Уроки від Джека Лондона…

Відомо, що Джек Лондон наклав на себе руки. Кажуть, що він помер від передозування наркотику, але, власне кажучи, це майже одне й те саме – під кінець життя (йому було всього 39 років) він страждав від найжорстокіших депресій, багато пив і втратив інтерес до всього, що оточує…Відбулося це, як відомо 16 листопада 1916 року.

Із біографії письменника відомо, що це був справжній мачо, людина що приймала участь і в «золотій лихоманці», і військовим кореспондентом працював; смілива, відважна людина, найоплачуваніший письменник свого часу. Щодня він писав тисячу слів, його романи та оповідання розходилися величезними тиражами, по всьому світу мав мільйони шанувальників. Але довели його до смерті, хоч як це банально звучить, так звані друзі-приятелі …

Коли ми були дітьми, дорослі часто згадували про когось: це не друзі, а приятелі!. Ось для цих людей романтичний письменник збудував справжній палац з особливого червоного каменю (до речі, вогнетривкого). Назвав його «Будинок вовка» і почав запрошувати до себе жити різних невдах: письменників, поетів і якихось підозрілих «бродячих філософів»; годував їх, напував, постачав кишеньковими грошима… І в один день будинок спалахнув.
Його підпалили зсередини, причому відразу в кількох місцях – інакше грандіозна споруда не змогла б згоріти вщент, залишивши письменника з багатотисячними боргами… Тобто саме приятелі будинок і спалили. Джек Лондон, намагаючись знайти вихід, почав писати ще більше, борючись із нападами депресії та небажанням жити – потрясіння було надто сильним. Тут він почув, як один його друг говорив іншим: «Джеку дуже легко дістаються гроші. Потрібно допомогти йому їх витратити!». Огида до людей опанувала нещасного Джека Лондона.

Він уже нічого не писав, тільки пив усе більше і більше, а врешті-решт слуга-японець знайшов його вмираючим, а поряд з ним – аркуш паперу, на якому нещасний довірливий письменник вираховував смертельну дозу опіуму.

Приятелі прийшли на похорон, обговорили ситуацію, вдосталь попліткували, посудачили, на славу почастувалися і розійшлися додому, вірніше, розповзлися, подібно до глистів-паразитів, щоб скоріше знайти нову жертву.

Так життя інроді відплачує нам за доброзичливість, людяність, довіру. Критичний розум має врятувати людину, що робить добру справу, яка зайвою не буде ніколи!