Наслідки застосування насильства органами слідства до обвинувачених

Шостого лютого Верховним Судом України у справі № 5-455кс(15)16 досліджувалося питання щодо перегляду вироку суду у зв’язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана нашою державою, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

Так, 25 лютого 2016 року Європейський суд з прав людини (далі — Суд) одноголосно постановив рішення у справі «Зякун проти України», яке набуло статусу остаточного 25 травня 2016 року, про порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі — Конвенція), а саме статті 3 Конвенції, яке полягає в тому, що заявник зазнав тілесних ушкоджень внаслідок жорстокого поводження, яке слід кваліфікувати як нелюдське та таке, що принижує гідність.

Суд визнав безсумнівним той факт, що заявник отримав низку тілесних ушкоджень, включаючи синці на плечах, стегнах, голові та обличчі. Всі ці зафіксовані тілесні ушкодження були достатньо серйозними. Заявник поскаржився слідчому, в провадженні якого знаходилася його справа, на жорстоке поводження з ним. Однак розслідування скарги заявника було проведено тим самим слідчим, у провадженні якого перебувала його кримінальна справа. Фактично, саме слідчий помістив заявника під варту та відібрав у нього показання, які, як стверджував заявник, було отримано в нього в результаті жорстокого поводження.

Європейський Суд дійшов висновку, що національні органи влади не виконали свого обов’язку провести ефективне розслідування скарги заявника на жорстоке поводження. Крім того, Суд зауважив, що в матеріалах справи ніщо не свідчить, що до контакту з міліцією заявник мав які-небудь тілесні ушкодження. ЄСПЛ також зазначив, що одразу після затримання підозрюваного не було проведено жодного медичного огляду. За таких обставин Суд вважає установленим факт, що заявник зазнав тілесних ушкоджень, перебуваючи під контролем органів влади.

Важливо. Вказане призвело до порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з тим, що зізнавальні показання заявника, отримані в результаті жорс-токого поводження, не було вилучено з доказової бази в його справі.

У заяві засуджений порушує перед ВСУ питання про перегляд постановлених щодо нього судових рішень на підставі пункту 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року (далі — КПК 2012 року) у зв’язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана нашою державою, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

Обговоривши доводи заяви, рішення Суду у справі «Зякун проти України», Верховний Суд України дійшов таких висновків. Україна взяла на себе зобов’язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції). Установлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом, відповідно до пункту 4 частини першої статті 445 КПК 2012 року є підставою для перегляду Верховним Судом України судових рішень, що набрали законної сили.

25 лютого 2016 року Суд одноголосно постановив рішення у справі «Зякун проти України», яке набуло статусу остаточного 25 травня 2016 року. Цим рішенням констатовано порушення статті 3 Конвенції, зокрема, що «безсумнівним є той факт, що заявник отримав низку тілесних ушкоджень, включаючи синці на плечах, стегнах, голові та обличчі. Ці зафіксовані тілесні ушкодження були достатньо серйозними, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції» (пункт 43).

Суд також зауважив, що «у матеріалах справи ніщо не свідчить, що до контакту з міліцією заявник мав які-небудь тілесні ушкодження і що одразу після його затримання не було проведено жодного медичного огляду. За таких обставин Суд вважає встановленим факт, що заявник зазнав тілесних ушкоджень, перебуваючи під конт-ролем органів влади, які не виконали свого обов’язку провести ефективне розслідування скарги заявника на жорстоке поводження» (пункти 47–50).

На переконання Суду, «зізнання заявника у вчиненні злочину під час документально незафіксованого тримання під вартою щонайменше дві доби в поєднанні з медичними доказами існування нез’ясованих тілесних ушкоджень, яке створює враження, що заявник міг надавати зізнавальні свідчення недобровільно (див. для порівняння рішення у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, п. 63 від 7 листопада 2013 року)» (пункт 52).

Важливо. Суд нагадав, що допустимість в якості доказів показань, отриманих у результаті катування або інших видів жорстокого поводження в порушення статті 3 Конвенції з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до його несправедливості в цілому. Цей висновок застосовується незалежно від доказової цінності відповідних тверджень і того, чи було їх використання вирішальним для засудження підсудного судом (див. рішення у справі «Гефген проти Німеччини» (Gafgen v. Germany) [ВП], заява № 22978/05, п. 166, ECHR 2010 з подальшими посиланнями) (пункт 62).

Наведені висновки Суду дають підстави вважати вирок суду першої інстанції щодо заявника незаконним і необґрунтованим, постановленим з істотним порушенням кримінально-процесуального закону, в тому числі на його зізнавальних показаннях. Судом касаційної інстанцій зазначені порушення не усунуто.

Відповідно до статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477- IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі — Закон) і частини першої статті 46 Конвенції рішення Суду є обов’язковими для виконання Україною.

Згідно зі статтею 1 цього Закону виконання рішення Суду передбачає: а) виплату Стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Додатковими заходами індивідуального характеру, відповідно до статті 10 Закону, є відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який Стягувач мав до порушення Конвенції і який здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.

Комітет міністрів Ради Європи в Рекомендації від 19 січня 2000 року № R (2000) 2 «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» зазначив, що повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо: коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, — наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження, та коли рішення Суду спонукає до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.

Підсумовуючи зазначене вбачається, що з точки зору людяності та моральності — застосування насильства до підозрюваних/обвинувачених з боку органів дізнання та слідства є неприпустимим та жодним чином не призводить до «ефективного засобу доказування», оскільки при належному захисті, мужності та витримці рано чи пізно все тайне стане явним… Однак відповідальності за свої прикрі вчинки ніхто з посадових осіб органів дізнан-ня та слідства вже не понесе. Нажаль!