admin
Начальник інформбюро Генштабу Армії УНР полковник М. О. Красовський (1871 – 1938 рр.) більшу частину свого свідомого життя присвятив оперативно–розшуковій діяльності. На початку ХХ століття сучасники називали його «українським Лекоком», порівнюючи з відомим французьким літературним сищиком. В опублікованих літературних джерелах біографічні дані про нього дуже скупі. Тому автору цих рядків довелося провести чимало часу в архівах, щоб зібрати матеріали про життєвий шлях цього майстра розшукових справ.
Початок поліцейської кар’єри
Микола Олександрович Красовський народився в Києві в родині православного священника. Батько хотів, щоб Микола пішов по його стопах, але син обрав інший шлях. Після закінчення духовної семінарії він поступив на державну службу у…поліцію. Дізнавшись про таке рішення сина, отець Олександр не став на заваді, а лише застеріг, щоб Микола всі свої справи завжди чинив по совісті, шанував своє добре ім’я, дотримувався законів земних, та, в першу чергу, Божих.
Службову діяльність 22-річний Красовський розпочав помічником пристава у Ніжині на Чернігівщині. На цій посаді перебував понад трьох років, а в березні 1896-го перевівся до Чернігова. Майже два роки молодий офіцер обіймав спочатку посаду помічника пристава, а потім поліцейського наглядача. Невдовзі його призначають приставом у м. Мглин, де він протягом чотирьох місяців також виконував обов’язки і начальника місцевої тюрми. У 1904 році Красовський, перебуваючи на посаді поліцейського наглядача м. Кролевця, за розпорядженням Чернігівського губернатора відряджається приставом Нікольської слободи зі спеціальним дорученням — «сприяти успішному виконанню мобілізації названої місцевості і попередити безпорядки, що очікуються в цій місцевості». З цим завданням він успішно справився, отримавши від губернатора подякувального листа.
Влітку 1905 року Миколу Олександровича призначають приставом 1-го стану Козелецького повіту. З перших днів перебування на новій посаді він повів непримириму боротьбу зі злочинним елементом, який активізувався у зв’язку з революційними подіями 1905 року. У кінці наступного року губернське начальство зазначало, що становий пристав Красовський «цілком ліквідував багаточисельну зграю підпалювачів, грабіжників і вбивць, що оперували в трьох сусідніх повітах — Козелецькому, Остерському і Чернігвському».
Взимку 1907-го в житті Миколи Олександровича сталася подія, яка внесла зміни в його подальшу поліцейську службу. В ніч на 22 лютого ватажок ліквідованої ним злочинної групи Кузьма Дмитрик, який на той час залишався на волі, з трьох сторін підпалив приміщення станової квартири. Таким чином він намагався помститися приставу і сприяти втечі деяких членів своєї банди, які утримувалися там під вартою. Дякуючи рішучим діям Красовського, втекти арештованим бандитам не вдалося. Але під час пожежі згоріла вся службова документація і казенні гроші. Вогонь знищив також і власне майно пристава: двоє коней, екіпаж, великий запас фуражу і значну суму грошей, заподіявши збитки понад 2000 рублів, Про те, що правоохоронець у першу чергу турбувався не про своє власне майно, а про державне, свідчить факт врятування ним арештованих, 22 гвинтівок і більше 5 тисяч бойових патронів.
Ця надзвичайна подія привела Красовського до конфлікту з козелецьким ісправником Максимовським, який безпідставно звинуватив його у витраті казенних грошей. У липні того ж року, обурений підозрою пристав, написав рапорт на переведення його до Києва для подальшого проходження служби. 2 січня 1908 року Миколу Олександровича призначили околоточним наглядачем Київської міської поліції і відрядили до сискної частини обслуговувати територію Старокиївської дільниці, яка була найбільш складною у кримінальному відношенні
Майстер розшукових справ
Маючи за плечима досвід 15-річної поліцейської служби й неабиякі розшукові здібності, Красовський швидко став просуватися по службовій драбині. Через три місяці він вже виконував обов’язки начальника сискного відділення. Очоливши карний розшук Києва, новий керманич особисто розкрив десятки резонансних злочинів, маючи розгалужену агентурну мережу в злочинному середовищі. Власним прикладом він навчав підлеглих як необхідно розкривати злочини по «гарячих слідах», зумів організувати взаємодію в розшуковій справі між керівниками всіх поліцейських дільниць Києва. Через деякий час Красовський зарекомендував себе одним з кращих розшуковців краю, а губернська влада зазначала, що Микола Олександрович має «…видатні здібності нишпорки». Він брав участь у розкритті низки резонансних злочинів, зокрема,: убивстві родини Островських, їх кухарки, швачки та студента Бірюкова; квартирних грабунків, скоєних бандою «полотерів»; крадіжки в Десятинній церкві; пограбувань варшавських гастролерів тощо. Не випадково, що «авторитети» одного з київських бандугруповань прийняли рішення «прибрати» головного сищика Києва але це його не залякало.
У грудні 1910 року Красовський, який на той час обіймав посаду заступника начальника сискного відділення, за власним бажанням був переведений приставом Сквирського повіту Київської губернії. Через півроку губернське начальство відрядило його знову до Києва для розслідування резонансної справи щодо вбивства 13-річного хлопчика Андрійка Ющинського, яка згодом стала відома світовій громадcкості як «Справа Бейліса». Проведене Красовським розслідування показало, що вбивство не носить ритуального характеру, як цього хотіла прокуратура, яка виконувала політичний заказ певних реакційних сил. За незговорчивість Микола Олександрович був відсторонений від ведення подальших розшуків, а напередодні нового, 1912, року звільнений з поліції і притягнутий за дрібні службові недоліки до судової відповідальності.
Понад п’ять років тривала опала колишнього розшуковця. Київська міська влада згадала про нього лише після падіння самодержавства. 7 березня 1917 року Красовський був призначений комісаром кримінально-розшукового (колишнього сискного) відділення міліції м. Києва й очолював столичний карний розшук більше року. У липні 1918 року його було заарештовано німецькою контррозвідкою як члена таємного Комітету спасіння України й активного учасника викрадення «великого друга німців» банкіра Ю. Доброго.
Рішенням німецького військово-польового суду Красовський був засуджений до двох років тюремного ув’язнення, але під вартою знаходився недовго. У грудні 1918 року влада гетьмана П. Скоропадського впала і колишній в’язень опинився на волі.
Начальник «петлюрівської ЧК»
Після приходу до влади Директорії УНР Микола Красовський знову поступає на державну службу. Наказом МВС від 5 квітня 1919 року його призначають урядовцем з особливих доручень 5-го класу при міністерстві внутрішніх справ. Через місяць, у зв’язку з початком наступальної операції польської армії проти УНР і Української Галицької армії (УГА), Миколу Олександровича відряджають до штабу Залізнично-технічного корпусу. Згодом, беручі до уваги його значний оперативно-розшуковий досвід, військове командування направляє булавного дорадчого Красовського до Розвідуправління Генштабу, де в травні 1920 року він очолив Інформаційне бюро (ІНФІБРО) — військову розвідку і контррозвідку збройних сил республіки.
Як зазначають дослідники історії національних спецслужб, полковник Красовський «…відзначався принциповістю і наполегливістю, приділяв багато уваги організації агентурної роботи Інфорбюро». Він особисто працював з агентурою, яка перебувала на зайнятій ворогом території України та за кордоном. Під його проводом Інфорбюро працювало організовано й результативно: постачало Головному Отаману й іншим представникам вищої влади цінну інформацію щодо воєнно-політичної обстановки, як на теренах УНР, так і за її межами, ставлення урядових та ділових кіл інших держав до проблем України та її державних зусиль. Завдяки зусиллям співробітників ІНФІБРО, влітку 1920 року був попереджений замах на Головного Отамана С. Петлюру й заарештований організатор цієї злочинної акції Шульзельман. За допомогою розгалуженої агентурної мережі контррозвідники Красовського виявили ряд більшовицьких агентів та скомпроментувавших себе старшин Розвідуправи.
Успішну роботу контррозвідки Інформбюро визнавали навіть її супротивники. За інформацією особливого відділу 14 армії більшовиків, петлюрівська агентура діяла не лише на території України але й у Петрограді та Москві. За цими даними загальна кількість агентурної мережі військових спецслужб УНР нараховувала близько 350 осіб. За голову кожного співробітника Інформбюро більшовики призначили 300 тисяч карбованців, а сам орган називали «петлюрівською ЧК».
Микола Олександрович вважав за потребу виховувати для молодої республіки генерацію кадрових оперативників, які б поєднували в собі високий професіоналізм з політичною лояльністю, високими моральними якостями і відданістю державним інтересам України. Він наголошував своїм підлеглим, що Інформбюро не може тримати в своїх рядах людей, для яких однаково чи бути учителем, чи військовим, чи духовною особою, аби заробляти хліб насущний. «Треба самому почуватися здатним до ідейної боротьби зі злочинністю, — писав він, — не рахуючись із тим, чи буде за це від когось подяка, чи ні. Треба всякий злочин органічно ненавидіти і нищити його, находячи в цьому моральне задоволення…».
Микола Красовський вважав, що оперативно-розшукова робота, на відміну від інших, не повинна бути шаблонною, вона проводиться в будь-який час і тому вимагає від співробітників особистої ініціативи та творчого ставлення до своїх обов’язків. Вже стали хрестоматійними його слова про те, що «..не кожен має дійсну здатність до справ розвідувально – розшукових, бо це теж дар Божий – талант, який можна розвивати й довершувати, але в жодному разі не можна його вкоренити в людину, яка не народилася з цим талантом; не можна вже на підставі того, як не можна по волі стати художником, поетом чи скульптором». Далі Красовський стверджував, що людина, яка не почуває в собі того «святого вогню», про який зазначалося вище, не може бути корисною для розвідувально-розшукової організації, будь вона з найвищою освітою і значним службовим стажем. І тому такій людині «…не місце в рядах тієї сім’ї, яка ідейно і безоглядно віддана любимій праці своїй».
На чужині
У жовтні 1920 року Микола Олександрович змушений був покинути територію України і разом з військом армії УНР перейди кордон Польщі. Як же склалася подальша доля полковника Красовського на чужині?
Архівні документи свідчать, що в січні 1921 року виконувач обов’язків начальника Інформбюро поручик Шевчук доповідав Головному Отаману, що Микола Красовський, нібито, викрав таємні документи, оперативні справи, службові гроші та цінні речові докази й самовільно з групою підлеглих перейшов на службу до поляків. Але невдовзі з’ясувалося що ця інформація не відповідає дійсності. У звіті департаменту політичної інформації від 10 листопада 1921 року вказувалося, що полковник Красовський поновлений на попередній посаді і йому надані надзвичайні повноваження по організації контррозвідувальної діяльності, а його співробітникам доручено активізувати роботу, в тому числі і в таборах перебування українських вояків. Через деякий час емігрантська доля закинула Миколу Олександровича до столиці Єгипту Каїру, де проживала колонія колишніх підданих Російської імперії. Є свідчення, що він писав спогади і вів переписку з редакторами з метою їх видання. На жаль, спогади Красовського так і не були надруковані і місце їх знаходження невідоме. Залишається невідомою і доля його дружини — Ксенії Красовської.
Двадцять другого жовтня 1938 року паризька газета російських емігрантів «Последние новости» надрукувала некролог, в якому повідомлялося про смерть М. О. Красовського — «члена різних російських організацій у каїрській російській колонії».
Володимир Чисніков, доктор юридичних наук, головний науковий співробітник ДНДІ МВС України
Джерело: ЮВУ
Коментарі
Loading…