Державоцентричність чи людиноцентричність: що принесе нам кращі перспективи і перемогу у війні?

Державоцентричність чи людиноцентричність:

що принесе нам кращі перспективи і перемогу у війні?

Із наближенням Дня Незалежності все актуальнішим стає питання: а що ми, врешті-решт, будуємо,  яку державу творимо за її якісними та кількісними характеристиками?

Сенс творення нової Української держави свого часу висловив Леонід Кучма. Ще в 1992 він, будучи Прем’єр-міністром України, «видав на гора» історичну фразу: «Скажіть мені, яку країну треба побудувати, і я її побудую». Тоді нам здавалося, що ми почали будувати державу свободи проти проти держави тиранії, державу сучасної цивілізації проти радянського державоцентризму, державу для людини, але не державу для держави.

Тоді, на початку доби Незалежності це було настільки очевидним, що обрій державного будівництва малювався світлими кольорами. І на нашому боці, як здавалося, була моральна перевага над минулим, яка стала «м’якою зброєю державного будівництва». Але питання державотворення сьогодні  перетворилося у війну за незалежність. Ця війна стала новою реальністю, яка суперечить логіці міжнародного права і яке було й залишається на нашому боці, природною моральною вищістю потерпілого над нападником тощо. Водночас, як видається, в якийсь час ми виявилися в дечому схожими на північних сусідів (не дивуйтеся) набагато більше, аніж нам би того хотілося й аніж ми готові те визнати. Бо, врешті-решт, ми побудували неефективну державу на чолі з галасливими корумпованими можновладцями. Виявилося, що в країні наявний  брак стратегічного мислення, політична ж еліта має бажання конвертувати чужі трагедії у власні статки, а частина населення готова, часто густо, воювати «чужими життями» до переможного кінця. Загалом – маємо прірву між ідеологічними установками та реаліями правового життя.

Події останніх двох з половиною років війни з рашизмом загострили небезпечні радянські стереотипи, які проявляються  настільки виразно, що деякі факти вже неможливо інгорувати. Головна їх ознака – державоцентричність. Людина для держави (незалежно від якості останньої), а не держава для людини. І цим ми радикально відрізняємося від європейських країн, куди так декларативно прагнемо. Звісно, що ці стереотипи (щодо ролі держави) проявляються й на фронті. Повна безкомпромісність та знайомий із нашого дитинства лозунг «Мы за ценой не постоим!» допомагають віднаходити чудеса героїзму та досягати неможливого, при тому це неможливе далеко не завжди ефективне.

І природно, що всю цю сутнісну схожість із північними сусідами ми прикриваємо зовнішньою маніфестацією нашої інакшості. Бо звідки в нас енергія і парад топонімічних перейменувань, своєрідний канцеллинг на російськомовну літературу (навіть на ту, яка писана українцями), бажання героїзувати історію в ключі одвічної боротьби Українського народу за звільнення від російського імперського ярма тощо. Стали нормою пошуки нового значення відомих вже понять і ситуацій. Цікаво, а хто з державників зможе зацитувати щось по памʼяті зі В. Стуса чи Л. Костенко, а кого вважають найкращим із сучасних письменників, чи вбачали коріння «імперськості» частини української культурної еліти? І що з того, що вулиця Гагаріна стала вулицею Клима Савура, вул. Михайла Глінки – вулицею Олени Левчанівської, а вул. Василия Сурикова – вулицею Миколи Міхновського. У місті Ковелі на Волині, як і в багатьох інших населених пунктах, є вулиці Степана Бандери, Євгена Коновальця та Тараса Боровця (засновника УПА) та це аж ніяк не завадило кільком десяткам ковельчан днями узяти в облогу ТЦК, визволяючи молодиків від відправки на фронт – рятувати від московських агресорів Україну. А стопроцентний українець Сергій Луцюк, колишній очільник Рівненського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, брав хабарі не менше свого одеського колеги, етнічного росіянина Євгенія Борисова. Хоча в Рівному, здається, вже давно вичистили всі рештки радянської топоніміки. Про що це я. Про те, що  треба вчити українську, а питання залишати той чи інший памʼятник у місті (селі) мають вирішувати громади.

Водночас, нерідко за українською вишиванкою ховається та сама «радянська людина» – жадібна та сервільна. І за постпатріотичним «славословієм» треба уважно дивитися за тим, крали ці руки чи не крали? Час райдужного сприйняття гасел і політичних «програм-заманух» минув. Головне, ми не повинні бути інфантильними. Так, є установка на вступ до НАТО та ЄС, установка на покарання росії сильними демократіями за агресію і зневажання міжнародного права, які підтримує суспільство. Водночас, навіть приниження «неправильних патріотів» – теж інфантильність. Це те, що робить нас схожими на агресивних сусідів. Але ж ми інші. Важливою  перевагою українців у цьому смертельному протистоянні з російською навалою є бойовий дух, відданість певним засадам та ідеалам, громадянська свідомість і патріотична мобілізація. Хоча останнє – тема особлива й про це дещо пізніше.

Віктор Ковальський