ПОСТАНОВА Про відшкодування майнової шкоди в порядку регресувід

30 березня 2016 року

Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Страхова компанія «Країна» до ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди в порядку регресу за заявою публічного акціонерного товариства «Страхова компанія «Країна» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 15 квітня 2015 року,

в с т а н о в и л и :

У січні 2015 року публічне акціонерне товариство «Страхова компанія «Країна» (далі – ПАТ «СК «Країна») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди в порядку регресу.

Позивач зазначав, що 8 жовтня 2012 року о 19 год. на АДРЕСА_1 сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП) за участю автомобіля ВАЗ 2115, що належить ОСОБА_2, під керуванням ОСОБА_1 та автобуса КАВЗ 3976, що належить військовій частині 3056 Внутрішніх військ МВС України (далі – в/ч 3056), під керуванням ОСОБА_3.

Дніпровський районний суд м. Херсона постановою від 27 листопада 2012 року визнав ОСОБА_1 винною у скоєнні ДТП.

Оскільки цивільно-правова відповідальність відповідачки була застрахована у ПАТ «СК «Країна», 13 лютого 2013 року в/ч 3056 звернулася до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування, яке було сплачено в розмірі 6 тис. 390 грн 82 коп. шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив стягнути з ОСОБА_1 суму виплаченого страхового відшкодування в порядку регресу. Дніпровський районний суд м. Херсона рішенням від 26 лютого 2015 року позовні вимоги ПАТ «СК «Країна» задовольнив: стягнув з ОСОБА_1 на користь цього товариства 6 тис. 390 грн 82 коп. виплаченого страхового відшкодування в порядку регресу.

Апеляційний суд Херсонської області рішенням від 15 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року, рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ПАТ «СК «Країна» відмовив.

У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 15 квітня 2015 року ПАТ «СК «Країна» просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 та підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону України від 1 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільноправової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі – Закон № 1961-IV), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

На обґрунтування заяви ПАТ «СК «Країна» надало копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2013 року, 12 лютого, 29 квітня, 15 жовтня 2014 року та копію постанови Вищого господарського суду України від 5 жовтня 2015 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «СК «Країна» доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 8 жовтня 2012 року о 19 год. на АДРЕСА_1 сталася ДТП за участю автомобіля ВАЗ 2115, що належить ОСОБА_2, під керуванням ОСОБА_1 та автобуса КАВЗ 3976, що належить в/ч 3056, під керуванням ОСОБА_3. Дніпровський районний суд м. Херсона постановою від 27 листопада 2012 року винною у скоєнні ДТП визнав ОСОБА_1 та наклав адміністративне стягнення у вигляді позбавлення права керування усіма видами транспортних засобів строком на шість місяців. На підставі поліса обов’язкового страхування від 9 грудня 2011 року цивільно-правова відповідальність власника автомобіля ВАЗ 2115 ОСОБА_2 була застрахована у ПАТ «СК «Країна».

Згідно зі звітом про оцінку вартості (розміру) збитків, спричинених пошкодженням транспортного засобу, вартість відновлювального ремонту складає 25 тис. 392 грн 2 коп., ринкова вартість – 21 тис. 900 грн 82 коп., вартість відновлювального ремонту з урахуванням зносу – 12 тис. 826 грн 48 коп. Різниця між дійсною ринковою вартістю транспортного засобу на дату події, вартістю залишків транспортного засобу та франшизою складає 6 тис. 390 грн 82 коп.

13 лютого 2013 року в/ч 3056 звернулась до ПАТ «СК «Країна» із заявою про виплату страхового відшкодування в розмірі 6 тис. 390 грн 82 коп., яке було сплачено їй страховиком згідно з платіжним дорученням від 14 травня 2013 року.

ПАТ «СК «Країна» на адресу ОСОБА_1 було направлено вимогу про сплату боргу в сумі 6 тис. 390 грн 82 коп., яку остання отримала 17 січня 2014 року. ОСОБА_1 надала докази, що вона з поважних причин не виконала вимоги підпункту 33.1.2 пункту 3.1 статті 33 Закону № 1961-IV.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ПАТ «СК «Країна», суд першої інстанції виходив з того, що відповідачка не виконала вимог Закону № 1961-IV та не повідомила у письмовій формі страховика про настання страхового випадку у строки та за умов, визначених у підпункті 33.1.2 пункту 3.1 статті 33 цього Закону.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ «СК «Країна», апеляційний суд вважав, що відповідачка як водій забезпеченого транспортного засобу з поважних причин не могла виконати обов’язок щодо повідомлення про ДТП страховика, з яким укладено договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності, відповідно до вимог статті 33 цього Закону. Згідно з підпунктом «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 Закону № 1961-IV (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив ДТП, якщо він не повідомив страховика у строки і за умов, визначених у підпункті 33.1.2 пункту 33.1 статті 33 цього Закону.

Погоджуючись із висновками апеляційного суду, суд касаційної інстанції разом з тим указав на те, що нормами підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону № 1961-IV (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено обов’язок особи невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання ДТП, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування, письмово повідомити страховика про настання ДТП. Такий обов’язок установлено законодавством для надання страховику можливості перевірити обставини ДТП власними силами і запобігти необґрунтованим виплатам. У даному випадку факт настання страхового випадку ніким не оспорюється; він зафіксований правоохоронними органами; відповідач як особа, винна в ДТП, притягнутий до адміністративної відповідальності; сам позивач його визнав, добровільно сплативши страхове відшкодування. Тому сам по собі факт відсутності повідомлення відповідачем страховика про настання страхового випадку не може бути покладений в основу ухвалення рішення, яке мусить ґрунтуватись на загальних положеннях про відшкодування збитків у позадоговірних зобов’язаннях, до яких відносяться й регресні зобов’язання, тому спори щодо таких зобов’язань мають вирішуватись у загальному порядку відшкодування збитків.

Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2013 року, 12 лютого, 29 квітня, 15 жовтня 2014 року та постанові Вищого господарського суду України від 5 жовтня 2015 року, наданих заявником для порівняння, касаційні суди, установивши, що відповідач на порушення вимог Закону № 1961-IV не повідомив страховика в письмовій формі про настання страхового випадку, дійшли висновку про наявність підстав для стягнення зі страхувальника на користь страховика в порядку регресу виплаченого ним потерпілій особі страхового відшкодування.

Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 та підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону № 1961-IV, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.

Правовідносини у сфері обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів регулюються Цивільним кодексом України, Законом № 1961-IV та іншими прийнятими відповідно до них нормативноправовими актами.

Відповідно до підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 Закону № 1961-IV (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив ДТП, якщо він не повідомив страховика у строки і за умов, визначених у підпункті 33.1.2 пункту 33.1 статті 33 цього Закону.

Законом України від 17 лютого 2011 року № 3045VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо дорожньо-транспортних пригод та виплати страхового відшкодування» внесено зміни у статтю 33 Закону № 1961-IV, зокрема розширено перелік обов’язків учасників ДТП, у зв’язку із чим обов’язок вжиття заходів для невідкладного, але не пізніше трьох робочих днів повідомлення страховика про настання ДТП був викладений уже в підпункті 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону № 1961-IV. Проте вказані зміни щодо нумерації зазначеного підпункту до підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 Закону № 1961-IV, у якому міститься відсилання на відповідні номери пунктів та підпунктів статті 33 цього Закону щодо строків та умов обов’язкового повідомлення страховика про настання ДТП, внесені не були.

Відповідно до підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону № 1961-IV (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) у разі настання ДТП, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати), водій транспортного засобу, причетний до такої пригоди, зобов’язаний невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання ДТП, письмово надати страховику, з яким укладено договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, – Моторне (транспортне) страхове бюро України; далі – МТСБУ), повідомлення про ДТП установленого МТСБУ зразка, а також відомості про місцезнаходження свого транспортного засобу та пошкодженого майна, контактний телефон та свою адресу. Якщо водій транспортного засобу з поважних причин не мав змоги виконати зазначений обов’язок, він має підтвердити це документально.

Отже, з огляду на зміст наведених правових норм можна зробити висновок, що в разі, якщо страхувальник або водій забезпеченого транспортного засобу, який спричинив ДТП, не повідомив у встановлені строки страховика про настання такої події, внаслідок чого в останнього виникли необґрунтовані виплати, то після виплати страхового відшкодування страховик має підстави для регресного позову до страхувальника.

Разом з тим за наявності підтверджених документально поважних причин відсутності такого повідомлення підстав для стягнення страхового відшкодування в порядку регресу немає.

У справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, установивши, що відповідачка як водій забезпеченого транспортного засобу з поважних причин не змогла виконати обов’язок щодо повідомлення страховика, з яким укладено договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, про ДТП протягом передбаченого підпунктом 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону № 1961-IV строку, про що надано відповідні документи, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для стягнення страхового відшкодування в порядку регресу.

Тому підстав для скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 15 квітня 2015 року немає.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и :

У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Страхова компанія «Країна» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 15 квітня 2015 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК

у справі № 6-186цс16

Підпунктом 33.1.4 пункту 33.1 статті 33, підпунктом «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 Закону України від 1 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) установлено обов’язок особи невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання дорожньо-транспортної пригоди (далі – ДТП), яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування, письмово повідомити страховика про настання ДТП. Такий обов’язок установлено законодавством для надання страховику можливості перевірити обставини ДТП власними силами і запобігти необґрунтованим виплатам.

Отже, з огляду на зміст наведених правових норм можна зробити висновок, що в разі, якщо страхувальник або водій забезпеченого транспортного засобу, який спричинив ДТП, не повідомив у встановлені строки страховика про настання такої події, внаслідок чого в останнього виникли необґрунтовані виплати, то після виплати страхового відшкодування страховик має підстави для регресного позову до страхувальника. Разом з тим за наявності підтверджених документально поважних причин відсутності такого визнання недійсними правочинів за заявою ОСОБА_1, ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У лютому 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсними правочинів.

Позивачка зазначала, що на підставі договору купівліпродажу від 5 листопада 1985 року їй на праві власності належить S_1 частина жилого будинку АДРЕСА_1 з надвірними спорудами, що є її єдиним місцем проживання.

Довіреністю від 1 вересня 2012 року вона уповноважила ОСОБА_5 оформити на її ім’я право на земельну ділянку, а також розпоряджатися, володіти й користуватися вказаною частиною будинку. На підставі цієї довіреності ОСОБА_5 у грудні 2012 року подарував цю частину будинку ОСОБА_4.

Оскільки ОСОБА_3 є інвалідом першої групи й потребує стороннього догляду й допомоги, що здійснювала її дочка ОСОБА_1, довіреність вона підписала під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а саме в обмін на матеріальну допомогу їй та її дочці ОСОБА_1, яка перебувала в тяжкому стані, була госпіталізована й прооперована, тривалий час лікувалася, тому позивачка просила визнати недійсним договір дарування спірної частини будинку.

Заводський районний суд м. Миколаєва рішенням від 16 грудня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_2, які є правонаступниками ОСОБА_3, задовольнив: визнав недійсною довіреність, за якою остання уповноважила ОСОБА_5 представляти її інтереси для оформлення прав власності на земельну ділянку, розпорядження, володіння та користування S_1 частиною у праві власності на будинок, який разом з ділянкою розташований АДРЕСА_1; визнав недійсним договір дарування S_1 частини у праві власності на вказаний будинок, укладений між ОСОБА_3 (від імені якої діяв за довіреністю ОСОБА_5) та ОСОБА_4.

Ухвалою від 16 лютого 2015 року Апеляційний суд Миколаївської області зупинив апеляційне провадження до залучення до участі у справі правонаступників ОСОБА_3, а ухвалою від 1 липня 2015 року відновив апеляційне провадження у справі та залучив до участі у справі як позивачів у порядку правонаступництва після смерті ОСОБА_3 її дочку ОСОБА_1 та онуку ОСОБА_2.

Апеляційний суд Миколаївської області рішенням від 20 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2015 року, рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 16 грудня 2014 року скасував та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2.

У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2015 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 просять скасувати зазначене судове рішення та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 233 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року та 3 червня 2015 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На обґрунтування заяви ОСОБА_1, ОСОБА_2 надали копії: ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2012 року, 30 липня 2014 року та постанов Верховного Суду України від 19 березня 2014 року, 3 червня 2015 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1, ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_3 на праві власності належала S_1 частина жилого будинку АДРЕСА_1 з надвірними спорудами, де вона була зареєстрована й постійно проживала.

ОСОБА_3 як людина похилого віку та інвалід першої групи потребувала за станом здоров’я стороннього догляду, який здійснювала її дочка ОСОБА_1.

20 серпня 2012 року донька ОСОБА_3, ОСОБА_1, у критичному стані була госпіталізована до лікарні, де була прооперована та перебувала тривалий час на лікуванні; витрати на лікування понесла ОСОБА_4.

1 вересня 2012 року ОСОБА_3 видала ОСОБА_5 довіреність, якою уповноважила його представляти її інтереси з питань оформлення права власності на земельну ділянку, а також розпоряджатись, володіти та користуватись S_1 частиною у праві власності на зазначений будинок. 19 грудня 2012 року ОСОБА_5, діючи на підставі цієї довіреності, за договором дарування подарував ОСОБА_4 належну ОСОБА_3 S_1 частину зазначеного будинку.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції вважав, що спірний договір дарування підлягає визнанню недійсним за статтею 233 ЦК України з огляду на сукупність установлених фактичних обставин у справі, а саме: цей договір укладено на підставі довіреності на розпорядження єдиним своїм житлом, виданої людиною похилого віку, з першою групою інвалідності, яка потребувала стороннього догляду, під час тяжкої хвороби дочки, що перебувала в лікарні та потребувала витрат на лікування, у зв’язку із чим договір дарування є правочином, укладеним на вкрай невигідних умовах і під впливом зазначених тяжких обставин, що не відповідав внутрішній волі позивачки (передача майна в обмін на допомогу та догляд).

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, вважав, що доказів укладення договору дарування проти своєї волі внаслідок застосування психологічного тиску з боку другої сторони, позивачка не надала; крім того, за спірним правочином сторона нічого не набувала, оскільки він є безвідплатним, а тому вважати, що цей правочин може бути визнаний недійсним за правилами статті 233 ЦК України, не можна.

Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2012 року, 30 липня 2014 року, наданих заявницями для порівняння, містяться висновки про те, що хвороба та крайня нужденність примусила позивача укласти договір дарування належного йому нерухомого майна під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних для нього умовах, що є підставою для визнання цього договору недійсним у порядку статті 233 ЦК України.

У постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року, 3 червня 2015 року, наданих заявницями для порівняння, містяться висновки про те, що збіг тяжких обставин, а саме: смерть дитини, тяжкі захворювання, похилий вік, інвалідність, одинокість і безпомічність, потреба в сторонній допомозі, а також загроза втратити житло через борги – спонукали позивача укласти договір дарування квартири на вкрай невигідних умовах, позбавивши цим себе єдиного житла, є підставою для визнання цього договору дарування недійсним відповідно до частини першої статті 233 ЦК України. Ця стаття не передбачає обмежень чи заборон її застосування до окремих правовідносин, що виникають, зокрема, з договору дарування.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 233 ЦК України та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах цієї норми матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За змістом частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом зазначених норм матеріального права при укладенні договору дарування волевиявлення дарувальника має бути спрямоване на добровільне, безоплатне, без будь-яких примусів (життєвих обставин або впливу сторонніх осіб) відчуження належного йому майна на користь обдаровуваного.

Разом з тим правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Отже, правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім’ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Стаття 233 ЦК України не передбачає обмежень чи заборон її застосування до окремих правовідносин, що виникають, зокрема, з договору дарування.

Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив і суд касаційної інстанції, ухвалюючи судові рішення, надані заявниками для порівняння.

Аналогічний висновок міститься й у постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року та 3 червня 2015 року.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивачка, від імені якої укладено договір дарування на підставі виданої нею довіреності відповідачу на право розпорядження єдиним її житлом, була людиною похилого віку та інвалідом першої групи, потребувала за станом здоров’я стороннього догляду; її дочка мала тяжку хворобу й перебувала тривалий час на лікуванні у лікарні.

З огляду на викладене обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що оспорюваний договір дарування було укладено під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних для позивачки умовах і що її волевиявлення не відповідало внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, тому він підлягає визнанню недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України.

Отже, рішення суду першої інстанції ухвалене відповідно до вимог статей 203, 215, 233 ЦК України та правової позиції, викладеної Верховним Судом України у постановах від 19 березня 2014 року та 3 червня 2015 року, воно помилково було скасоване рішенням апеляційного суду, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції.

Таким чином, у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували положення частини першої статті 233 ЦК України, судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному в постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року та 3 червня 2015 року висновку щодо застосування в подібних правовідносинах зазначеної норми матеріального права, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій, ухвалених у цій справі, та залишення в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 20 липня 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 16 грудня 2014 року.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За змістом частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом зазначених норм матеріального права при укладенні договору дарування волевиявлення дарувальника має бути спрямоване на добровільне, безоплатне, без будь-яких примусів (життєвих обставин або впливу сторонніх осіб) відчуження належного йому майна на користь обдаровуваного.

Разом з тим правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Стаття 233 ЦК України не передбачає обмежень чи заборон її застосування до окремих правовідносин, що виникають, зокрема, з договору дарування.