З якою проблемою ми заткнемся з використанням F-16

Сьогодні я хотів би відповісти на низку запитань і коментарів, які з’явилися відтоді, як я розглянув деякі окремі теми та пояснив кілька додаткових питань, пов’язаних із повітряною війною, що її ведуть в українському небі (треба ж, це було ще у вересні, хоча таке відчуття, що кілька століть тому). Ба більше, я навіть зазирну в майбутнє і поясню, на що слід очікувати найближчими місяцями.

Попередження: назва мого матеріалу може видатися трохи агресивною, навіть образливою, тож дозвольте пояснити. Я не намагаюся когось образити чи проявляти агресію, але хочу спонукати вас думати поза межами зони вашого комфорту — усього лише перефразувавши вислів президента США про економіку. Принаймні я пригадую, що один із них сказав щось на кшталт: «Це економіка, дурню». Так ось, назва цієї історії звучить так: «Це дальність, дурню», тому що в ній ми розповімо кілька речей про важливість дальності — відстані, на яку можуть дотягнутися датчики і зброя — для результату повітряних боїв, а також кілька речей, які, можливо, буде не дуже приємно читати.

Попередивши вас найувічливішим чином, я думаю, що маю почати з «невеликого екскурсу в історію». Давним-давно народилася проста ідея революціонізувати повітряну війну за допомогою ракет.

Наприклад, у якийсь момент другої половини 1950-х років подібні ідеї привели декого з них до того, що вони переконали не тільки себе, а й усіх довкола, що, наприклад, ракети «повітря-повітря» зроблять артилерійське озброєння літаків застарілим. Кілька років по тому деякі дійшли до того, що оголосили застарілими всі пілотовані літаки: вони переконували цілі уряди припинити фінансування досліджень і розробок майбутніх бойових літаків. Іншим говорили, що вони зможуть заощадити купу грошей, замовивши бойові літаки без встановленої на них артилерії, а озброєні тільки ракетами…

Потім було кілька несподіваних воєн. Скажімо, війна у В’єтнамі, кілька арабо-ізраїльських воєн, насамперед, — і досвід цих воєн вразив багатьох людей, переконаних у перевазі ракет і застарілості артилерії. Цей досвід показав, що авіоніка і системи наведення, встановлені на сучасних літаках і ракетах, — радари, інфрачервоні шукачі, підсилювачі керма, ракетні двигуни — усе це було незрілим: ще не настільки розвиненим, аби зробити ракети такими, що явно перевершують іншу зброю. Досвід навіть підштовхнув деяких до висновків на кшталт: «Винищувач без артилерії — все одно що птах без крила».

Суть у тому, що у сучасних пілотів не вистачало навичок, необхідних для того, щоб використовувати новітні технології на повну силу. Щоб змінити ситуацію, було потрібне абсолютно нове покоління літальних апаратів.

Задовго до того, як таке нове покоління літаків надійшло на озброєння і почало впливати в повітрі, хоча й приблизно в той самий час, коли зародилася та маса бойових літаків, що сьогодні перебуває на озброєнні України та Росії (у 1970-ті роки), майже всі учасники процесу були заклопотані тим, аби встановити на винищувачі сучасну зброю.

Проблема… Насправді проблема була не одна. Головна з них полягала в тому, що в ті часи нікому й на думку не могло спасти, що цей бойовий літак використовуватимуть у масштабній війні, яку ведуть десь через 50 років у майбутньому. У кращому разі всі очікували, що винищувачі 1970-х років будуть замінені новими зразками 1980-х і 1990-х років…

Понад те, політики того часу були зайняті або критикою наявних ракет, наприклад, на «Заході», або заколисуванням себе хибним почуттям безпеки щодо переваги власних ракетних технологій, наприклад, на «Сході». Ба більше, коли лише за кілька років, на початку 1990-х, домінувальний конфлікт того часу — так звана «холодна війна» — раптово закінчився, майже всі швидко забули про бойові літаки, ПТРК і ЗРК: раптово майже всі зайнялися грою в найрізноманітніші інші іграшки, святкуванням вечірок, освоєнням Інтернету… або війнами десь у пустелях Північної Африки та Великого Близького Сходу.

Інша проблема, майже непомітна для широкої публіки, полягала в тому, що розвиток інформаційних технологій тим часом призвів до «маленької революції» в повітряній війні. Усі мрії про ракетне панування поступово втілювалися в життя, а бойові літаки поступово отримали змогу реально виявляти й розстрілювати противника за допомогою ракет, перебуваючи далеко за межами досяжності артилерійської зброї. Можливо, Друга війна в Перській затоці 1991 року була ще не зовсім очевидна в цьому плані, але: принаймні, операція НАТО проти Сербії 1999 року (також відома як «Косовська війна») — не кажучи вже про ту локальну війну, що точилася між Ефіопією й Еритреєю приблизно в той самий час, — наочно продемонстрували, наскільки далеко просунулися технології за попередні 20 років.

Раптово винищувачі почали вбивати один одного з відстані 30, 35, 40, 45, навіть 50 кілометрів.

Насправді деякий час здавалося, що повітряна війна знову сповнена технологічних чудес. Настільки, що: a) маса сучасних пілотів і наземного персоналу повинні були володіти знаннями, рівними академічним ступеням в інженерії та електротехніці, щоб розбиратися в технологічному обладнанні, якими були оснащені літаки.

І настільки, що: б) лише через десять років з’явилися перші безпілотні літальні апарати (БПЛА), озброєні РПР, а 2002 року один із них навіть випустив переносну зенітну ракету (ПЗРК), пристосовану для роботи як РПР малої дальності, — по іракському перехоплювачу МіГ-25, який збирався його збити.

На жаль, ракета «повітря-повітря», випущена цим БПЛА, була надто малої дальності і надто повільною: велика, швидка ракета «повітря-повітря» Р-40, випущена МіГ-25 (кодове значення ASCC/NATO «AA-6 Acrid»), швидко скоротила дальність і знесла БПЛА задовго до того, як його FIM-92 Stinger зміг уразити МіГ у відповідь. І ось, два десятиліття потому, наприкінці лютого — на початку березня 2022 року, результати першого тижня повітряної війни під час тотального вторгнення Путіна до України чітко продемонстрували, що для перемоги в сучасній повітряній війні просто мати «багаторічний досвід польотів» на власному винищувачі та неабияку нахабність і сміливість недостатньо. Навпаки, відсутність розуміння новітніх технологій — і, як наслідок, тактики повітряної війни — закінчиться не чим іншим, як летальним результатом. Де-факто це самогубство.

І ось я і переходжу до самої суті проблеми, з якою українські ВПС стикатимуться ще роки вперед, принаймні, доки намагатимуться протистояти сучасним винищувачам і перехоплювачам Повітряно-космічних сил Росії (ПКС) єдино за допомогою таких винищувачів, як F-16AM.

Про що я говорю?

Очевидно, що радіолокаційна і ракетна дальність таких винищувачів і перехоплювачів, експлуатованих ПКС, як Су-35С і МіГ-31БМ, значно перевершує аналогічні показники винищувачів F-16AM, які наразі надходять на озброєння ЗСУ.

Простіше кажучи, будь-який український F-16AM, що намагається наблизитися до російського Су-35С або МіГ-31БМ, з великою ймовірністю буде виявлено і вражено ворожими далекобійними РПВ Р-37М, причому задовго до того, як він встигне випустити свою основну «далекобійну» (а насправді — середньої дальності) зброю — AIM-120C AMRAAM.

І це має бути очевидно вже з назви, якщо згадати, що AMRAAM — це абревіатура від «Advanced Medium Range Air-to-Air Missile» (Удосконалена ракета середньої дальності класу «повітря-повітря»). Не від «long-range-…» (дальньої дії) або «stretched-range-…» (протяжної дії) або чогось іще, але від «ракети середньої дальності».

Звичайно, будь-хто, хто хоч скільки-небудь серйозно розбирається в сучасній повітряній війні, зараз може нагадати мені про те, що: «Гей, не кожен повітряний бій відбувається в „ідеальних умовах“, коли два супротивники наближаються один до одного прямо за курсом, як два середньовічні лицарі, і їхні сенсори забезпечують пілотам ідеальну ситуаційну обізнаність».

Джерело: https://mail.google.com/mail/u/0/#inbox/FMfcgzGwJRwpnnTfCCRxRWwxTHqxGwQW