Інформаційний лист Вищого спеціалізованого суду України

Про практику застосування судами законодавства, що регулює матеріальну відповідальність працівників за шкоду, заподіяну роботодавцю

11 грудня 2015 року на засіданні пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ було обговорено та взято до відома інформацію про узагальнення практики застосування судами законодавства, що регулює матеріальну відповідальність працівників за шкоду, заподіяну роботодавцю.

1. Загальні правила щодо матеріальної відповідальності працівників визначаються главою IX Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП), Положенням про матеріальну відповідальність робочих і службовців за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації, затвердженим Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 липня 1976 року № 4204-IX (далі – Положення про матеріальну відповідальність робочих і службовців за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації). Зазначені норми матеріального права визначають як підстави й умови покладення матеріальної відповідальності на працівників, так і розмір такої матеріальної відповідальності.

Під час розгляду справ про матеріальну відповідальність працівників за шкоду, заподіяну роботодавцю, застосовуються також інші нормативно-правові акти, які визначають або роз’яснюють порядок застосування деяких положень глави ІХ КЗпП, зокрема: Закон України від 6 червня 1995 року № 217/95-ВР «Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей» (далі – Закон № 217/95-ВР), Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі – Порядок обчислення середньої заробітної плати); Перелік посад і робіт, які заміщаються або виконуються робітниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які були передані їм для збереження, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва, затверджений постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріатом ВЦРПС від 28 грудня 1977 року № 447/24 (далі – Перелік посад і робіт, які заміщаються або виконуються робітниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які були передані їм для збереження, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва); Типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність, затверджений постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріатом ВЦРПС від 28 грудня 1977 року № 447/24 (далі – Типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність); Перелік робіт, при виконанні яких може запроваджуватися колективна (бригадна) матеріальна відповідальність, затверджений наказом Міністерства праці України від 12 травня 1996 року № 43 (далі – Перелік робіт, при виконанні яких може запроваджуватися колективна (бригадна) матеріальна відповідальність); Типовий договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність, затверджений наказом Мінпраці України від 12 травня 1996 року № 43 (далі – Типовий договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність); Порядок визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 року № 116 (далі – Порядок визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей). Зазначений перелік нормативно-правових актів, що регулюють питання матеріальної відповідальності працівників, не є вичерпним.

Крім того, судам слід керуватися роз’ясненнями, що містяться у постановах Пленуму Верховного Суду України: від 29 грудня 1992 року № 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» (далі – постанова Пленуму ВСУ № 14); від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» (далі – постанова Пленуму ВСУ № 9) та інформаційному листі ВССУ від 27 вересня 2012 року № 10-1389/0/412 «Про практику застосування судами при розгляді справ окремих норм трудового права».

Вирішуючи питання про притягнення працівників до матеріальної відповідальності, роботодавець та суд під час розгляду справи повинні визначити, порушення яких конкретних норм стали причиною завданої шкоди.

Дії працівника, які не порушують законодавство про працю, є правомірними, а тому не можуть кваліфікуватися як трудові правопорушення (наприклад, відмова від переведення на іншу роботу). Не можна також вважати протиправним, а отже, застосовувати заходи матеріальної відповідальності, невиконання трудових обов’язків працівником, зумовлене станом його здоров’я чи внаслідок недостатньої кваліфікації.

2. Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні виходити з того, що відповідно до статей 15, 16 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ віднесено до компетенції інших органів чи судів.

У зв’язку з наведеним суди мають виходити з того, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб’єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

Оскільки справи про відшкодування шкоди, завданої підприємствам, установам, організаціям їх працівниками, виникають із трудових правовідносин і однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа, працівник, тому ця категорія справ підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Позови до працівника пред’являлися згідно зі статтею 109 ЦПК за місцем його проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем його перебування. Разом з тим були випадки пред’явлення позовів із дотриманням альтернативної підсудності, тобто за місцем завдання шкоди.

Так, позов Головного управління охорони водних біоресурсів у м. Києві до Р.М.П. про відшкодування шкоди був пред’явлений до Шевченківського районного суду м. Києва, оскільки відповідачем шкода позивачу була завдана за місцем роботи, яка територіально знаходиться у Шевченківському районі м. Києва.

У цій категорії справ позивач, роботодавець може обрати альтернативну підсудність і звернутись до суду з позовом за місцем завдання шкоди відповідно до частини шостої статті 110 ЦПК.

Разом із цим слід зазначити, що траплялися випадки, коли позивачі зверталися до суду з позовними заявами за місцем завдання шкоди, однак обґрунтувань цього їх позовні заяви не містили, у зв’язку з чим вони поверталася позивачам як не підсудні цьому суду.

Так, у справі за позовом ТОВ «Компанія «Арді» до К.Н.М. про стягнення шкоди, заподіяної при виконанні трудових обов’язків, суддею було повернуто позовну заяву позивачу через те, що відповідач знаходиться за межами Шевченківського району м. Києва, а з матеріалів позовної заяви не вбачається, що місцем завдання шкоди є територія Шевченківського району м. Києва.

3. Стаття 130 КЗпП містить загальні підстави і умови матеріальної відповідальності працівників.

У частині першій статті 130 КЗпП передбачена матеріальна відповідальність працівників за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов’язків.

У чинному законодавстві поряд із поняттям матеріальної відповідальності визначена категорія цивільно-майнової відповідальності. Судам слід пам’ятати, що тотожні, на перший погляд, поняття за правовою природою істотно відрізняються одне від одного. Матеріальна відповідальність є інститутом трудового права. Умови, підстави, обсяг та порядок її застосування закріплено КЗпП. Майнова відповідальність є цивільно-правовою категорією.

Правове забезпечення застосування заходів майнової відповідальності здійснює ЦК, тому вона не поширюється на трудові правовідносини. Галузева належність матеріальної відповідальності до трудового права визначається характером правопорушення. Щодо шкоди, завданої роботодавцю працівником внаслідок недотримання трудової дисципліни, норми цивільного законодавства не застосовуються.

За трудовим законодавством суб’єктом матеріальної відповідальності може бути лише працівник, який знаходиться в трудових правовідносинах з підприємством, установою, організацією і заподіяв матеріальну шкоду внаслідок невиконання чи неналежного виконання трудових обов’язків, покладених на нього трудовими договором.

Поняття «працівник» розкрито в статті 1 Закону України від 15 вересня 1999 року № 1045-XIV «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» (далі – Закон № 1045-XIV). Працівник – це фізична особа, яка працює на підставі трудового договору на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи, яка використовує найману працю.

Згідно з частиною першою статті 3 КЗпП законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Підставою трудових правовідносин є трудовий договір. У статті 21 КЗпП передбачено, що трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою.

Слова в частині першій статті 130 КЗпП «працівники несуть матеріальну відповідальність» означають, що матеріальна відповідальність може бути покладена на будь-якого працівника, який уклав трудовий договір з підприємством, установою, організацією.

Отже, суди обґрунтовано під час розгляду справ цієї категорії виходять з того, що не може відповідати перед підприємством, установою чи організацією працівник, який не перебуває з ним у трудових правовідносинах.

Так, рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 21 червня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 13 серпня 2013 року, відмовлено в задоволенні позову квартирно-експлуатаційного відділу м. Запоріжжя до Д.О.В. про стягнення матеріальної шкоди в розмірі 3 900 грн, завданої під час виконання трудових обов’язків.

В обґрунтування позову позивач посилався на те, що відповідачка була позаштатним працівником КЕВ м. Запоріжжя на посаді інспектора з кадрів у період липень – грудень 2012 року, вона у липні, листопаді та грудні 2012 року зайво нарахувала премії працівникам КЕВ м. Запоріжжя, які на неї права не мали, оскільки мали дисциплінарні стягнення, на загальну суму 3 900 грн. Позивач вважав, що це відбулось саме з вини відповідачки, яка надала до фінансово-економічного відділення КЕВ м. Запоріжжя неповну інформацію, в якій не зазначено про наявність дисциплінарних стягнень у певних працівників КЕВ м. Запоріжжя.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, зазначив, що з відповідачкою не було укладено трудовий договір та договір про повну матеріальну відповідальність, і тому посилання позивача на ст. 134 КЗпП є безпідставними.

Частина перша статті 130 КЗпП не виключає притягнення до матеріальної відповідальності неповнолітніх працівників.

Відповідно до статей 135-1, 135-2 КЗпП неповнолітні працівники не можуть нести лише повну матеріальну відповідальність на підставі письмового договору про повну матеріальну відповідальність та колективну (бригадну) матеріальну відповідальність.

У статті 130 КЗпП передбачено, що працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду заподіяну підприємству, установі, організації.

У статтях 130, 131, 135-2, 136, 138 КЗпП для визначення суб’єкта таких правовідносин використовується термін «власник або уповноважений ним орган».

Водночас відповідно до статті 21 КЗпП стороною трудового договору може бути не тільки власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, а й фізична особа.

У Законі № 1045-XIV для визначення особи, яка найняла працівника за трудовим договором, використовується термін «роботодавець», який узагальнює поняття «власник або уповноважений ним орган» та «фізична особа».

Так, у статті 1 Закону № 1045-XIV зазначено, що роботодавцем є власник підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності, галузевої належності або уповноважений ним орган (керівник) чи фізична особа, яка відповідно до законодавства використовує найману працю.

Таким чином, позивачами у справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації їх працівниками, можуть бути юридичні особи або фізичні особи, які використовують найману працю, яким завдано майнової шкоди, а відповідачами – завжди фізичні особи, які перебувають у трудових правовідносинах і заподіяли шкоду під час виконання трудових обов’язків.

4. Підставою настання матеріальної відповідальності працівників є трудове майнове правопорушення, тобто невиконання або неналежне виконання працівником покладених на нього трудових обов’язків, в результаті чого підприємству, установі чи організації була завдана майнова шкода.

Трудові обов’язки працівника визначаються законодавством, трудовим договором, посадовою інструкцією, наказами керівника тощо.

При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника (частина друга статті 130 КЗпП).

Згідно з частиною другою статті 130 КЗпП умовами настання матеріальної відповідальності працівника є:

1) пряма дійсна шкода;

2) протиправна поведінка працівника;

3) вина в діях чи бездіяльності працівника;

4) прямий причинний зв’язок між протиправною і винною дією чи бездіяльністю працівника і шкодою, яка настала.

Під прямою дійсною шкодою, зокрема, слід розуміти втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства, установи, організації провести затрати на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто викликані внаслідок порушення працівником трудових обов’язків, грошові виплати.

З урахуванням викладеного до категорії прямої дійсної шкоди належать:

а) недостача матеріальних цінностей, виявлена у матеріально відповідальної особи або в іншої особи, якій матеріальні цінності передані у зв’язку з виконанням нею трудових обов’язків. Матеріальна відповідальність за недостачу матеріальних цінностей можлива лише в разі недостачі понад норму природної втрати. Якщо втрата природна, то притягнення працівника до матеріальної відповідальності неможливе. Якщо ж власник доведе, що втрата, хоч і не перевищує межі норм природної, не є природною, а спричинена винними діями працівника, то притягнення до матеріальної відповідальності можливе. Про недостачу мова йде у всіх випадках, коли працівник зобов’язаний відзвітувати про отримані матеріальні цінності, а при звіті (інвентаризації) виявиться їх менша кількість. При цьому термін «недостача» не розкриває причини зменшення кількості матеріальних цінностей;

б) втрата матеріальних цінностей. Під утратою розуміються такі випадки, коли майно було в наявності, а потім воно зникло, його не стало, незалежно від причин, з яких це трапилося;

в) знищення матеріальних цінностей. Частіше знищення як підстава матеріальної відповідальності буває пов’язана із дією стихійних сил, якщо можливість руйнівної дії цих сил зумовлена виною працівника. Вогонь – це стихія. Та він може бути викликаний порушенням працівником правил пожежної безпеки;

г) пошкодження матеріальних цінностей (сума прямої дійсної шкоди при цьому дорівнює сумі, на яку знизилася вартість матеріальних цінностей, або сумі витрат на відновлення відповідних об’єктів);

д) зіпсуття матеріальних цінностей – це втрата матеріальними цінностями їх споживчих якостей;

е) неможливість стягнути вартість матеріальних цінностей, яких не вистачає, з постачальника (перевізника), який передав матеріальні цінності з недостачею. Таке трапляється, коли під час приймання продукції або товарів від постачальника під час приймання вантажу від органів транспорту виявляється недостача;

є) шкода, спричинена незаконним продажем товарів за зниженою ціною. Це може бути викликане помилкою в застосуванні прейскурантів, що були належно затверджені, неправильним калькулюванням ціни тощо, якщо можливість стягнення відповідних сум з контрагента за договором, що придбав товари за зниженою ціною, втрачена;

ж) витрати, спричинені незаконними або необгрунтованими виплатами (переплатами) за цивільно-правовими договорами, на користь державного і місцевого бюджетів, спеціальних фондів соціального страхування, коли можливість стягнення таких виплат (переплат) з організацій, які їх одержали, втрачена;

з) витрати, спричинені зайвими виплатами на користь працівників (основної та додаткової заробітної плати, сум компенсацій, допомоги по загальнообов’язкову державному соціальному страхуванню, інших виплат), при відсутності можливості стягнення цих сум із працівників, які безпідставно одержали відповідні суми (з огляду на пункт 1 частини другої статті 127 КЗпП такі можливості часто є відсутніми). До категорії прямої дійсної шкоди належать і безпідставні натуральні виплати (видачі) на користь працівників;

и) сплачені на користь контрагентів за цивільно-правовими договорами, державного чи місцевого бюджетів, державних органів суми неустойки, фінансових санкцій, пені. Проте у пункті 4 постанови Пленуму ВСУ № 14 звернуто увагу на недопустимість стягнення з працівника шкоди, заподіяної списанням з рахунків підприємств у дохід держави одержаного ними прибутку. Нестягнена з боржника неустойка не може бути віднесена до прямої дійсної шкоди. Це – неодержаний прибуток.

і) виплати на користь інших суб’єктів у порядку відшкодування шкоди, оскільки організація відповідає за шкоду, заподіяну діями її працівників. Підкреслимо, що притягнення до матеріальної відповідальності в цьому випадку, як і завжди, можливе, коли дії працівника кваліфікуються як невиконання або неналежне виконання трудових обов’язків;

ї) нестягнена з боржника дебіторська заборгованість, коли можливість її стягнення втрачена у зв’язку із закінченням строку позовної давності чи з інших причин (наприклад, у зв’язку з ліквідацією юридичної особи-боржника);

й) нестягнена з боржника шкода (за винятком тієї частини шкоди, яка належить до категорії неодержаного прибутку), якщо можливість її стягнення втрачена.

Протиправна поведінка працівника – це поведінка працівника, який не виконує чи неналежним чином виконує трудові обов’язки, передбачені приписами правових норм, трудовими договорами, наказами та розпорядженнями підприємств, установ та організацій.

Формами протиправної поведінки працівника є протиправна дія чи протиправна бездіяльність.

Обов’язковою умовою притягнення працівника до матеріальної відповідальності є вина.

Зі змісту частини другої статті 130 КЗпП матеріальна відповідальність працівника настає тільки за наявності його вини в заподіянні підприємству, установі, організації майнової шкоди.

Трудове законодавство не містить визначення вини. Тому суддям слід використовувати визначення вини викладене в статтях 23–25 Кримінального кодексу України з урахуванням особливостей трудових правовідносин. Вина працівника – це його психічне ставлення до вчинюваної дії чи бездіяльності, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Отже, працівник визнається винним у заподіянні шкоди, якщо протиправне діяння вчинене ним умисно або з необережності (за винятком випадків, коли шкоду нанесено джерелом підвищеної небезпеки).

Умисел характеризується тим, що працівник усвідомлює протиправність свого діяння (дії чи бездіяльності), а також передбачає негативні наслідки своєї протиправної поведінки та бажає або свідомо допускає їх настання.

Необережність працівника, яка спричинила шкоду, як правило, полягає в недостатній передбачливості при виконанні трудових обов’язків: працівник або не передбачив негативних наслідків своєї дії чи бездіяльності, хоча міг і повинен був передбачити їх; або передбачив, однак легковажно понадіявся їх попередити.

Якщо працівник усвідомлював, що в його діях не виявляється належна турботливість про збереження майна власника, якщо він передбачав можливість настання прямої дійсної шкоди, але легковажно розраховував запобігти цим наслідкам, має місце необережна вина працівника у формі самовпевненості.

Якщо працівник не усвідомлював, що в його діях немає належної турботливості про збереження майна власника, якщо він не передбачав можливості заподіяння майну власника прямої дійсної шкоди, хоча за обставин, що склалися, міг і повинен був це усвідомлювати, у діях працівника є ознака необережної вини у формі недбалості.

Самовпевненість та недбалість також не виділяються в КЗпП, але ці дві форми необережної вини також можуть враховуватися при визначенні розміру прямої дійсної шкоди, що підлягає покриттю працівником відповідно до частини першої статті 137 КЗпП.

Матеріальна відповідальність за трудовим законодавством настає незалежно від форми вини працівника: умислу чи необережності. Форма вини впливає на вид та межі матеріальної відповідальності.

Так, пункт 1 частини першої статті 133 КЗпП встановлює обмежену матеріальну відповідальність за зіпсуття або знищення через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих працівникові в користування. За умисне знищення та умисне зіпсуття того ж майна пункт 5 частини першої статті 134 КЗпП встановлена повна матеріальна відповідальність.

Причинний зв’язок між протиправною і винною дією чи бездіяльністю працівника і майновою шкодою, яка сталася, повинен бути прямим (безпосереднім).

Прямий зв’язок – це такий, за якого майнова шкода безпосередньо, з неминучістю випливає з дій чи бездіяльності працівника.

У будь-якому разі працівник повинен нести матеріальну відповідальність лише за ту частину шкоди, яка безпосередньо випливає з його дій чи бездіяльності.

Адже згідно зі змістом частини другої статті 130 КЗпП матеріальна відповідальність працівника за трудовим правовідношенням має особистий характер. Це пов’язано з тим, що виконувати доручену йому роботу працівник повинен особисто (стаття 30 КЗпП).

Відсутність підстав чи однієї з умов матеріальної відповідальності звільняє працівника від обов’язку відшкодувати заподіяну шкоду.

Проведеним узагальненням виявлено непоодинокі випадки неповного з’ясування судами наявності підстав та умов матеріальної відповідальності працівників, невмотивованості судових рішень, що призводило до їх скасування апеляційними судами і ВССУ та відповідно затягування строків розгляду справ цієї категорії.

Згідно з частиною другою статті 130 КЗпП матеріальна відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.

Слова, що містяться в частині другій статті 130 КЗпП, «повний розмір заподіяної шкоди» означають можливість стягнення з працівника, у передбачених законом випадках, суми, що дорівнює прямій дійсній шкоді.

Отже, повний розмір заподіяної шкоди в контексті статті 130 КЗпП є синонімом поняття прямої дійсної шкоди.

У частині третій статті 130 КЗпП зазначено, що за наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.

У абзаці 1 пункту 3 постанови Пленуму ВСУ № 14 також зазначено, що відповідно зі статтею 130 КЗпП відшкодування шкоди провадиться незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності за дії (бездіяльність), якими заподіяна шкода підприємству, установі, організації. Отже, згідно з частиною третьою статті 130 КЗпП одночасне притягнення до матеріальної та інших видів відповідальності цілком допустиме, якщо тільки є підстави для притягнення працівника не тільки до матеріальної, а й до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності. Це правило узгоджується зі статтею 61 Конституції України, яка забороняє двічі притягнення до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

У судовій практиці зустрічалися випадки зменшення судами розміру покриття шкоди, заподіяної працівником, на підставі того, що він вже був притягнутий до дисциплінарної відповідальності і з його заробітної плати були проведені відповідні відрахування, що суперечить вимогам частини третьої статті 130 КЗпП.

Наприклад, рішенням Новогродівського міського суду Донецької області від 01 квітня 2014 року частково задоволено позов Новогродівського міського центру зайнятості до І.Н.І. про стягнення матеріальної шкоди.

Позивач вимоги обґрунтував тим, що постановою Донецького окружного адміністративного суду від 15 лютого 2012 року встановлено факт здійснення зайвих виплат відповідачем, тому просив стягнути з відповідача на свою користь заподіяну матеріальну шкоду у розмірі середнього місячного заробітку – 4 895 грн 14 коп.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачка працювала директором зазначеного центру зайнятості з 08 липня 2002 року до 07 травня 2013 року. Актом ревізії фінансово-господарської діяльності центру зайнятості за період з 01 січня 2009 року до 30 вересня 2011 року контрольно-ревізійним управлінням встановлено факти зайво нарахованих та виплачених премій працівникам за період з 01 квітня 2009 року до 30 квітня 2010 року при відсутності наказу керівника на преміювання, зайва сплата лікарняних, відпускних, матеріальної допомоги та відповідно зайво перерахованих внесків у розмірі 11 829 грн 11 коп. Оскільки директор Новогродівського міського центру зайнятості як керівник несе матеріальну відповідальність за заподіяну шкоду, але з її заробітної плати проведені відрахування внаслідок зменшення надбавки у розмірі 4 294 грн 61 коп., то різницю між середньомісячним заробітком та сумою відрахувань стягнуто з відповідачки на користь позивача.

Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 06 травня 2014 року, залишеною без змін ухвалою ВССУ від 20 серпня 2014 року, змінено рішення суду першої інстанції в частині розміру стягнення (справа № 239/1020/13-ц, провадження № 2/239/10/2014).

Такий висновок суду першої інстанції суперечить вимогам частини першої статті 132, пункту 2 частини першої статті 133 КЗпП. Враховуючи що за працівників, які отримали зайві суми та відмовилися їх повертати, відповідачка як керівник Новогродівського міського центра зайнятості повинна була нести відповідальність у межах свого середнього місячного заробітку, який складає 4 895 грн 14 коп., тому помилковими є висновки суду першої інстанції щодо зменшення розміру відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної відповідачкою, з врахуванням того, що її було притягнуто до дисциплінарної відповідальності наказом Донецького обласного центра зайнятості від 28 грудня 2011 року № 401, яким позбавлено премії за підсумками роботи за грудень 2011 року та зменшено надбавку з 01 січня 2012 року у розмірі 25 %, що потягло відрахування із заробітної плати на загальну суму 4 294 грн 61 коп.

Отже, висновки суду першої інстанції не ґрунтуються на законі, оскільки за наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.

Згідно з частиною четвертою статті 130 КЗпП на працівників не може бути покладена відповідальність за шкоду, яка відноситься до категорії нормального виробничо-господарського ризику, а також за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необхідності. Ризик – це поняття, яке характеризує діяльність (дії) працівника. Ризик як ознака діяльності працівника може свідчити про порушення ним правил виконання робіт, порушення ним трудових обов’язків, а може бути притаманним правомірній поведінці працівника.

Ризик вважається обґрунтованим, якщо:

– мета не могла бути досягнута іншими, не ризикованими засобами;

– ризик відповідає значенню тієї мети, на досягнення якої його спрямовано;

– можливість настання шкідливих наслідків є малоймовірною. При завідомому заподіянні шкоди нормальний ризик відсутній;

– об’єктом ризику можуть виступати тільки матеріальні цінності, а не життя і здоров’я людей;

– ризикувати мають право тільки особи, що володіють певною професійною підготовкою і досвідом.

До нормального виробничо-господарського ризику може бути віднесено шкоду, що сталася при відшукуванні або випробуванні нових, виправданих у даних обставинах технологічних прийомів роботи, якщо були застосовані всі доступні заходи для запобігання шкоди і якщо при цьому неможливо було досягти бажаного результату в інший спосіб або для цього були потрібні значні витрати, що перевищують шкоду.

КЗпП визначення крайньої необхідності не надає. Тому до правовідносин щодо притягнення до матеріальної відповідальності за аналогією може застосовуватися визначення шкоди, завданої у стані крайньої необхідності, яке передбачено статтею 1171 ЦК (шкода, завдана особі у зв’язку із вчиненням дій, спрямованих на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами).

Згідно з частиною четвертою статті 130 КЗпП відповідальність за не одержаний підприємством, установою, організацією прибуток може бути покладена лише на працівників, що є посадовими особами.

При цьому не одержані або списані в доход держави прибутки з підстав, пов’язаних з неналежним виконанням працівником трудових обов’язків (так само як і інші неодержані прибутки) не можуть включатися до шкоди, яка підлягає відшкодуванню (стаття 130 КЗпП, абзац 2 пункту 4 постанови Пленуму ВСУ № 14).

Обов’язок правильно організувати працю працівників, забезпечити її належний процес у різних, у тому числі й несприятливих трудових ситуаціях, а також попередження можливих збитків згідно статей 21, 141 КЗпП лежить на власнику або уповноваженому ним органу.

Отже, зі змісту частини четвертої статті 130 КЗпП матеріальна відповідальність працівника передбачає обов’язок відшкодування шкоди, завданої лише наявному майну підприємства, установи, організації. Упущена вигода, неодержаний підприємством, установою, організацією прибуток, доходи, які мали місце внаслідок порушення працівником прийнятих на себе трудових обов’язків, відшкодуванню не підлягають.

Під упущеною вигодою розуміється неодержання тих майнових цінностей, які підприємство, установа, організація могли б одержати при належному виконанні працівником своїх трудових обов’язків.

Визначаючи межі поняття прямої дійсної шкоди неодержаним прибутком, який виходить за межі названого поняття, прибуток судам необхідно розуміти так, як він визначається в статті 134 Податкового кодексу України.

Проте законодавець відступає від принципу неприпустимості притягнення працівників до матеріальної відповідальності за неодержання прибутків, коли в частині третій статті 135-3 КЗпП приписує, що на підприємствах громадського харчування (на виробництві та в буфетах) і в комісійній торгівлі розмір шкоди, заподіяної розкраданням або недостачею продукції і товарів, визначати за цінами, встановленими для продажу (реалізації) цієї продукції і товарів, які включають і прибуток.

Згідно з частиною п’ятою статті 130 КЗпП працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково. За згодою власника або уповноваженого ним органу працівник може передати для покриття заподіяної шкоди рівноцінне майно або поправити пошкоджене.

Такі способи покриття шкоди можливі після проведення власником службового розслідування, належного встановлення факту заподіяння шкоди і видання за результатами службового розслідування наказу. У наказі винним особам може бути запропоновано добровільно покрити шкоду, заподіяну підприємству шляхом передання працівником для покриття заподіяної шкоди рівноцінного майна чи полагодження пошкодженого майна. Проте, як встановлено проведеним узагальненням, переважною формою покриття шкоди є грошова форма.

Так, ухвалою Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 27 червня 2014 року закрито провадження у справі за позовом ТОВ «Е.» до Г.С.О. про стягнення залишкової вартості неповернутого спецодягу в розмірі 1 388 грн 47 коп., у зв’язку з заявою представника позивача про відмову від позову, оскільки відповідач добровільно сплатив суму заборгованості (справа № 263/4799/14-ц, провадження № 2/263/2268/14).

5. Обов’язок власника або уповноваженого ним органу створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна, передбачений частиною першою статті 131 КЗпП.

У разі невиконання власником цього обов’язку та за наявності вини працівника розмір покриття шкоди, заподіяної працівником, згідно з частиною першою статті 137 КЗпП повинен бути зменшений. Якщо ж власник зазначені свої обов’язки не виконав, а вини працівника в незабезпеченні збереження майна власника немає, працівник взагалі не може нести матеріальну відповідальність.

Так, Подільський районний суд м. Києва при ухваленні рішення 26 червня 2014 року про відмову в задоволенні позову ПП «Лукойл-Україна» до Б.М.Л. про відшкодування шкоди, завданої під час виконання трудових обов’язків, виходив із того, що у порушення вимог закону позивачем не вказано, якими неправомірними діями відповідачки завдано шкоду підприємству, які трудові обов’язки нею були порушені, що призвело до завдання шкоди, у чому конкретно полягала вина відповідачки, не вказано ступінь її вини та пропорційну їй частку загальної шкоди, не зазначено, в якій конкретно обстановці було заподіяно нею шкоду. Судом першої інстанції при цьому враховано також і відсутність доказів того, що в АЗС № 11-27 були створені умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей та нормальну роботу з ними.

Позивач, обґрунтовуючи свої вимоги, посилався на те, що відповідачка, з якою укладено 25 червня 2013 року договір про колективну матеріальну відповідальність, працюючи на посаді консультанта-продавця супутніх товарів АЗС № 11-27, порушила певні пункти посадової інструкції, що призвело до нестачі товарно-матеріальних цінностей.

Погоджуючись з таким рішенням суду по суті, все ж таки слід зазначити, що суд не виконав у повному обсязі покладені на нього частиною четвертою статті 10 та іншими нормами ЦПК обов’язку забезпечити змагальний процес, сприяти у здійсненні сторонами своїх процесуальних прав і обов’язків, оскільки не запропонував позивачу надати відповідні докази, уточнити позов, не з’ясував фактичних обставин, а просто виходив лише з мотивів позову, самоусунувшись від інших своїх процесуальних дій.

Частиною другою статті 131 КЗпП покладено на працівників обов’язок бережливо ставитися до майна підприємства, установи, організації і вживати заходів щодо запобігання шкоді.

Проте за межами робочого часу працівник звільняється від виконання не тільки трудового обов’язку виконувати роботу відповідно до трудового договору, а й від виконання абсолютної більшості інших трудових обов’язків, покладених на нього правилами внутрішнього трудового розпорядку. Тому працівник не може нести відповідальність за несхоронність майна, яке йому передали для зберігання, використання в процесі роботи або з іншою метою, у період після закінчення робочого часу і до його початку.

6. У КЗпП межі матеріальної відповідальності працівників диференціюються залежно від форми вини працівника, характеру допущенного ним порушення обов’язків, виду майна, якому заподіяна шкода, і трудової функції, що виконується працівником.

КЗпП передбачає два види матеріальної відповідальності: обмежену (статті 132, 133 КЗпП) й повну (стаття 134 КЗпП).

Основним видом є обмежена матеріальна відповідальність. Обсяг цієї відповідальності зумовлений розміром заподіяної шкоди, але обмежується середньомісячним заробітком працівника.

Статтею 132 КЗпП передбачено, що за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов’язків, працівники, крім працівників, що є посадовими особами, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. Матеріальної відповідальності понад середній місячний заробіток допускається лише у випадках, зазначених у законодавстві.

У абзаці 1 пункту 4 постанови Пленуму ВСУ № 14 також зазначено, що за правилами статті 132 КЗпП за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов’язків, працівники, з вини яких її заподіяно, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, крім випадків, коли законодавством вона передбачена у більшому, ніж цей заробіток, розмірі. Якщо межі матеріальної відповідальності були визначені в укладеному з працівником контракті, вона покладається на нього відповідно до умов контракту.

При визначені середнього місячного заробітку суди повинні враховувати, що він визначається відповідно до затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 Порядку обчислення середньої заробітної плати (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1995 року № 348), а саме виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують вирішенню судом справи про відшкодування шкоди, або за фактично відпрацьований час, якщо працівник пропрацював менше двох місяців, а в разі, коли працівник останні місяці перед вирішенням справи не працював або справа вирішується після його звільнення – виходячи з виплат за попередні два місяці роботи на зазначеному підприємстві (в установі, організації).

Зі змісту статті 132 КЗпП та постанови Пленуму ВСУ № 14 при заподіянні працівником, прямої дійсної шкоди в розмірі, що менше середнього місячного заробітку, працівник зобов’язаний відшкодувати пряму дійсну шкоду повністю. Якщо ж пряма дійсна шкода, що заподіяна працівником підприємству, перевищує середній місячний заробіток працівника, з останнього стягується лише сума, що дорівнює середньому місячному заробітку, а решта шкоди працівником не покривається. Однак така межа матеріальної відповідальності не розповсюджується на працівників, що є посадовими особами, та діє тільки в тому випадку, якщо працівник притягується до матеріальної відповідальності за одне правопорушення. Якщо ж працівник притягується до матеріальної відповідальності за кількома правопорушеннями, то й загальна межа його відповідальності буде дорівнювати середньому місячному заробітку за кілька місяців.

7. Статтею 133 КЗпП передбачені випадки обмеженої матеріальної відповідальності працівників, проте КЗпП не визначає вичерпний їх перелік.

Вирішуючи спори про відшкодування шкоди, заподіяної зіпсуттям або знищенням через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), суди повинні мати на увазі, що на підставі пункту 1 частини першої статті 133 КЗпП несуть матеріальну відповідальність в межах середнього місячного заробітку працівники, які допустили зіпсуття або знищення цих цінностей у ході трудового процесу. На інших працівників з числа службових осіб (наприклад, майстра, технолога), якщо шкода від зіпсуття або знищення через недбалість зазначених цінностей заподіяна внаслідок їх неправильних службових дій (бездіяльності), матеріальна відповідальність покладається відповідно до статті 132 КЗпП також в межах середнього місячного заробітку. Відповідальність у тому ж розмірі за зіпсуття або знищення через недбалість інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів покладається на працівника, якщо названі цінності були видані йому в користування у зв’язку з виконанням трудових обов’язків (пункт 5 постанови Пленуму ВСУ № 14).

Поки матеріали, придбані для забезпечення господарської діяльності, зберігаються на складі, за їх збереження відповідно до пункту 1 частини першої статті 134 КЗпП матеріальну відповідальність несе комірник, завідувач складу, інша матеріально відповідальна особа або бригада матеріально відповідальних осіб. У цьому випадку неправильним було б застосування пункту 1 частини першої статті 133 КЗпП. З передачею матеріалів або напівфабрикатів із складу в цех, їх збереження на випадок зіпсуття чи знищення забезпечується за допомогою пункту 1 частини першої статті 133 КЗпП. Пункт 1 частини першої статті 133 КЗпП буде забезпечувати збереження матеріалів, напівфабрикатів на випадок їх зіпсуття чи знищення аж до того моменту, коли вони отримають статус виробів (продукції). Зіпсуття або знищення виробів (продукції) при їх виготовленні – це пряма дійсна шкода, заподіяна випуском браку. Збереження готових виробів (продукції) буде забезпечуватися відповідно до пункту 1 частини першої статті 134 КЗпП.

Зі змісту пункту першого частини першої статті 133 КЗпП обмежена матеріальна відповідальність працівника виникає за будь-яку майнову шкоду, заподіяну ним роботодавцеві з недбалості, по необережності. Вона може бути викликана зіпсуттям або знищенням матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі під час їх виготовлення, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування. Якщо працівник умисно заподіє таку ж шкоду, то він нестиме матеріальну відповідальність за пунктом 5 частини першої статті 134 КЗпП. Тому суддям в кожній конкретній ситуації при притягненні працівника до матеріальної відповідальності необхідно з’ясувати як предмет посягання, так і форму вини – умисел чи необережність.

Для визначення понять матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції) суддями повинні застосовуватися нормативні акти, які регулюють порядок ведення бухгалтерського обліку виробничо-господарської діяльності.

Видача цінностей, перерахованих у пункті 1 частини першої статті 133 КЗпП, повинна бути оформлена документально і засвідчуватися підписом працівника.

Пункт 2 частини першої статті 133 КЗпП встановлює обмежену матеріальну відповідальність окремого кола працівників: керівників підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів та їх заступників, за широкий спектр порушень трудових обов’язків, що потягли пряму дійсну шкоду.

На підставі пункту 2 частини першої статті 133 КЗпП за шкоду, заподіяну зайвими грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простоям, матеріальну відповідальність в межах прямої дійсної шкоди, але не більше середнього місячного заробітку, несуть винні в цьому директори, начальники і інші керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники; керівники та їх заступники будьяких структурних підрозділів, передбачених статутом підприємства, установи, організації чи іншим відповідним положенням (абзац 1 пункту 6 постанови Пленуму ВСУ № 14).

До зайвих грошових виплат відносяться, зокрема, суми стягнення штрафів, заробітної плати, виплачені звільненому працівникові у зв’язку з затримкою з вини службової особи видачі трудової книжки, розрахунку, неправильним формулюванням причин звільнення, тощо.

При виявленні безпосередніх заподіювачів шкоди, викликаної виплатою зайвих сум, знищенням чи зіпсуттям матеріальних цінностей, вони зобов’язані відшкодувати шкоду в межах, встановлених законодавством. Зазначені вище службові особи в цих випадках несуть матеріальну відповідальність в межах свого середньомісячного заробітку за ту частину шкоди, що не відшкодована безпосередніми її заподіювачами. При цьому загальна сума, що підлягає стягненню, не повинна перевищувати заподіяну шкоду. На них самих покладається матеріальна відповідальність у зазначених межах, якщо з їх вини не було своєчасно вжито заходів до стягнення шкоди з безпосередніх заподіювачів її й таку можливість підприємство втратило (абзац 2 пункту 6 постанови Пленуму ВСУ № 14).

Невжиття необхідних заходів для запобігання простоям як підстава матеріальної відповідальності повинно кваліфікуватися як різновид зайвих грошових виплат, оскільки покладення на керівників підприємств, установ, організацій та їх заступників, а також керівників структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступників повної матеріальної відповідальності за неодержаний внаслідок простою прибуток неможливе, а простій призводить до зайвих грошових виплат у виді збереження за працівником частини заробітної плати за період простою, а також (можливо) у виді виплат неустойки та збитків за договорами, якщо простої призвели до неналежного виконання договірних зобов’язань.

Керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступники нестимуть матеріальну відповідальність на підставі пункту 2 частини першої статті 133 КЗпП не за будь-яке незбереження матеріальних цінностей, а тільки в тих випадках, по-перше, якщо буде доведено, що їх недостача перебуває в причинному зв’язку з неправильним їх зберіганням, і лише через те, що правильне зберігання входить до кола трудових обов’язків керівника підприємства, установи, організації та їх заступників, а також керівників структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступників. По-друге, навіть у тих випадках, коли працівник, що належить до кола осіб, які несуть матеріальну відповідальність на підставі пункту 2 частини першої статті 133 КЗпП, вчинив порушення, коли настала пряма дійсна шкода, цей працівник не повинен нести матеріальну відповідальність за наявності того суб’єкта, який безпосередньо вчинив дії, спрямовані на незбереження матеріальних цінностей.

Так, наприклад, якщо шкоду заподіяно шляхом розкрадання матеріальних цінностей, керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступники, можуть відповідати лише у випадках, коли правопорушник (розкрадач) не встановлений.

8. Згідно з трудовим законодавством працівника не можна притягнути до повної матеріальної відповідальності у випадках, не передбачених статтею 134 КЗпП.

Відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадку, коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей (пункт 1 частини першої статті 134 КЗпП).

Зі змісту пункту 1 частини першої статті 134 КЗпП за шкоду, заподіяну працівником іншому майну підприємства, установи, організації, яким він користується в процесі праці, працівник нестиме матеріальну відповідальність на загальних підставах.

Наприклад, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва частково задоволено позов ПП «Константа» до Г.М.В. про стягнення матеріальної шкоди в розмірі 6 030 грн, завданої внаслідок пошкодження автомобіля, та стягнуто матеріальну шкоду, завдану під час виконання трудових обов’язків в розмірі 690 грн 91 коп., що не перевищує середній місячний заробіток Г.М.П.

Як встановлено з матеріалів цивільної справи, 16 липня 2012 року Г.М.П. був прийнятий на посаду водія вантажного автомобіля. У цей же день з ним був укладений договір про повну матеріальну відповідальність та на підставі наказу за Г.М.В. закріплено автомобіль «ДАФ» і призначено його відповідальним за експлуатацію та технічний стан вказаного автомобіля. Внаслідок порушення Г.М.В. правил експлуатації транспортного засобу, підприємству завдано збитки в розмірі 6 030 грн, які пов’язані з його відновлювальним ремонтом.

Позивач вважав, що, оскільки відповідач несе повну матеріальну відповідальність за зберігання та цілісність ввірених йому матеріальних цінностей, то він має право вимагати відшкодування за рахунок відповідача завданих збитків у межах фактичних витрат, пов’язаних з ремонтом транспортного засобу.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність, що укладений між сторонами, має юридичну силу тільки в частині відповідальності Г.М.В. за збереження матеріальних цінностей (вантажу), що передаються йому позивачем для перевезення з покладенням на нього обов’язків експедитора. У частині відповідальності Г.М.В. за збереження автомобіля, на якому він як водій, здійснює перевезення вантажу, цей договір юридичної сили не має.

Таким чином, судом першої інстанції не встановлено обставин, для притягнення відповідача до відповідальності у повному розмірі шкоди, заподіяної підприємству, внаслідок скоєння дорожньо-транспортної пригоди.

У правовому висновку ВСУ від 25 квітня 2012 року у справі № 6-16цс12 зазначено, що договори про повну матеріальну відповідальність з працівниками, чиї посади (виконувана робота) в Переліку посад і робіт, які заміщаються або виконуються робітниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які були передані їм для збереження, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва не вказані, юридичної сили не мають і не можуть бути підставою для матеріальної відповідальності у повному розмірі заподіяної з їх вини шкоди.

Отже, договори про повну матеріальну відповідальність можна укладати в письмовій формі тільки з працівниками визначених категорій. Договори про повну матеріальну відповідальність, укладені з особами, які не включені до переліку категорій працівників, з котрими можна такі договори укладати, є недійсними.

Таким чином, сам по собі факт укладення з працівником договору про повну матеріальну відповідальність не є підставою для покладення матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди за пунктом 1 частини першої статті 134 КЗпП.

При цьому слід зазначити, що на вказану обставину Деснянський районний суд м. Києва, в провадженні якого перебувала справа за позовом Київської міської кредитної спілки «Київське міське кредитне товариство» до Х.А.В. про відшкодування шкоди, звернув увагу лише після скасування ухвалою ВССУ від 12 березня 2014 року заочного рішення в цій справі від 16 лютого 2012 року про задоволення позову та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 02 жовтня 2013 року, яким останнє залишено без змін.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 08 жовтня 2014 року задоволено позов Національного музею історії України до Б.В.С. про відшкодування шкоди, завданої під час виконання трудових обов’язків.

Як встановлено судом відповідач, працюючи на посаді водія, уклав з позивачем договір про повну матеріальну відповідальність, однак не здійснив належного зберігання автомобіля «Шевролет Авео», внаслідок чого його було викрадено. Судом першої інстанції стягнуто з відповідача на користь позивача вартість автомобіля, вартість подорожніх листів та вартість бензину, яким був заправлений автомобіль.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що посада водія не входить до переліку посад, з якими можна укладати договори про повну матеріальну відповідальність.

Як бачимо роботодавці всупереч чинному законодавству укладали з працівниками договори про повну матеріальну відповідальність, навіть коли така можливість законодавчо не була обумовлена.

Судам при розгляді справ про матеріальну відповідальність на підставі письмового договору, укладеного працівником з підприємством, установою, організацією про взяття на себе повної матеріальної відповідальності, потрібно перевіряти відповідність посади відповідача, працівника, Переліку посад і робіт, які заміщаються або виконуються робітниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які були передані їм для збереження, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва.

У листі Міністерства праці та соціальної політики України від 27 травня 2008 року № 146/06/186-88, крім того, зазначено, що наявність посади або роботи в Переліку посад і робіт, які заміщаються або виконуються робітниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які були передані їм для збереження, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва, не дає підстави для укладення договору про повну матеріальну відповідальність, якщо у змісті трудової функції працівника відсутні перелічені обов’язки.

Отже, ще однією з умов укладення договору про повну матеріальну відповідальність є виконання працівником роботи, безпосередньо пов’язаної із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням в процесі виробництва цінностей.

У листі ВССУ від 27 вересня 2012 року № 10-1389/0/412 «Про практику застосування судами при розгляді справ окремих норм трудового права» також зазначено, що, розглядаючи справи про матеріальну відповідальність на підставі письмового договору, укладеного працівником з підприємством, установою, організацією, про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей (недостача, зіпсування), переданих йому для зберігання або інших цілей (пункт 1 частини першої статті 134 КЗпП), суд зобов’язаний перевірити, чи належить працівник до категорії працівників, з якими згідно зі статтею 135-1 КЗпП може бути укладено такий договір, та чи був він укладений. За відсутності цих умов на працівника за заподіяну ним шкоду може бути покладено лише обмежену матеріальну відповідальність, якщо згідно із чинним законодавством працівник з інших підстав не несе матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 134 КЗпП відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадку, коли майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами.

Отже, підставою повної матеріальної відповідальності в цьому випадку є заподіяння шкоди невиконанням чи неналежним виконанням прийнятого працівником на себе обов’язку виконати окреме трудове завдання – одержати від третьої особи чи матеріально відповідального працівника трудового колективу за разовою довіреністю або іншим разовим документом під свою відповідальність визначене майно та інші цінності і передати його (повернути) в цілості і збереженості власнику або уповноваженому ним органу.

Порядок видачі разових довіреностей і відпуску по них товарно-матеріальних цінностей установлено статтями 244–246 ЦК, а також Інструкцією про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей, затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 16 травня 1996 року № 99 (Інструкція про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей).

Довіреність підписується керівником та головним бухгалтером підприємства або їх заступниками та особами, які на те уповноважені керівником підприємства. До видачі довіреності особи інструктуються про порядок і терміни використання та звітування про використання довіреності або повернення невикористаної довіреності. Забороняється видавати довіреності, які повністю або частково не заповнені, не мають зразків підпису осіб, на ім’я яких вони виписані. Строк дії довіреності встановлюється в залежності від можливості одержання та вивозу відповідних цінностей за нарядом, рахунком, накладною або іншим документом, що їх замінює, на підставі якого видана довіреність, однак, не більше як на 10 днів. Особа, якій видана довіреність, зобов’язана не пізніше наступного дня після кожного випадку доставки на підприємство одержаних за довіреністю цінностей, незалежно від того, одержані цінності за довіреністю повністю або частково, подати працівнику підприємства, який здійснює виписування та реєстрацію довіреностей, документ про одержання нею цінностей та їх здачу на склад (комору) або матеріально відповідальній особі. Забороняється відпускати цінності у випадках: а) подання довіреності, виданої з порушенням встановленого порядку заповнення або з незаповненими реквізитами; б) подання довіреності, яка має виправлення і помарки, що не підтверджені підписами тих же осіб, які підписали довіреність; в) відсутності у довіреної особи вказаного у довіреності паспорта або іншого документа, що засвідчує довірену особу; г) закінчення строку дії довіреності; д) одержання повідомлення підприємства-одержувача цінностей про анулювання довіреності (пункти 5–8, 10, 12 Інструкції про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей).

Коло осіб, яким може видаватися довіреність на отримання майна та інших цінностей, законодавством не визначене. У зв’язку з цим таке окреме завдання може взяти на себе будь-який працівник трудового колективу. Під іншими разовими документами слід розуміти накладні, відомості, рахунки-фактури тощо, передбачені відповідними правилами забезпечення первинного бухгалтерського обліку. Накладними або іншими документами оформляється видача матеріальних цінностей із складів, торгових залів для відправлення їх в інші організації, для торгівлі з лотків, у кіосках тощо.

Відмова працівника від одержання майна та інших цінностей за довіреністю або за іншими разовими документами для вчинення операцій, що не входять до кола його посадових обов’язків, не є порушенням трудової дисципліни, оскільки покласти повну матеріальну відповідальність на працівника можна тільки за його згодою.

Працівник, який одержав майно або інші цінності за довіреністю або іншим разовим документом, відповідає за їх втрату, за їх недостачу, ушкодження або псування. У судовій практиці за період, що аналізувався, є приклади, коли судом на підставі пункту 2 частини першої статті 134 КЗпП було витребувано матеріальні цінності від працівника, хоча трудовим законодавством не передбачено такого способу захисту прав позивача.

Так, ухвалою ВССУ від 11 грудня 2013 року частково задоволено касаційну скаргу Т.Т.Т. на рішення Димитровського міського суду Донецької області від 27 червня 2013 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 08 серпня 2013 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Трансбудінвестхолдинг» до Т.Т.Т., третьої особи – публічного акціонерного товариства «ДТЕК Шахта Комсомолець Донбасу», про повернення підприємству товароматеріальних цінностей. Рішення апеляційного суду скасовано, справу передано на новий розгляд до апеляційного суду.

Судами встановлено, що Т.Т.Т. на підставі наказу від 13 липня 2011 року був прийнятий на посаду комірника ТОВ «Трансбудінвестхолдинг». У посадові обов’язки комірника входило, зокрема, приймання та видача товарно-матеріальних цінностей.

Згідно з накладними на внутрішнє переміщення від 14 листопада 2011 року та від 28 листопада 2011 року Т.Т.Т. отримав різні будівельні матеріали, а всього на загальну суму 98 219 грн 23 коп.

Наказом від 22 лютого 2012 року Т.Т.Т. був звільнений з ТОВ «Трансбудінвестхолдинг» на підставі статті 38 КЗпП з власної ініціативи.

Відповідно до акта контрольної перевірки інвентаризації цінностей від 20 серпня 2012 року, проведеної комісією ТОВ «Трансбудінвестхолдинг», виявлено недостачу 10 найменувань цінностей на загальну суму 98 219 грн 23 коп.

Рішенням суду першої інстанції позов ТОВ «Трансбудінвестхолдинг» про повернення підприємству товароматеріальних цінностей задоволено частково та стягнуто з Т.Т.Т. 40 000 грн у рахунок відшкодування не повернутого підприємству майна.

Рішенням апеляційного суду рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову про повернення підприємству товарноматеріальних цінностей та зобов’язано Т.Т.Т. повернути ТОВ «Трансбудінвестхолдинг» матеріали на суму 98 219 грн 23 коп.

Апеляційний суд, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, виходив із того, що відповідач повинен нести матеріальну відповідальність на підставі пункту 2 частини першої статті 134 КЗпП у зв’язку з отриманням ним під звіт за разовими документами будівельних матеріалів, та витребував у Т.Т.Т. матеріальні цінності на суму 98 219 грн 23 коп.

ВССУ з такими висновками апеляційного суду не погодився.

Апеляційний суд, витребовуючи від відповідача матеріальні цінності на підставі пункту 2 частини першої статті 134 КЗпП не звернув уваги на те, що трудовим законодавством не передбачено захист прав позивача шляхом витребування майна від недобросовісного набувача; не визначився які між сторонами виникли правовідносини; яка правова норма підлягає застосуванню до них.

Зокрема, апеляційний суд не врахував, що згідно із вищенаведеною нормою КЗпП підприємство має право на відшкодування шкоди заподіяної з вини працівника.

Разом із тим, покладаючи відповідальність на відповідача, апеляційний суд у порушення вимог статей 212–214, 315 ЦПК не звернув уваги на те, що за період роботи відповідача та на момент звільнення останнього позивачем не було зафіксовано жодної недостачі товарно-матеріальних цінностей на підприємстві. Беручи до уваги, як доказ вини відповідача акт контрольної перевірки інвентаризації цінностей, проведеної комісією ТОВ «Трансбудінвестхолдинг», апеляційний суд не звернув уваги на те, що зазначений акт складено 20 серпня 2012 року, тобто через сім місяців після звільнення Т.Т.Т. Доказів на підтвердження відсутності майна на момент звільнення відповідача позивач не надав і суд їх не встановив.

Відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадку, коли шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку (пункт 3 частини першої статті 134 КЗпП).

У пункті 10 Положення про матеріальну відповідальність робітників і службовців за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації, також зазначено, що робітники і службовці несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, коли шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку.

Для покладення відповідальності за пунктом 3 частини першої статті 134 КЗпП судам необхідно встановити не факт притягнення працівника до кримінальної відповідальності, а наявності в його діях складу злочину. Відповідальність працівника за пунктом 3 частини першої статті 134 КЗпП виникає за умови, що злочинний характер його діянь (наприклад, кваліфікація за відповідними статтями КК: необережне знищення або пошкодження майна (стаття 196 КК); порушення обов’язків щодо охорони майна (стаття 197 КК); службова недбалість (стаття 367 КК); злочини у сфері господарської діяльності (розділ VII КК)) підтверджено у встановленому порядку вироком суду. Наприклад, рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 19 грудня 2013 року задоволено позов ПАТ «АКБ Київ» до Б.Т.В. про стягнення грошових коштів і відшкодування збитків та на підставі пункту 3 частини першої статті 134 КЗпП стягнуто 837 038 грн 20 коп., сплачених М.Д.С.

Як встановлено судом, Б.Т.В., перебуваючи в трудових відносинах з ПАТ «АКБ Київ», де обіймала посаду головного економіста сектору роздрібного бізнесу Оболонського відділення ПАТ «АКБ Київ» та головного спеціаліста сектору по роботі з юридичними особами Оболонського відділення ПАТ «АКБ Київ», з метою привласнення чужих коштів, таємно, від імені вкладника ПАТ «АКБ Київ» – М.Д.С., оформила заяву про видачу готівки від 29 грудня 2009 року № 16 та отримала через касу 80 000 євро, тобто вчинила злочин, що підтверджується вироком цього ж суду від 16 листопада 2012 року.

Працівник також нестиме повну матеріальну відповідальність на підставі пункту 3 частини першої статті 134 КЗпП і у випадку, коли наявність складу кримінального правопорушення в його діях буде установлено органами досудового розслідування (повідомлено про підозру з наступним припиненням провадження у справі за нереабілітуючою підставою, яка не виключає кримінальну відповідальність).

Повна матеріальна відповідальність на цій підставі настає незалежно від виконуваної роботи або посади, яку обіймає працівник, і від того, чи укладено з ним договір про взяття на себе повної матеріальної відповідальності.

При розгляді справ за позовами про матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку, суди мають враховувати, крім постанови Пленуму ВСУ № 14, роз’яснення судам, викладені в постанові Пленуму ВСУ від 31 березня 1989 року № 3 «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна».

У пункті 9 постанови Пленуму ВСУ № 14 зазначено, що до позовних заяв про матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку (пункт 3 частини першої статті 134 КЗпП), повинні додаватись докази, які підтверджують, що вчинення працівником таких діянь встановлено у порядку кримінального судочинства.

Матеріальна відповідальність у повному розмірі шкоди покладається і в тих випадках, коли шкода, заподіяна діями працівника, що мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку, але він був звільнений від кримінальної відповідальності у зв’язку зі спливом строку давності для притягнення до кримінальної відповідальності, або з інших підстав, передбачених законом.

При винесенні виправдального вироку (закритті провадження у кримінальній справі) за відсутністю складу злочину суд, розглядаючи справу в порядку цивільного судочинства, вправі з інших передбачених законом підстав задовольнити позов у межах повного розміру заподіяної працівником шкоди.

У абзаці 4 пункту 13 наведеної вище постанови Пленуму ВСУ № 3 зазначено, що у разі заподіяння шкоди підприємству, установі, організації з вини кількох працівників або працівника та інших осіб, що не перебували у трудових відносинах з цим підприємством, установою, організацією, суд вправі покласти на підсудних солідарну відповідальність, якщо буде встановлено, що шкоду заподіяно їх спільними умисними злочинними діями.

Особливістю застосування цієї підстави повної матеріальної відповідальності також є те, що зниження розміру шкоди, яка підлягає відшкодуванню, не припускається, якщо її заподіяно кримінальним правопорушенням, учиненим із корисливою метою. Зменшення розміру шкоди, заподіяної злочинною халатністю, можливо у виняткових випадках за наявності умов, зазначених у статті 137 КЗпП, з обов’язковим наведенням у вироку мотивів ухваленого рішення.

Часто роботодавці право на отримання матеріального відшкодування шкоди у позовних заявах про матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку, обґрунтовували статтею 1166 ЦК. Разом з тим відшкодування матеріальної шкоди, що передбачені статтею 1166 ЦК, застосовуються в разі наявності між сторонами спору в деліктних зобов’язаннях. Підстави, умови, порядок, межі й розмір матеріальної відповідальності працівників за шкоду, заподіяну ними підприємству, установі, організації, встановлені Главою ІХ КЗпП.

Окрім того, пред’явлення вказаних позовів з посиланням на норми ЦК ставить працівника в невигідне становище. Так, в трудовому праві діє презумпція відсутності вини працівника, а в цивільному праві передбачена презумпція вини заподіювача шкоди. До того ж норми ЦК та норми КЗпП регулюють різні правовідносини, у тому числі, щодо строку звернення до суду, підстав та розміру відповідальності.

Суди нерідко у порушення вимог статей 214, 215 ЦПК на зазначене уваги не звертали, у достатньому обсязі не визначалися із характером спірних правовідносин, правовою нормою, що підлягає застосуванню, та безпідставно застосовували до трудових правовідносин положення статті 1166 ЦК.

Так, рішенням Болехівського міського суду ІваноФранківської області від 06 грудня 2013 року задоволено позов Долинського міжрайонного прокурора в інтересах держави в особі Болехівської міської ради (Фонду охорони навколишнього природного середовища) до Д.Р.В. про відшкодування збитків та стягнуто 29 313 грн 55 коп. заподіяної шкоди на рахунок місцевого природно-заповідного фонду Болехівської міської ради.

Судом установлено. що Д.Р.В., працюючи майстром лісу, будучи службовою особою, відповідальною за збереження лісопродукції та інших матеріальних цінностей, допустив службову недбалість, що полягала у невиявленні та неприпиненні фактів правопорушень, а саме, самовільній вирубці 83-х дерев різної породи, чим спричинив істотну шкоду навколишньому природному середовищу, яка згідно з розрахунками, проведеними на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 23 липня 2008 року № 665 «Про затвердження такс для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісу», становить 29 313 грн 55 коп. Ухвалою Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 28 травня 2013 року Д.Р.В. було звільнено від кримінальної відповідальності за частиною першою статті 367 КК у зв’язку із передачею його на поруки трудовому колективу ДП «Болехівське лісове господарство». Згідно з платіжними дорученнями ДП «Болехівське лісове господарство» 14 червня 2013 року відшкодувало заподіяну Д.Р.В. шкоду державі в розмірі 29 313 грн 55 коп., що завдало збитків лісовому господарству.

Судом першої інстанції до спірних правовідносин застосовано положення статі 1166 ЦК, статті 107 Лісового кодексу України.

Проте позивачу завдана шкода діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку, і доказом цього була ухвала суду про звільнення відповідача від кримінальної відповідальності з переданням його на поруки трудовому колективу підприємства.

За змістом пункту 3 частини першої статті 134 КЗпП працівник несе повну матеріальну відповідальність не тільки у випадках, коли щодо нього винесений обвинувальний вирок, але і тоді, коли наявність складу кримінального правопорушення в його діях установлено органами досудового розслідування.

Згідно з частинами першої і другої статті 130 КЗпП працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов’язків. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника.

Статтею 136 КЗпП встановлено порядок покриття шкоди, заподіяної працівником.

Отже, вирішуючи зазначений спір суду слід було застосувати положення КЗпП.

При цьому право регресної вимоги до працівника виникає з часу виплати підприємством, організацією, установою сум третій особі і з цього ж часу обчислюється строк на пред’явлення регресного позову.

Так, наприклад, рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 09 квітня 2013 року задоволено позов ПАТ «ТернопільАВТО» до Ш.А.М. про відшкодування матеріальної шкоди в порядку регресу та стягнуто відшкодування в розмірі 23 446 грн 15 коп.

Як встановлено судом першої інстанції, Ш.А.М. працював на посаді консультанта по роботі з клієнтами сервісу (майстра-приймальника) головного підприємства ПАТ «ТернопільАВТО» та з ним було укладено договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність. 18 жовтня 2012 року відповідно до наряду-замовлення відповідач здійснював переміщення автомобіля «Chevrolet Еріса», що належав Г.М.А., зі стоянки для клієнтів в сервісну зону. На території автосервісного підприємства Ш.A.M., не дотримавшись безпечної швидкості, здійснив наїзд на дерево, внаслідок чого автомобіль було пошкоджено та спричинено власнику збитки на суму 23 446 грн 15 коп. Вказані збитки позивачем відшкодовано власнику транспортного засобу, в зв’язку із чим позивач просив стягнути цю суму з відповідача в порядку регресу. Ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 28 травня 2013 року та ВССУ від 07 серпня 2013 рішення суду першої інстанції залишено без змін (справа № 607/1062/13-ц).

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 134 КЗпП відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадку, коли шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані.

Умовою відшкодування заподіяної шкоди в повному обсязі є перебування працівника в нетверезому стані на момент заподіяння шкоди.

Заподіяння шкоди працівником, який був у нетверезому стані, є одним з найгрубіших порушень трудових обов’язків, зменшення розміру відшкодування за цю шкоду, як правило, не допускається (абзац 2 пункту 10 постанови Пленуму ВСУ № 14).

При застосуванні заходів матеріальної відповідальності з цієї підстави не мають значення ні кваліфікація, спеціальність чи посада працівника; ні форма вини. Працівник, який перебував у нетверезому стані, несе повну матеріальну відповідальність за заподіяну пряму дійсну шкоду.

Необхідною підставою притягнення до відповідальності є підтвердження нетверезого стану працівника. При цьому нетверезий стан працівника може бути підтверджено як медичним висновком, так і іншими видами доказів (актами та іншими документами, поясненнями сторін і третіх осіб, показаннями свідків).

Згідно зі статтею 46 КЗпП нетверезий стан включає стан алкогольного, наркотичного та токсичного сп’яніння. Отже, нетверезий стан зазначений у пункті 4 частини першої статті 134 КЗпП судам потрібно розуміти ширше, включаючи стан алкогольного, наркотичного та токсичного сп’яніння.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 134 КЗпП відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадку, коли шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування.

У пункті 11 постанови Пленуму ВСУ № 14 також зазначено, що суди повинні мати на увазі, що відповідно до пункту 5 частини першої статті 134 КЗпП працівник несе матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування.

На підставі згаданого закону матеріальну відповідальність в повному розмірі несуть також працівники сільськогосподарських підприємств, які займаються виробництвом сільськогосподарської продукції, за шкоду, заподіяну недостачею, умисним знищенням, умисним зіпсуттям цієї продукції.

Отже, повна матеріальна відповідальність працівника за цією підставою можлива тільки у випадках умисного знищення або умисного псування виданих працівнику матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів. І тільки в разі нестачі можлива будь-яка форма вини. Умисне заподіяння шкоди має бути підтверджено фактом наявності умислу та свідомого бажання працівника в ході виробничого процесу заподіяти підприємству шкоду або допустити її настання.

Судам слід пам’ятати, що основною відмінністю матеріальної відповідальності за пунктом 5 частини першої статті 134 КЗпП і пункту 1 частини першої статті 133 КЗпП є форма вини.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 134 КЗпП працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадку, коли відповідно до законодавства на нього покладено таку відповідальність при виконанні трудових обов’язків.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 134 КЗпП матеріальна відповідальність в повному розмірі покладається на працівника у випадках, передбачених окремими законодавчими актами.

Пункт 6 частини першої статті 134 КЗпП значно розширює перелік випадків повної матеріальної відповідальності працівників та дію статті 134 КЗпП.

Оскільки глава IX КЗпП встановила як загальне правило гарантії при покладенні на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації, статутом підприємства в інших ніж передбачених статтею 134 КЗпП випадках повна матеріальна відповідальність може бути встановлена лише стосовно тих працівників, для яких згідно з частиною другою статті 3 КЗпП можуть визначатися особливості праці законодавством та статутами (членів кооперативів, їх об’єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, працівників підприємств з іноземними інвестиціями).

При притягненні працівника до повної матеріальної відповідальності за цією підставою суддям необхідно мати на увазі, що це повинно бути встановлено спеціальним законом або іншим нормативно-правовим актом. Тому в кожному конкретному випадку треба з’ясувати, за який вид шкоди встановлено таку відповідальність і чи належить працівник до категорії осіб, передбачених у відповідному законодавчому акті.

До спеціальних законів та нормативно-правових актів, що встановлюють повну матеріальну відповідальність працівників за шкоду, заподіяну з їх вини підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов’язків, можна віднести: Закон України від 10 грудня 1991 року № 1956-XII «Про товарну біржу»; Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затверджене постановою Правління Національного банку України від 15 грудня 2004 року № 637; постанова Ради Міністрів СРСР від 05 серпня 1983 року № 759 із змінами від 03 серпня 1988 року № 953 «Про підвищення ефективності використання автотранспортних засобів у народному господарстві, посилення боротьби з приписками при перевезенні вантажів автомобільним транспортом та забезпечення цілості паливно-мастильних матеріалів» та інші.

Так, відповідно до пунктів 4.7, 4.8 зазначеного Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні керівник підприємства в разі зарахування на роботу касира укладає з ним договір про повну матеріальну відповідальність та ознайомлює його під підпис із вимогами цього Положення. Касир відповідно до законодавства України несе повну матеріальну відповідальність за збереження всіх прийнятих ним цінностей.

Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 30 січня 2014 року залишено без змін заочне рішення Новоодеського районного суду Миколаївської області від 14 вересня 2012 року, яким задоволено позов Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до Ф.Т.О. про відшкодування матеріальної шкоди.

При ухваленні рішення про задоволення позову, суд першої інстанції керувався пунктом 6 частини першої статті 134 КЗпП, пунктом 4.8 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні та зазначив, що відповідачка, яка працювала у позивача касиром відділення та з якою не було укладено договір про повну матеріальну відповідальність, повинна нести повну матеріальну відповідальність за недостачу грошових коштів в операційній касі, оскільки така відповідальність покладена на касира пунктом 4.8 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні.

На сьогоднішній день зберігає чинність постанова Ради Міністрів СРСР № 759, у пункті 14 якої зазначено, що за перерозхід палива понад затверджених норм по вині працівників автомобільного транспорту з них утримується 100 відсотків вартості перевитрат палива.

Вимоги позивачів у позовних заявах про відшкодування шкоди, завданої перевитратами пального ґрунтувалися на внутрішніх наказах підприємств, якими встановлені базові лінійні норми витрат палива та коефіцієнт на виконання транспортної роботи для вантажних автомобілів у різних умовах, які доводилися до відома водіїв. Проте у цих позовних заявах не було посилань на постанову Ради Міністрів СРСР № 759, яка регулює повну матеріальну відповідальність за перевитрату пального.

Нерідко суди при ухваленні рішень про задоволення позовів про відшкодування шкоди, завданої перевитратами пального, помилково керувалися статтею 1166 ЦК.

Так, рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 11 листопада 2014 року задоволено позов ТзОВ «Орлан Транс Груп» до К.О.О. про відшкодування шкоди, завданої перевитратами пального при здійсненні перевезень по Україні та за межами України на суму 12 964 грн 30 коп. на підставі статті 1166 ЦК, хоча шкода завдана підприємству при виконанні відповідачем своїх трудових обов’язків. Як докази до позову долучені подорожні листи, документи, що підтверджують кількість пального, яку слід було використати по нормі залежно від маршруту, витрат по факту, розмір перевитрат, розшифровка пробігу, наказ по підприємству від 11 серпня 2010 року про затвердження тимчасових базових лінійних норм витрат палива (справа № 466/6797/14-ц).

У наведеному прикладі суд неправильно визначився з характером спірних правовідносин, що виникли між сторонами, які є не цивільно-правовими, а трудовими, тому посилання на статтю 1166 ЦК є неправильним.

Згідно з пунктом 7 частини першої статті 134 КЗпП відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації не при виконанні трудових обов’язків.

Суди повинні звернути увагу на те, що зазначена підстава повної матеріальної відповідальності зумовлює суперечність спеціальної та загальної норм КЗпП.

Так, стаття 130 КЗпП визначає, що підставою притягнення працівника до матеріальної відповідальності є шкода, завдана невиконанням ним трудових обов’язків. Разом із тим пункт 7 частини першої статті 134 КЗпП передбачає притягнення працівника до матеріальної відповідальності за нормами трудового права і тоді, коли шкода завдана не при виконанні трудових обов’язків. Така на перший погляд невідповідність є виправданою, оскільки шкода, заподіяна працівником не при виконанні трудових обов’язків, не змінює характеру правовідносин між працівником і власником чи уповноваженим ним органом. Положення КЗпП «не при виконанні трудових обов’язків» слід розуміти як самовільне використання працівником майна (устаткування, приладів, автомашин) власника в особистих цілях та всупереч інтересам власника.

Проте у пункті 18 постанови Пленуму ВСУ № 14 зазначено, що при визначенні розміру матеріальної шкоди, заподіяної працівниками самовільним використанням в особистих цілях технічних засобів (автомобілів, тракторів, автокранів і т.п.), що належать підприємствам, установам, організаціям, з якими вони перебувають у трудових відносинах, слід виходити з того, що така шкода, як заподіяна не при виконанні трудових (службових) обов’язків, підлягає відшкодуванню із застосуванням норм цивільного законодавства. У цих випадках шкода відшкодовується у повному обсязі, включаючи і не одержані підприємством, установою, організацією прибутки від використання зазначених технічних засобів.

Згідно з пунктом 8 частини першої статті 134 КЗпП відповідно до законодавства службова особа, винна в незаконному звільненні або переведенні працівників на іншу роботу несе матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з її вини підприємству, установі, організації.

Відповідальність за цією підставою настає також і в тому випадку, коли пряма дійсна шкода підприємству заподіяна невиконанням рішення суду про поновлення працівника на роботі.