави виникнення повинні встановлюватися судом у позовному провадженні. Тому суди в таких випадках правильно відмовляють у видачі судового наказу.

Так, ухвалою Новокаховського міського суду Херсонської області від 2 березня 2007 р. було відмовлено у прийнятті заяви про видачу судового наказу про стягнення з Н. заборгованості з оплати послуг з водопостачання та водовідведення на тій підставі, що між стягувачем і боржником не було укладено договір, а наявний особовий рахунок абонента суд не розцінює як правочин, що вчинений у письмовій формі.

Однак суди часто роблять висновок про те, що сам факт надання комунальними підприємствами комунальних послуг і споживання їх наймачем чи власником житла свідчить про те, що сторони перебувають в договірних відносинах.

Так, Ясинуватським міськрайонним судом Донецької 25 жовтня 2006 р. було видано судовий наказ за заявою Обласного комунального підприємства Донецьктеплокомуненерго» про стягнення з Д. заборгованості з теплопостачання. На підтвердження вимог стягувачем були надані особовий рахунок боржника, довідка про склад сім’ї, відомість про надання послуг з даними про оплату.

Письмовий договір про надання послуг наданий не був. Такий підхід не є обґрунтованим, адже основною підставою, що дає змогу розглядати аналогічні справи у наказному провадженні, є наявність належним чином укладеного і підписаного сторонами письмового договору.

Іноді суди вважають спірними вимоги, що випливають з договорів надання комунальних послуг, на тій підставі, що договори чітко не встановлюють фіксовані суми щомісячної оплати, а квитанції, що містять суми оплати, сторонами не підписуються, і тому не можуть розцінюватися як правочин, вчинений у письмовій формі.

Наприклад, Карлівський районний суд Полтавської області ухвалою від 14 березня 2007 р. відмовив у прийнятті заяви виробничого підприємства по експлуатації житла «Надія» про видачу судового наказу щодо стягнення заборгованості з квартплати з М.Д. та М.І. на тій підставі, що з поданого договору про утримання будинку та прибудинкової території, доданого до заяви, вбачається, що в його положеннях чітко не визначено та не зафіксовано щомісячну суму плати за послуги, а також суму заборгованості загалом.

Видається, що така практика є помилковою. Адже, наприклад, Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення та типового договору про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення (затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 р. № 630) передбачено, що плата за надані послуги вноситься споживачем відповідно до показань засобів обліку води і теплової енергії або затверджених нормативів (норм) споживання на підставі платіжного документа (розрахункової книжки, платіжної квитанції тощо) або відповідно до умов договору на встановлення засобів обліку. Розмір тарифів на послуги та їх загальна вартість передбачаються типовим договором Про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, зразок якого також встановлений вказаними Правилами. Аналогічні системи оплати послуг з електропостачання, утримання будинків та прибудинкових ділянок встановлено низкою інших підзаконних актів. Отже, за наявності письмового договору і доказів виникнення боргу та його розмірів суди повинні видавати судові накази.

Іноді у судів виникають питання щодо майнових зобов’язань членів сім’ї наймача, що є стороною письмового договору про надання комунальних послуг та послуг зв’язку. Адже за статтями 64, 68 Житлового кодексу України повнолітні члені сім’ї наймача несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов’язаннями, що випливають з договору найму, в тому числі з оплати комунальних послуг. Як правило, стягувачі у заявах просять стягнути заборгованість з боржника, що є стороною письмового договору про надання комунальних та інших послуг, не зазначаючи повнолітніх членів сім’ї наймача. У деяких судів виникають питання про правомірність звернення стягнення лише на особу наймача, що підписав договір, або на всіх солідарних боржників.

Наприклад, Переяслав-Хмельницький міськрайонний суд Київської області ухвалою від 26 січня 2006 р. відмовив у прийнятті заяви Переяслав-Хмельницького комунального підприємства теплових мереж «ПереяславХмельницьктепломережа» про видачу судового наказу про стягнення солідарно з Василенка В.В., Василенко В.М. та Василенко В.В. боргу за теплопостачання згідно з договором про реструктуризацію боргу, який боржники не виконали. Обґрунтовуючи відмову, суд зазначив, що договір про реструктуризацію боргу не укладався з Василенком В.В та Василенко В.В., а лише з Василенко В.М.

Відповідно до ч. 1 ст. 543 ЦК у разі солідарного обов’язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будького з них окремо. Однак з урахуванням тих обставин, що вимоги, за якими видаються судові накази, мають бути безспірними, і що наказне провадження є спрощеним порядком розгляду справи, що не передбачає повідомлення сторін та залучення заінтересованих осіб, у випадку стягнення у наказному провадженні заборгованості з солідарних боржників, воно може бути звернено лише на того з боржників, з яким укладено письмовий договір.

Трапляються випадки неоднакового розгляду судами у наказному провадженні справ за зазначеною вимогою, коли йдеться про стягнення, крім основної суми боргу, штрафних санкцій (як правило, за послуги мобільного зв’язку).

Так, Дарницьким районним судом м. Києва 27 січня 2006 р. видано судовий наказ за заявою ВАТ «Український мобільний зв’язок» до С. про стягнення заборгованості та штрафних санкцій. Заява про скасування цього наказу не подавалася.

Вбачається правильним підхід, згідно з яким суди вправі видавати судові накази щодо стягнення штрафних санкцій у випадку, якщо такі санкції передбачені умовами договору та їх обчислення є достовірними.

Суди також розглядають інші категорії справ, що випливають з правочину, вчиненого у письмовій формі (наприклад, з договорів поруки, оренди, купівлі-продажу товарів у кредит та з розстрочкою платежу тощо).

У разі, коли подано заяву про видачу судового наказу про стягнення боргу на підставі письмового правочину, який підлягав нотаріальному засвідченню або державній реєстрації, і ця форма не була дотримана, суду слід відмовляти у прийнятті таких заяв, керуючись положеннями п. 2 ч. 1 ст. 100 ЦПК, оскільки з них випливає спір про право.

Вимоги про витребування майна на підставі судового наказу є нечисленними.

Наприклад, Конотопський міськрайонний суд Сумської області видав судовий наказ від 14 лютого 2007 р. про присудження кредитній спілці «Єзуч» автомобіля ГАЗ 311 за договором застави.

При поданні заяв про стягнення з боржника майна у деяких судів виникає питання щодо оцінки вартості такого майна, яка згідно з п. 4 ч. 2 ст. 98 ЦПК повинна бути зазначена у заяві про видачу судового наказу. Зокрема про те, хто повинен здійснювати оцінку вартості такого майна, і як, у разі сумнівів, встановити достовірну вартість.

Вбачається, що першочерговою підставою для визначення достовірної оцінки майна є письмовий договір, укладений між стягувачем та боржником, який, як правило, містить оцінку вартості майна. Крім того, зазначення достовірного розміру вартості витребовуваного майна не має вирішального значення, коли йдеться про витребування індивідуально-визначеної речі. З огляду на наведене суду варто вважати достовірною оцінку вартості майна, зазначену в договорі, а за відсутності такого зазначення, вказану стягувачем. Адже у випадку незгоди боржник має право подання заяви про скасування судового наказу.

Вимога про стягнення нарахованої але не виплаченої працівникові суми заробітної плати (п. 2 ч 1 ст. 96)

Судам необхідно звернути увагу, що на зазначену вимогу не поширюється позовна давність. Відповідно до ч. 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України у разі порушення законодавства про оплату праці, працівник має право звернутися до суду з позовом (у розглядуваному випадку із заявою) про стягнення заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

У деяких випадках одночасно з заявою про видачу судового наказу про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, стягувачами ставиться питання про стягнення компенсації за порушення строків виплати заробітної плати. Вважаємо, що такі вимоги можуть розглядатися судами на підставі п. 2 ч. 1 ст. 96 ЦПК з видачею судового наказу.

Так, Красноармійський міськрайонний суд Донецької області 3 квітня 2006 р. видав судовий наказ про стягнення з Красноармійського управління шахтобудмеханізації «ДВАТ «Трест Красноарміськшахтобуд» на користь К. заборгованості із заробітної плати 2 тис. 223 грн. 51 коп. та компенсацію за затримку її виплати — 71 грн. Розмір компенсації зазначався у довідці підприємства.

Вимога про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника (п. 3 ч. 1 ст. 96 ЦПК) Згідно зі статистичними даними, за період 2006 р.—І півріччя 2007 р. судами України було видано лише 15 наказів за цією вимогою.

Вимоги за ч. 2 ст. 96 щодо «інших випадків, встановлених законом»

За період 2006 р.—І півріччя 2007 р. судами розглянуто 3 тис. 759 заяв про видачу судового наказу за іншими вимогами, ніж передбачені ч. 1 ст. 96, що становить 1,3 % від загальної кількості розглянутих заяв про видачу судового наказу. При цьому не можна стверджувати, що вони підпадали під положення ч. 2 ст. 96 «в інших випадках, встановлених законом», оскільки фактично законодавство України прямо не встановлює вимог, за якими може бути виданий судовий наказ, крім тих, що зазначені у ч. 1 ст. 96. З деяких заяв такого роду та поданих до них документів вбачався спір про право.

Наприклад, із розглянутої Голосіївським районним судом м. Києва заяви про видачу судового наказу М. про стягнення з Т. 200 тис. грн моральних збитків.

Інші заяви стосувалися безспірних вимог.

Так, у розглянутій 27 березня 2006 р. Нахімовським районним судом м. Севастополя заяві про видачу судового наказу військового прокурора Севастопольського гарнізону в інтересах Б. до військової частини А 4515 про стягнення нарахованої заборгованості з підйомної допомоги.

Деякі суди за однозначно безспірними вимогами, щодо яких законодавством прямо не встановлена можливість видання судового наказу, такі накази видають. Досить часто ці вимоги стосуються виплати нарахованих, але не виплачених грошових сум: вихідної допомоги, підйомної допомоги, допомоги по непрацездатності, допомоги при народженні дитини, аліментів, виплати авторського гонорару тощо.

Наприклад, Романівський районний суд Житомирської області 28 липня 2006 р. видав судовий наказ за заявою прокурора в інтересах Б. про стягнення допомоги за час перебування у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами.

Однак незалежно від того, чи є безспірними такі вимоги, суди у переважній більшості випадків відмовляють у прийнятті заяви про видачу судового наказу на тій підставі, що така вимога не передбачена ст. 96 ЦПК. Відмова у прийнятті заяви про видачу судового наказу Статтею 100 ЦПК передбачено лише дві підстави відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу:

1) якщо заявлено вимогу, не передбачену ст. 96 цього Кодексу;

2) із заяви і поданих документів вбачається спір про право.

У судовій практиці виникають також інші перешкоди для прийняття заяви про видачу судового наказу. Наприклад: заява про видачу судового наказу може бути подана недієздатною особою; у провадженні суду вже є аналогічна справа наказного або позовного провадження між тими ж особами, про той же предмет та з тих же підстав; заява може не підлягати розгляду в суді через її непідвідомчість; у спорі між тими ж особами про той же предмет і з тих же підстав вже видавався судовий наказ або ухвалено судове рішення; після смерті фізичної особи чи ліквідації юридичної особи, спірні відносини з якими не допускають правонаступництва тощо.

Враховуючи викладене, вважаємо, що ст. 100 ЦПК слід тлумачити як спеціальну норму, що встановлює підстави для відмови у прийнятті заяви виключно у наказному провадженні з урахуванням його специфіки. У випадках наявності не передбачених ст. 100 перешкод для прийняття заяви про видачу судового наказу, судам необхідно застосовувати за аналогією загальні положення (зокрема, ст. 122 ЦПК для позовних заяв) та відмовляти у прийнятті заяв про видачу судового наказу.

Як свідчить аналіз практики, досить часто підставою для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу є сплив позовної давності, встановленої статтями 257— 258 ЦК.

Ось приклад. Ковельський міськрайонний суд Волинської області ухвалою від 10 квітня 2007 р. відмовив у прийнятті заяви Ратнівського виробничого управління про видачу судового наказу про стягнення заборгованості за надані послуги з Д. за період з 1 червня 2003 р. по 16 квітня 2004 р. у зв’язку з тим, що заборгованість перебуває за межами строку позовної давності, з чого вбачається спір про право.

Звертаємо увагу судів на те, що чинне законодавство не передбачає застосування позовної давності судом на власний розсуд. Відповідно до ч. 2 ст. 267 ЦК заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Згідно з положенням ч. 3 ст. 267 ЦК позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Зважаючи на це вбачається, що суди не повинні відмовляти у прийнятті заяв про видачу судового наказу з підстав спливу строку позовної давності. Адже у разі винесення судового наказу щодо зобов’язання, за якими сплив строк позовної давності, боржник має право на скасування судового наказу.

Нормами ЦПК не передбачено строку, в межах якого суд повинен постановити ухвалу про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу. Відсутність такого положення є серйозною прогалиною, оскільки виявлено випадки тяганини, що фактично зводить нанівець основне завдання цього провадження: оперативність та ефективність судового захисту суб’єктивних прав.

Так, Городоцький районний суд Львівської області протягом 41 дня не вирішував питання щодо прийняття до розгляду заяви К. про видачу судового наказу про стягнення з військової частини грошової компенсації за продовольчий пайок. Заява була подана до суду 9 листопада 2006 р., а ухвала про відмову в її прийнятті постановлена лише 20 рудня 2006 р.

У зв’язку з цим звертаємо увагу судів, що відмова у прийнятті заяви про видачу судового наказу є процесуально аналогічною вивченню поданих до суду документів та оцінці обставин справи, що й власне судовий наказ.

Відповідно строк постановлення ухвали про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу має бути аналогічним строку винесення судового наказу, а саме — триденному строку.

У випадку відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу, стягувач може оскаржити відповідну ухвалу суду в апеляційному порядку або звернутися до суду з позовом.

У практиці трапляються випадки, коли самі стягувачі звертаються з заявами про відмову від заяви про видачу судового наказу або скасування судового наказу.

Наприклад, 28 серпня 2006 р. прокурор Красногвардійського району звернувся до Красногвардійського районного суду Автономної Республіки Крим із заявою про стягнення з КП «Швейна майстерня» на користь Н. нарахованої, але не виплаченої заробітної плати. 30 серпня 2006 р. прокурор звернувся до суду із заявою про залишення заяви про видачу судового наказу без розгляду, оскільки 29 серпня 2006 р. від Н. надійшла заява про повну сплату заробітної плати. Ухвалою суду від 31 серпня 2006 р. справа залишена без розгляду.

Розділом ІІ ЦПК процесуально не передбачено повноваження судів у такому випадку. Така прогалина призводить до того, що суд розглядає спір, якого фактично не існує між сторонами, адже відмова стягувача від своїх вимог свідчить про позасудове вирішення спору між ними.

Це суперечить принципу диспозитивності правосуддя, згідно з яким суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (ч. 1 ст. 11 ЦПК). Крім того, особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд (ч. 2 ст. 11 ЦПК).

Виходячи з наведеного суди мають зважати на те, що у разі відмови стягувача від своїх вимог у наказному провадженні, дії суду мають залежати від стадії, на якій відбулася така відмова.

Якщо стягувач відмовився від вимоги щодо видачі судового наказу до видачі такого наказу, це має розцінюватися судом як відкликання стягувачем його заяви про видачу судового наказу. У цьому випадку суд має застосувати за аналогією п. 1 ч. 3 ст. 121 ЦПК і повернути заяву стягувачу.

Форма і зміст судового наказу

Оскільки наказне провадження є спрощеною формою судочинства, то судовий наказ структурно простіший і стисліший, ніж судове рішення у позовному чи окремому провадженні. Положення, які повинні зазначатись у судовому наказі, встановлені ч. 1 ст. 103 ЦПК. Зокрема, у судовому наказі має бути лише дві частини: вступна та резолютивна. Законом не передбачена наявність у структурі судового наказу мотивувальної частини. Однак деякі судді включають мотивувальну частину до текстів судових наказів.

Відповідно до ч. 2 ст. 103 ЦПК судовий наказ має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим ст. 19 Закону від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження». Варто відмітити, що форма судових наказів у переважній більшості не відповідає вимогам, які до неї встановлені законодавством. Так, всупереч положенням ст. 19 вказаного Закону, суди не вказують дату видачі судового наказу стягувачу (п. 1 ч. 1), дату набрання чинності рішенням (п. 5 ч. 1), строк пред’явлення виконавчого документа до виконання (п. 6 ч. 1). Крім того, ч. 2 ст. 104 ЦПК встановлено обов’язок судді одночасно з надісланням копії судового наказу роз’яснити боржнику його право в разі заперечення проти вимог стягувача протягом десяти днів з дня отримання судового наказу подати заяву про його скасування. Однак досить часто судді, всупереч наведеній вимозі ст. 104 ЦПК, не надають таких роз’яснень боржнику.

Прикладом неналежно оформленого судового наказу є наказ від 11 січня 2007 р., виданий Маловисківським районним судом Кіровоградської області, який складається лише з резолютивної частини, але не містить ні положення про видачу судового наказу стягувачу, ні відмітки про набрання законної сили наказом, ні вказівки щодо строку звернення наказу до виконання, ні роз’яснення боржнику його права у десятиденний термін звернутися із заявою про скасування судового наказу.

У ЦПК не встановлено, що судовий наказ одночасно є виконавчим документом. Однак судовий наказ (разом з виконавчим листом суду) міститься у переліку виконавчих документів за рішеннями, що підлягають виконанню державною виконавчою службою Закону «Про виконавче провадження» (ст. 3). Отже, судовий наказ є виконавчим документом і не вимагає видачі виконавчого листа.

Переважно практика судів при вирішенні цього питання є правильною, хоча матеріали узагальнення свідчать і про помилки.

Так, Радомишльським районним судом Житомирської області у справі за заявою прокурора Радомишльського району в інтересах Б. про стягнення з Радомишльського «Райсількомунгоспу» заборгованості із заробітної плати видано виконавчий лист.

Слід зазначити, що більшість судів Київської області видають виконавчі листи про виконання судового наказу.

Набрання судовим наказом законної сили Судовий наказ набирає законної сили через тринадцять днів після вручення його копії боржнику (ст. 105 ЦПК).

Згідно з ч. 1 ст. 104 ЦПК після видачі судового наказу суд невідкладно надсилає його копію боржникові рекомендованим листом із повідомленням. Але практично в усіх судах трапляються численні випадки порушення цієї норми.

Суди інколи не дотримується вимоги щодо невідкладного надсилання копії судового наказу боржнику. Так, Сторожинецький районний суд Чернівецької області за заявою ЗАТ «Український мобільний зв’язок» про стягнення боргу з Г. судовий наказ видав 17 лютого 2006 р., а його копію боржнику направив 22 березня 2006 р., тобто через 34 дні.

Виявлено випадки, коли копія судового наказу надсилається боржнику звичайним листом, а не рекомендованим (наприклад, у місцевих судах Київської, Чернігівської та інших областей).

Ці порушення є досить серйозними. За ч. 2 ст. 104 ЦПК боржник має право заперечити проти вимог стягувача і подати заяву про скасування судового наказу протягом десяти днів з дня його отримання.

Як свідчать матеріали узагальнення, деякі суди неправильно пов’язують момент набрання судовим наказом законної сили не з моментом отримання копії наказу боржником, а з моментом його видачі.