Одеський нафтопререробний: операція «cпецконфіскація»

19 червня Суворовський суд Одеси, затвердивши угоду про визнання винуватості,  ухвалив обвинувальний вирок колишньому заступнику генерального директора  з постачання ПАТ «Одеський нафтопереробний завод» Дмитру Веремеєву, якому було пред’явлене обвинувачення в податкових махінаціях, вчинених у складі злочинної організації, що заподіяли шкоду державі в сумі 2 123 мільйони гривень. Його засудили до п’яти років умовного позбавлення волі й після двох місяців ув’язнення звільнили з під-варти в залі суду. Крім того, на нього було накладено штраф: 255 тисяч гривень за ухилення від сплати податків (ст. 212 Кримінального кодексу України) і 12 750 грн — за зловживання службовим становищем (ст. 364 ККУ), але за сукупністю злочинів шляхом поглинання менш суворого більш суворим у судді Олександра Деркачова остаточно чомусь вийшло 12750 грн. Але то дрібниці, бо другим і найважливішим пунктом резолютивної частини вироку була конфіскація Одеського нафтопереробного заводу, який перебував в оперативному управління Державного підприємства «Укртранснафтопродукт», хоча формально належав малолітньому українському олігарху в екзилі Сергію Курченку.

Схема Курченка-Клименка

Як не прикро, але від цієї кримінальної справи за версту тхне показухою, яку підлеглі Юрія Луценка організували напередодні річниці його перебування на посаді Генерального прокурора України. Про схеми Курченка (їх більш логічно було б назвати схемами міністра доходів і зборів Клименка) ще в 2013 році в ході гострої конкурентної боротьби за контроль за фінансовими потоками між різними угрупованнями осіб, наближених до тодішнього президента Януковича, стався злив інформації, оприлюднити який було доручено народному депутату фракції «Свобода» Юрію Сиротюку. Офіційне розслідування почалося 24 лютого 2014 р. — одразу ж після перемоги Революції Гідності, проте йшло воно як мокре горить: Клименко з Курченком втекли за кордон і стали недосяжними для українського правосуддя, а ключових персон, які залишилися в Україні (на кшталт колишнього голови правління НАК «Нафтогаз України» Євгена Бакуліна) Генпрокуратура в силу їй одній відомих причин воліла не зачіпати.

Проте минулого року колишній військовий прокурор сил АТО Костянтин Кулик, якому чомусь було доручено здійснювати кураторство даної справи, придумав як робити на цьому результат. Так, слідством було встановлено, що в схемах Курченка (будемо називати їх так) було задіяно близько чотирьохсот фіктивних фірм-одноденок, що були оформлені на підставних осіб — убогих пенсіонерів, пропащих алкоголіків і легковажних метрів-одиначок, в яких махінатори купували за 100 доларів їхні паспорти, а потім від їхнього імені крутили мільярдами як циган сонцем. Військові прокурори почали системно встановлювати особи цих нетяг і шити їм різноманітні статті — від фіктивного підприємництва (ст. 205 ККУ) до участі в діяльності злочинної організації (ст. 255 ККУ). Далі за сценарієм йшло укладання угоди про визнання винуватості й обрання прийнятного для обох сторін покарання у вигляді п’яти років умовного позбавлення волі. Придумавши таке «ноу-хау» прокуратура почала як пиріжки пекти однотипні вироки, які за своїм змістовим навантаженням не були варті виїденого яйця, але мали справляти враження, ніби робота з викриття злочинної діяльності Януковича аж кипить.

Проте журналісти швидко розгледіли в цьому звичайнісіньке окозамилювання, тож до «славної річниці» Юрія Луценка було придумане щось оригінальніше. 20 квітня цього року із загального обсягу матеріалів справи в окреме провадження було виділено епізод з Одеським нафтопереробним заводом стосовно його колишніх генерального директора, виконавчого директора і заступника директора з постачання. Причому зробили це так неоковирно, що перші двоє встигли втекти в Росію й нині оголошені в розшук, а третій — Дмитро Веремеєв — був затриманий в аеропорту «Бориспіль».

Скромна привабливість псевдоекспорту

Махінації Курченка з нафтопродуктами, на перший погляд, суперечать логікі здорового глузду. Згадайте схеми 1990-х: там все було ясно й зрозуміло. Після розвалу Радянського Союза Росія протягом тривалого часу продовжувала продавати Україні нафту за цінами, нижчими від світових — то за поступки української сторони в питанні Чорноморського військового флоту, то в борг, за який потім довелося розраховуватися вітчизняними нафтопереробними підприємствами. В результаті виходив досить вигідний бізнес: купувати нафту в Росії за зниженими цінами, а продавати за кордон за ринковими. Але враховуючи монополію держави на трубопровідний транспорт, займатися ним було дозволено лише особам дуже наближеним до влади.

На цьому, власне, й виросло ціле покоління українських олігархів. Бізнесмени купували бензин за пільговими цінами, але за умови його постачання колгоспам, радгоспам і мешканцям сільської місцевості. Але насправді гнали в одеські порти, перевантажували в танкери й гнали за кордон. Для прикриття оформлялися підроблені папери про те, ніби нафтопродукти було реалізовано на території України пільговим категоріям споживачів, а приморським митникам, прикордонникам, працівникам портів і капітанам кораблів щедро платили за мовчання. Через двадцять років усе стало навпаки: нафта й нафтопродукти з Росії завозилися в Україну в режимі реекспорту, тобто, нібито, для їх подальшого продажу за кордон, а насправді реалізувалися на території України. І цього разу підроблені документи про псевдоекспорт оформлялися за участю портових працівників і капітанів кораблів, а щедрий гонорар за мовчання у вигляді знижок одержували власники нафтобаз і автозаправних станцій. Незмінним лишилося те, що своє на лапу одержували працівники митної й прикордонної служб — принаймні про них згадується в тексті вироку Суворівського суду, але й без нього ми знаємо, що певна частка діставалася керівникам органів прокуратури, безпеки та міліції. Ну й, звичайно, головна умова схеми полягає в тому, що її оператор має бути особою наближеною до «імператора».

Що ж стосується економічної доцільності нової схеми, то вона, очевидно, пов’язана з тим, що українська економіка за ці два десятиліття пройшла чималий еволюційний шлях. Тоді ми ще не знали, що таке акцизний податок на бензин, та й узагалі ще не дуже звикли до того, що треба платити податки. Якби на початку 1990-х який-небудь відчайдушний Прем’єр-міністр спробував його запровадити, ця ідея неодмінно провалилася б. Справа в тому, що колгоспи й радгоспи, попри свою безнадійну збитковість, одержували від держави величезну дотацію, в тому числі й у вигляді пільгових цін на бензин і солярку. Чимала частка цього палива й так розкрадалася та потрапляла в автобаки приватних власників, тож якби акцизний податок збільшив ціни на бензин, частка розкраденого значно б зросла, а колгоспно-радгоспне лобі Верховної Ради змусило би цього прем’єра поліпшити постачання сільського господарства паливно-мастильними матеріалами.

Інша справа тепер: про пільгові ціни на російську нафту ми давно вже забули, агрохолдинги, які прийшли на зміну колгоспам і радгоспам, за все платять ринкову ціну, та й прості громадяни протягом двадцяти років стали значно заможнішими й теж звикли до світових цін на бензин. Тому з’явився смисл, продаючи за зниженою ціною прихований від оподаткування бензин, отримати більший прибуток за рахунок збільшення обсягів продаж внаслідок конкурентних переваг на ринку.

Дунайські «круїзи» для маскування податкових махінацій

Схема, одним із гвинтиків якої був засуджений Дмитро Веремеєв, не була занадто хитрою. Члени злочинної організації Курченка зареєстрували на Британських Віргінських островах низку фіктивних компаній, які купляли російську нафту і на папері перевозили її транзитом через Україну до Одеси. Далі вона, нібито, потрапляла до митних складів теж заснованого зловмисниками українського ТОВ «Лагуна Рені», а звідти, на папері, завантажувалася до кораблів, які були придбані чи зафрахтовані іншою компанією, яка, знову ж таки, була заснована членами злочинної організації, але цього разу в іншій екзотичній країні західної півкулі під назвою Беліз. Потім, нібито, завантажені в Ізмаїльському та Ренійському портах кораблі вже не на папері, а в дійсності пливли уверх по Дунаю до 61 милі, тобто до румунського кордону, а потім поверталися в українські порти за, нібито, «новою партією товару».

Ці нетривалі вояжі були єдиною реальною маскувальною акцією, якщо не рахувати гори паперу у вигляді договорів про надання послуг з перевезення, перевантаження, зберігання, приймальних актів, розхідних відомостей, вантажних митних декларацій, комісійних актів, маніфестів про завантаження суден та багатьох інших документів. Як сказано в тексті вироку — для маскування злочинної діяльності від контролюючих органів. Іноді виникає питання: навіщо від них маскуватися, якщо вони й так всі під «татом». Адже офіційний оператор схеми Сергій Курченко та її неофіційний куратор Олександр Клименко — друзі сина президента. Але, видно, в останнього були ще й інші друзі, окрім цих двох, а «тато» мусив рахуватися не лише із сином. Такі члени урядової команди, як прем’єр-міністр Микола Азаров, міністр фінансів Юрій Колобов могли мати на цю схему альтернативну точку зору. Злив же хтось інформацію про неї Юрію Сиротюку.

Текст вироку Суворівського суду пістрявіє словосполученнями «особи, досудове розслідування у відношенні яких здійснюється в іншому кримінальному провадженні». Серед них, зокрема, троє працівників Південної митниці — вони у 2012–2013 роках достовірно знаючи, що нафтопродукти в кораблі не завантажувалися, все одно ставили свої особисті печатки у вантажних митних деклараціях, чим фактично здійснювали їх фіктивний випуск за межі митної території України. До кримінальної відповідальності також притягнуті сім капітанів річкових танкерів і несамохідних барж: їм інкримінується те, що вони, в порушення вимог Кодексу торгового мореплавства, достовірно знаючи про те, що нафтопродукти до їхніх суден не заливалися, завіряли своїми підписами й печатками документи, що засвідчували завантаження плавзасобів. Проте обвинувальний вирок ухвалено лише Веремеєву.

Одеський нафтопереробний завод, станом на початок 2013 року вже кілька років стояв як безнадійно збитковий через низьку якість переробки нафти на своєму застарілому обладнанні. Коли його придбала контрольована Курченком офшорна компанія з Кіпру, враження було таке, що енергійна команда младоолігархів збирається модернізувати підприємство і вдихнути в нього нове життя. А виявилося, що йому відведена роль декорації для злочинної схеми. Там на папері йшла переробка поставленої з Росії нафти, продукти якої потім, буцімто, йшли на експорт. Але судом було встановлено, що посадові особи Одеського НПЗ лише оформлювали фіктивну переробку й реекспорт нафтопродуктів, які в дійсності реалізовувалися на території України без сплати обов’язкових платежів. Їх сума якраз й обчислюється в два мільярди гривень. Отже, завод як власність керівника злочинної організації Курченка використовувався не за своїм призначенням, а виключно в злочинних цілях, а тому за вироком суду підлягає спеціальній конфіскації в дохід держави в особі Кабінету Міністрів України.

Юрій Котнюк, оглядач ЮВУ

Джерело: ЮВУ