Хресна хода

Святкування Хрещення Київської Русі не повинно бути відлунням «Русского мира»

Релігійні свята та події, вчення, вкладені в наші уми, завжди каламутили суспільство. Релігійні війни, походи, інквізиційні процеси, як, між іншим, і релігійні норми, головним чином спрямовані більше на утвердження існуючих порядків, на підкорення людини ніж на регулювання відносин.

Про це потрібно завжди пам’ятати, адже в релігійній свідомості підкорення має догму про домінування найсильнішого, його всеосяжну владу над людиною, якій культивується меншовартість і залежність від церкви.

Нещодавня акція УПЦ МП під назвою «Хресна хода миру», яка стартувала 3 липня зі Святогорська в Донецькій області, а 9 липня з Почаєва на Тернопільщині, фінішувала 27 липня в Києві на Володимирській гірці і в Києво-Печерській лаврі. Дана акція на честь річниці хрещення Русі була заявлена як антивоєнна. Кульмінацією всього цього дійства стала зустріч східного і західного крил хресної ходи і спільної молитви.

Варто сказати, що суспільство неоднозначно поставилося до цієї ініціативи проросійської церкви. Українські радикали навіть обіцяли не допустити ходу церковників у Київ, називаючи її «сепаратистським маршем РПЦ». Проте все відбулося без особливих ексцесів. Хоча до цього в столиці очікували на провокації, про що влада попереджала громадян. Зрозуміло, що широкомасштабної дестабілізації не могло бути. Вона можлива, як правило, в разі розгулу релігійного фанатизму. Та попри готовність українців, причому у всіх конфесіях, визнати себе віруючими людьми, ми залишаємося країною православних атеїстів, тобто людей, готових поставити свічку в храмі й освятити паску на Великдень, або так чи інакше пов’язаних із церквою через громадські служіння. Таких у нас більшість, щиро віруючих у Бога – значно менше, а готових піти заради своєї віри на жертви – одиниці.

Тож ще від початку Хресної ходи було зрозуміло, що провокації під час руху колони віруючих, якщо вони будуть, скоріше за все не носитимуть релігійного характеру, а матимуть політичні причини й забарвлення. Тож заходи безпеки щодо учасників цього дійства, яке було влаштоване й профінансоване людьми, далекими від віри, мали бути адекватними.

Саме тому Хресна хода стала випробуванням не стільки для влади, скільки для УПЦ МП. Нині конфесії належить довести самій собі а заодно й суспільству, що вона дійсно українська церква, а не філія російського Кремля. І всі свідомі люди, в тому числі й серед віруючих, це чудово розуміють. Йде багато суперечок про мотивацію, про власне психологічні причини Хресного ходу. Серед головних називають страх. Страх перед тим, що після очевидних розбіжностей між керівництвом РПЦ і константинопольським Патріархом, що особливо чітко проявилися в ході підготовки до Всеправославного собору, який російська церква саботувала, виникла реальна можливість визнання канонічності українського православ’я – нехай спочатку і не всім православним світом, але важливою його частиною.

Це не може не лякати УПЦ МП, бо єдине, що зберігає за цією церквою конкурентну перевагу в боротьбі за паству з УПЦ Київського патріархату – це саме питання канонічної визначеності. А тому ця хода мала бути не до Києва, а до Константинополя. Це – випробування для Вселенського Патріарха, з чим він може зіткнутися в разі відкликання томосу, виданого Діонісієм IV Муселімісом (Комнином) у 1686 р., про приєднання Київської митрополії до Московської (березень 1686 — 17 жовтня 1687), а власне про визнання Київської митрополії канонічною територією російської церкви. Саме тому і для РПЦ, і для УПЦ МП таким важливим був цей Хресний хід та його масове проведення саме в Києві. А ми чомусь готувалися до політичних провокацій, в той час як РПЦ намагається поставити крапку на ідеї української автокефалії й зближенні Києва та Константинополя. Це – ідея «Русского мира», що сповідує єдність російської і української церков і втрату самодостатності останньою.

Щодо самої ходи, то в ній брали участь в основному прості віряни, які на запитання, чи не бояться вони зустрічі з конфронтаційно налаштованими особами, в основному посміхалися, кажучи, що Господь не допустить провокацій. А поруч з ними йшли сапери, кінологи, собаки. Й вибухотехніки виявляли закладки з муляжами та зі справжньою вибухівкою, яку підривали на місці. А от для кого це дійство точно було святом, так це для жителів довколишніх сіл. Адже воно цілком нагадувало кіно про часи Хрестових походів, в якому присутні і екзальтовані вірячи, і спів, сплетений із десятка молитов, і переповіді різноманітних чудес та цитування Божого Письма.

Один зі священнослужителів на ім’я отець Вікентій, що йшов із Почаївської лаври, на запитання, який же ви несете мир, якщо розколюєте суспільство, відповів: «… якщо хтось проти – це не наші проблеми. А ваше питання – це те ж саме, що сказати, що Радянський Союз винен у Великій Вітчизняній війні». Тож виходить, що міркування учасників ходи – це як у прислів’ї: «у городі бузина, а в Києві дядько» або «ліві двері справа». І цією ходою УПЦ МП сама себе поставила у безвихідь, з якої виходити доведеться перш за все віруючим атеїстам, якими є ми всі на цьому Божому світі!

Віктор КОВАЛЬСЬКИЙ