Міжнародний суд ООН у Гаазі задовольнив вимогу України щодо зупинення військового вторгнення Росії в Україну. Що це означає?

Як відомо 16 березня 2022 року Міжнародний суд ООН у Гаазі задовольнив вимогу України щодо зупинення військового вторгнення Росії в Україну.

Це рішення є обов’язковим для негайного виконання Росією відповідно до норм міжнародного права. Подальше продовження війни Кремлем тепер буде не просто порушення міжнародного права, а порушенням наказу однієї з найавторитетніших судових установ світу.

У цій статті ми, серед іншого, розповімо про деталі зобов’язань Росії за наказом та про те, яку користь несе цей наказ для України. Ми також розповімо про цікаві моменти позицій окремих суддів та про те, яке значення мала справа бомбардування Белграда військами НАТО в 1999 році, на що так любить посилатися Кремль.

Наслідки рішення Суду

Перед тим як розповісти у деталях про те, що ухвалив суд, тобто як саме сформульований наказ на адресу Росії припинити війну, розберемося з питанням, яке, напевно, найбільше цікавить багатьох читачів.

Добре, рішення є, а що далі? Як забезпечити, щоб воно було виконане або принаймні вплинуло на дії Росії?

Не будемо заплющувати очі на реальність: добровільно Росія цього не зробить. У Кремлі вже заявили, що ігноруватимуть рішення МС ООН. Та й події останньої доби це підтверджують. Утім, такі дії Росії були загалом очікуваними, і вони не ставлять крапку в процесі.

Міжнародне правосуддя – гра вдовгу.

Суд ООН неодноразово зазначав, що його накази про забезпечувальні заходи є обов’язковими до виконання сторонами. Тобто нинішні дії Росії, яка відкрито порушує наказ однієї з найавторитетніших судових установ, є ще одним порушенням міжнародного права.

Одним із юридичних наслідків цього є те, що в України з’являється потенційна підстава просити про виплату заподіяної внаслідок цього шкоди. МС ООН допустив можливість подати окрему вимогу з цього приводу в справі братів LaGrand. Наразі жодна країна ще не заявляла подібних вимог – але Україні не звикати створювати прецеденти у міжнародному судочинстві.

Про інший наслідок ми вже розповідали раніше: такі дії РФ підсилюють міжнародну позицію України та сприятимуть подальшому санкційному тиску та ізоляції Росії, а також світовій підтримці України. Бо одна справа, коли про порушення з боку Кремля заявляє Україна, окремі країни і навіть Генасамблея ООН, а інша – коли в гру вступає одна з найавторитетніших судових установ світу.

Додамо також думку авторитетного українського правника-міжнародника та радника міністра закордонних справ Миколи Гнатовського щодо можливих наслідків проміжного рішення Суду: “Є політичний, військовий, економічний виміри. Рішення про те, якою мірою можна застосувати силу проти агресора, і яку саме силу, будуть ухвалювати політики та військові. Юридичні підстави для цього посилені, зокрема, сьогоднішнім наказом Міжнародного суду ООН”. І насамкінець не можна повністю виключати, що події подальших днів та тижнів змусять Росію піти з України з власної волі, що, по суті, буде виконанням наказу Суду.

Наказ зупинити війну

Слід одразу зазначити, що наказ суду не є фінальним рішенням по суті справи. Він лише передбачає обрання обов’язкових для сторін тимчасових (запобіжних заходів) на момент розгляду справи судом, який може тривати багато років. Але хоч вони й тимчасові, на весь час розгляду спору Росія має обов’язок їх виконувати

Не будемо нагадувати суть українського позову – ми детально розповідали про нього в статті “В Гаагу за геноцидом“. Зосередимося на винесеному рішенні. Отже, своїм наказом МС ООН обрав такі запобіжні заходи для РФ:

(1)   Росія має негайно припинити так звану “військову операцію” на території України.

(2)   Росія має забезпечити, аби будь-які військові або нерегулярні формування під її управлінням, контролем та за її підтримки не здійснювали жодних кроків на виконання цієї “військової операції”.

Другий пункт заслуговує на увагу: в ньому Суд натякнув, що такими формуваннями є штучні “ЛНР” та “ДНР”. Для цього суд послався на заяву постпреда Росії в ООН про військову допомогу так званим “республікам”.

Отже, Суд однозначно наполягає, що Кремль не може проводити війну ні прямо, ні через своїх маріонеток.

Окрім вищезазначених заходів, спрямованих проти Росії, суд також наказав і Росії, і Україні не робити жодних дій, які можуть поcилити або розширити спір між сторонами будь-якими чином. Україна просила винести такий захід тільки щодо Росії, проте у своїй практиці суд зазвичай обирає цей захід для двох сторін спору, тож це не є “зрадою”.

Два судді – Патрік Робінсон (з Ямайки) та суддя ad hoc Ів Доде (призначений Україною) в окремих думках зазначили, що в цій справі мало сенс виносити цей захід тільки проти Росії, яка розпочала війну проти України. А суддя Доде зазначив, що Україна, по суті, не може посилити спір, оскільки саме вона захищається та бажає завершити цей напад з боку Росії. Суддя Доде також висловив сподівання, що українці не сприйматимуть цей третій захід як образу їхньої мужності, бо насправді наказ не має цього на меті.

А от ще за одним пунктом Україна отримала відмову.

Київ просив Суд зобов’язати РФ прозвітувати про виконання заходів у визначений судом термін. Це зобов’язання на Росію накладати не стали. Хоча суддя Робінсон зазначив, що такий захід був би насправді дуже бажаний. Утім, головне, що Суд задовольнив ключовий запит України – зобов’язав Росію зупинити війну.

Розклад голосів: 13 на 2

У своєму наказі Суд зазначив, що всі чотири підстави для обрання запобіжних заходів наявні.

– МС ООН підтвердив свою попередню юрисдикцію, тобто повноваження на вирішення спору, визнавши, що між РФ та Україною є спір за Конвенцією про геноцид (Росія це заперечувала).

– Суд підтвердив “правдоподібність” права України не бути підданою збройним нападам на підставі безпідставних звинувачень Росії в “геноциді”. Варто відзначити, що суд додатково зазначив: наразі він не бачить жодних доказів, що такий “геноцид” мав місце.

– Є зв’язок між зупиненням війни та захистом прав України.

– Терміновість та невідворотність шкоди, якщо заходи не будуть прийняті, очевидні.

Цікаво, що Росія, хоч і не брала участі у перших слуханнях, все ж таки комунікувала з Судом. Після слухань РФ подала до суду свої короткі пояснення, де наполягала, що МС ООН не має повноважень розглядати спір, бо він, мовляв, не стосується Конвенції про геноцид.

Свій напад на Україну РФ аргументувала потребою “колективного самозахисту” відповідно до статті 51 Статуту ООН. Зокрема, Росія посилалася на промову Путіна перед вторгненням 24 лютого. Однак у цій же промові Путін чітко зазначив єдину мету операції – “захист людей, які протягом восьми років піддаються знущанням, геноциду з боку київського режиму“.

Як наслідок, Суд погодився що спір між Україною та Росією може стосуватися декількох міжнародних договорів, але Конвенція про геноцид є одним із них. Отже, перешкод для попередньої юрисдикції немає. Такий висновок підтримала переважна більшість суддів – 13 з 15.

Два судді, які проголосували проти – це Кіріл Геворгян з Росії та Сюе Ханьцинь з Китаю. Обидва висловили, по суті, схожу аргументацію до доводів РФ щодо наявності спору про застосування сили, а не про наявність геноциду за Конвенцією. Суддя Сюе Ханьцинь окремо зазначила, що, враховуючи складну ситуацію в конфлікті між Україною та Росією, зобов’язання зупинити війну тільки для Росії, на її думку, не сприятимуть розв’язанню кризи в Україні. Цікаво, що суддя з Росії звернувся до бомбардувань військами НАТО Белграда в 1999 році. І на цьому варто зупинитися окремо.

Україна – не Югославія

Одним з улюблених прикладів Путіна у доріканні Заходу є бомбардування Белграда країнами НАТО. Мовляв, Заходу можна було бомбити сербські міста у відповідь на геноцид у  Сребрениці, а на “геноцид” на Донбасі вони закривають очі.

Нагадаємо, що в 1999 році сили НАТО бомбили територію Сербії з метою зупинення гуманітарної катастрофи під час громадянської війни в Югославії. Ця операція була реакцією на вчинення жахливих злочинів, зокрема триваючих на той момент етнічних чисток на території Косова, а також з урахуванням геноциду сербами боснійських мусульман у попередні роки. Але якщо досі ці порівняння лунали лише в політичному полі, то тепер суддя з Росії згадав цю справу в юридичній площині.

Річ у тім, що Югославія свого часу також подавала позови в МС ООН до десяти країн, які її бомбили. Тоді Суд відмовив у вжитті запобіжних заходів, адже вважав, серед іншого, що бомбардування самі по собі не можуть бути геноцидом.

Проте обставини українського та югославського позовів є різними. Белград, на відміну від України, у своєму позові взагалі нічого не казав щодо обґрунтованості звинувачень НАТО про геноцид на її території, тим паче не заявляв про зловживання цією концепцією. Позов обмежувався виключно звинуваченнями щодо застосування сили та “геноцидом” з боку держав НАТО.

Саме тому Югославія отримала відмову в МС ООН: суд констатував, що вона не довела наявності спору та правдоподібного порушення її прав за Конвенцією про геноцид

Як зазначили в окремих думках судді Робінсон (Ямайка) та Нолте (Німеччина), Україна просить принципово інше – визнати, що “спеціальна військова операція” на підставі безглуздих звинувачень у геноциді перевертає догори дригом Конвенцію та перекручує поняття геноциду. Такі позовні вимоги Суд ще ніколи не розглядав.

У підсумку, в рішенні Суду немає жодної згадки про Белград, отже, МС ООН не побачив схожості між справами.

Зрештою, не можна ставити знак рівняння між бомбардуваннями Харкова та Маріуполя Росією і бомбардуванням Белграда країнами НАТО. У тому числі для цілей цієї справи.

Михайло Солдатенко, старший юрист юридичної фірми “Астерс”

Дмитро Солдатенко, студент Національного університету Києво-Могилянська академія