Захист України є справою всього Українського народу (ст. 17 Конституції України)

Коломієць Юлія Юріївна

доктор юридичних наук, доцент кафедри кримінального права,

професор кафедри кримінального права

Національного університету «Одеська юридична академія»,

почесний радник командувача Південного окружного козацького округу, полковник

Захист України є справою всього Українського народу (ст. 17 Конституції України)

Стаття 17 Конституції України передбачає, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Нажаль дуже часто, коли мова йде про захист України усі пам’ятають про обов’язки держави і мало хто замислюється над тим, що це є справою всього Українського народу. Причиною цього є відсутність віри в те, що Україна здатна створити та вдержати власну владу. Незважаючи на те, що українці – талановитий народ, усім нам властива одна психологічна вада – «духовна підлеглість чужинцям, з рабським комплексом національної та людської самозневаги, самозаперечення та печально відомого нашого українського самоїдства» (Задорожний В. Сучасний стан нації з погляду ідеології українського націоналізму. Українські проблеми. Видання Конгресу Українських націоналістів. 1995. № 1. С. 28).

Трьома основними ворогами України є: безцільність, байдужість, безкарність. Саме ці соціально-політичні явища багато століть заважають українцям скинути ярмо «невдах». Подолати їх можна, створивши ідеологію та стратегію розвитку української держави, усвідомивши взаємозалежність та значимість кожного українця, розробивши дієвий механізм правового регулювання.

Безцільність означає відсутність усвідомленого бачення власного майбутня. В XXI столітті ми повторює помилки зроблені багато років тому, про які писали Степан Бандера, Михайло Грушевський, Іван Франко та інші патріоти України. Степан Бандера був не просто безкомпромісним борцем за незалежність України, він був ідеологом українського націоналізму, якого досі бояться та ненавидять адепти ідеології російського світу. У 1950 році він намагався звернути увагу тогочасних політичних діячів на те, що: «При багатогранності й складності революційної дії мусить існувати єдність і плановість. Запевняє її єдність ідеологічна, одна програма й одна стратегічна концепція, політична й організаційно-оперативна координація. Ідейно-політична й організаційно-оперативна єдність запевнена від початку органічною єдністю цілого руху» (Бандера С. Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс. Українські проблеми. Видання Конгресу Українських націоналістів. 1995. № 1. С. 20). До згуртованості українського народу призивав і Михайло Грушевський: «Нарід, який вміє так гарно наладити хор, безперечно, має великий хист до гуртової діяльності, до колективної праці. …Добре робити історію важніше, ніж гарно писати її. Добра конституція вартніша від геніальної поеми, і добрий земельний закон займе місце в нашій національній бібліотеці поруч Шевченкового «Кобзаря» (Грушевський М. С. На порозі нової України: гадкі і мрії. Київ: Друк. акц. т-ва «Петро Барський у Києві», 1918. С. 26–27). Іван Франко вірив в здатність українців створити власний ідеал: «Ідеал національної самостійності в усякому погляді, культурнім і політичним, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може звернемо на зовсім інші стежки…» (Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. Київ: Основи, 1993. С. 72).

Байдужість – відсутність зацікавленості в тому, як будуть вирішені соціальні, політичні, економічні проблеми, які заважають Україні перемогти РФ. Степан Бандера був впевнений, що зневіра у можливості й успішності широкої, затяжної революційної боротьби призвела до того, що деякі люди почали трактувати цілу революційну боротьбу в Україні не як властивий шлях до визволення, а тільки як фактор, що звертає увагу зовнішнього світу на українську справу, з’єднує її прихильників та пособляє нашій зовнішньо-політичній роботі. В таких умовах залучення широких народних мас до визвольної боротьби не має суттєвого значення (Бандера С. Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс. Українські проблеми. Видання Конгресу Українських націоналістів. 1995. № 1. С. 20). Дуже колоритно байдужість української еліти описував Михайло Грушевський: «Скільки у нас цілком порядних або й добрих поетів, белетристів, публіцистів, і як трудно знайти порядного комісара. Скільки, нарешті, чудесних, принципіальних людей, які страшенно осуджували стару правительствену систему, але охоче брали платню з державних грошей, збираних з народного п’янства, з виколочуваних «поронцами» податків, і тепер заявляють повну готовність брати платню від українського правительства, полишаючи йому збирати на них гроші всякими способами, хоч би й розстрілами, але по-пілатівські умиваючи ручки від всякої солідарності з ним в тяжкі моменти і охотненько тісняться набік, поки переїздить по грудді й болоту теперішній тяжкий обоз української державності» (Грушевський М. С. На порозі нової України: гадкі і мрії. Київ: Друк. акц. т-ва «Петро Барський у Києві», 1918. С. 26–27). Іван Франко вважав, що ідеал повинен не тільки усвідомлюватися, а й «почуватися серцем», бути предметом і знання, і віри (саме зневіра спустошує ідеал та є найтяжчою хворобою духа) (Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. Київ: Основи, 1993. С. 73).

Безкарність – відсутність покарання за вчинення протиправних діянь, коли закон стає мертвим, а покарання вибірковим. Порушення принципу соціальної справедливості створює хаос та анархію, які ведуть Україну до чергового кровопролиття, внутрішнього або зовнішнього конфлікту. Прикро те, що ми не вчимося на помилках власної історії. В 1900 році Іван Франко написав соціально-психологічну повість «Перехресні стежки», в якій повністю описав наше сучасне судочинство: «Той мертвий шаблон, та ремісницька буденність вимірювання справедливості, повна зневага до провідних ідей законодавства і панування мертвої букви, та ще в сполученні з повною безцеремонністю людей, отупілих або й зовсім хорих духом, – тут доведені були до справжньої карикатури на всяке судівництво. До якої байдужності на закон і на людську кривду треба було дійти, щоб не тільки видавати подібні вироки, як їх видає Страхоцький, але толерувати їх!» (Франко І. Перехресні стежки. С. 35 URL: https://osvita.ua/school/literature/f/76576/list-34.html).

Степан Бандера, Михайло Грушевський, Іван Франко були свідками майже одних і тих самих історичних подій. Вони були різні за темпераментом, творчістю та соціально-політичним життям, але їх об’єднує одна й та сама любов до України, до її краси, людей, які присвячують їй або віддають за неї своє життя, до багатостраждального народу, який мріє про щасливе майбутнє.