Чи є чорний кіт у темній кімнаті, або Проблеми оформлення паспортного документа на особу, яку неможливо точно ідентифікувати

«– Яку справу ще ви мені хотіли повідомити?
– Та що ж справа! Справа проста. Документ, Пилипе Пилиповичу, мені треба.
Пилипа Пилиповича трішки пересмикнуло.
– Хм … Чорт! Документ! Дійсно … Кхм … А, може, це
як-небудь можна …, – голос його звучав невпевнено і тоскно.
– Даруйте, – впевнено відповів чоловік, — як же так без документа?
Це вже, перепрошую. Самі знаєте, людині без документів суворо забороняється
існувати…».
М. Булгаков «Собаче серце»

Досить важко уявити в сучасному світі такі випадки, коли людина, яка, за волею долі, опинилася без жодних ідентифікуючих її документів, разом із тим не має жодних ефективних законодавчих механізмів на їх отримання. Питається: як же таке, власне кажучи, можливо, якщо фактично нормальне життя кожної сучасної людини в будь-якій державі світу вже давно прив’язується до первинних ідентифікуючих її документів, якими опосередковуються практично всі правовідносини людини із навколишнім середовищем. Звичайно, відсутність будь-яких ідентифікуючих людину документів – це нонсенс, можливість усунення якого завжди теоретично має існувати. На жаль, незважаючи на значну об’ємність та складність українського законодавства, деякі навіть життєво важливі для окремих людей питання не завжди квапляться виноситися законодавцями на світло з темних закутків законодавчих прогалин.

Фабула справи

Тож маємо таку фабулу справи: у психіатричному лікувальному закладі вже протягом багатьох років перебувають на стаціонарному лікуванні декілька особливих пацієнтів. Власне кажучи, особливість їх полягає не лише в тому, що ці особи первинно поступили до лікарні без будь-яких ідентифікуючих їх документів, але й, зокрема, в тому, що означені пацієнти, на жаль, в силу поганого стану здоров’я неспроможні також самостійно надати будь-яку ідентифікуючу їх інформацію.

Тобто означені особи фактично не здатні вказати ані точного місця попереднього проживання, ані свого віку, ані навіть свого точного імені або прізвища… До цього, мабуть, ще варто додати, що також відсутні будь-які відомості про родичів, друзів або інших більш-менш обізнаних осіб, які б могли допомогти у встановленні особи наведених пацієнтів лікарні, а розшук таких осіб, на жаль, не приніс позитивних результатів.

У силу встановленого порядку подібні пацієнти не повинні після проходження необхідного курсу лікування лишатися й надалі при лікарні, а мають бути переведені в інші, в залежності від кожного окремого випадку, спеціалізовані заклади (притулки). Також за наявності відповідного права таким особам має призначатися державна соціальна допомога. Все це, звичайно, в теорії… Але на практиці виявляється, що без паспортних документів таких осіб нікуди не можливо перевести та, тим паче, призначити будь-яку соціальну допомогу від держави, адже, беручи до уваги зміст епіграфу до даної статті, дійсно для більшості державних установ та закладів людина без документів не може бути такою, що в повному сенсі цього слова «існує». Тож рішення, як на перший погляд, є очевидним: необхідно отримати паспортні документи на вказаних осіб. Однак, як читач уже напевне зрозумів, саме з цього моменту й починаються основні складнощі.

Законодавчі стандарти

На підставі Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» у 2015 році Кабінетом Міністрів України був затверджений «Порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України» (далі – Порядок), який фактично замінив більш ранній, затверджений МВС України у 2012 році, Порядок, що врегульовував відповідне питання. До речі, вказаним першим Порядком та іншими нововведеннями, було закріплено новий бланк паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм, які вже мають отримуватися громадянами починаючи з 14-ти річного віку.

Отже, означеним новим Порядком визначено, що оформлення (в тому числі замість втраченого або викраденого), обмін паспорта здійснюється територіальними органами/територіальними підрозділами Державної міграційної служби шляхом подання певного пакету документів. Однак, як про це не дуже складно здогадатися, зібрати навіть мінімальний пакет документів в описаному вище випадку фактично не можливо.

Тож які, власне кажучи, існують варіанти альтернативних дій? Зокрема, Порядком також передбачається, що за відсутності ідентифікуючих документів із фотокартками для осіб, що досягли 18-ти років, проводиться процедура встановлення особи, згідно якої міграційна служба направляє запити та отримує відповіді з державних та єдиних реєстрів, інших інформаційних баз, що перебувають у власності держави або підприємств, МВС, МЗС тощо з метою ідентифікації особи.

Згідно з відповідями, отриманими лікарняним закладом, зокрема від Державної міграційної служби, стало відомо, що місце проживання стосовно запитуваних осіб зареєстрованим на території України не значиться, а паспортами вказані особи не документувалися… Аналогічні результати мали й усі наступні відповіді від інших державних органів та служб. Власне кажучи, такі результати є цілком передбачуваними та логічними, адже навряд чи можливо ідентифікувати особу по будь-яких інформаційних базах без, як мінімум, її точного прізвища та імені.

До яких, питається, ще можна вдатися заходів у такому непростому випадку? Окрім вказаного, Порядком ще визначається, що у виключних випадках за відсутності фотокартки особи та за результатами перевірок, за якими особу не ідентифіковано, з метою встановлення особи проводиться опитування родичів, сусідів, які були зазначені в письмовому зверненні.

Однак, знову ж таки, як уже вказувалося на початку, будь-які зв’язки із родичами та/або сусідами невстановлених пацієнтів лікарні відсутні, адже не вдалося встановити звідки ці особи та, відповідно, хто їхні родичі та/або сусіди.

В контексті останньої обставини слід, мабуть, додати таку ремарку: невстановлені особи, про яких іде мова в даній статті, первинно доставлялися до лікарні з вулиць та/ або затримувалися за повідомленням громадян, які, знову ж таки, не мали й приблизної уяви стосовно того, хто та звідки ці люди насправді, окрім, звичайно, того, що вони явно потребували допомоги.

Власне кажучи, після вичерпання всіх можливостей по встановленню особи у відповідності до Порядку, якщо, звичайно, таку особу встановити не вдалося, то уповноваженою особою Державної міграційної служби приймається рішення про відмову їй в оформленні паспорта…

Як бути таким «людям без минулого»?

Звичайно, Порядком також передбачається можливість оскарження рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі паспорта в адміністративному порядку або до суду, однак, якщо дивитися правді у вічі, чи є дійсно хоча б найменші шанси на успішне оскарження такого рішення, на основі яких, власне кажучи, доказів вищий орган чи суд мають його скасовувати? Зрозуміло, що на всі ці риторичні запитання відповідь досить однозначна.

Тільки ось не дуже однозначним є інше: як усе ж таки бути цим людям, пацієнтам лікарні, які забули своє минуле та, разом із тим, виходячи з описаного «ефективного» державного врегулювання, позбавлені також і будь-якого майбутнього? Навіть якщо намагатися проводити процедуру встановлення особи пацієнтів лікарні в судовому порядку, то всеодно за відсутністю будь-яких фактичних даних, які б могли бути надані суду задля встановлення таких осіб, суд ніколи не прийме позитивного рішення в подібній справі.

Невже описана ситуація є безнадійною? Виходячи з формальних та змістовно обмежених відповідей Державної міграційної служби на запити про надання роз’яснень з приводу описаної ситуації, які фактично обмежуються сухим цитуванням нормативно-правових актів без будь-яких реальних пропозицій вирішення не зовсім стандартної проблеми, складається враження, що й сама міграційна служба не може цілком збагнути, як потрібно діяти в подібному випадку. З усної розмови зі співробітником міграційної служби стало відомо, що без будь-яких вихідних даних, без будьяких «ниток», по яких можливо б було знайти шлях до минулого особи та, відповідно, її точної ідентифікації, у відповідальних за видачу паспортних документів осіб просто зв’язані руки…

Зрозуміло, що ніхто не буде брати на себе відповідальності та видавати паспортні документи невстановленим особам, які теоретично можуть й узагалі не бути громадянами України або навіть бути особами, що розшукуються за вчинення тяжких злочинів та таким досить нестандартним способом намагаються уникнути відповідальності. Хоча, справедливості заради, слід вказати, що можливість існування останнього сценарію практично нульова, з огляду на перебування таких осіб під наглядом лікарів багато років, великий досвід останніх, сучасні методики виявлення та встановлення психологічних розладів, що, відповідно, нівелює можливість навіть добрим «акторам» лишатися настільки тривалий час невикритими.

У будь-якому випадку, робота в розв’язанні окресленої проблемної ситуації не буде зупинена, однак, разом із тим, без сприяння в цьому процесі державного законодавчого механізму значно нівелюються шанси на позитивний фінал. Безперечно, належне нормативне врегулювання окресленої законодавчої прогалини буде безцінним внеском у захист соціально незахищених та хворих людей, на місці яких теоретично може опинитися кожен.