Про застосування позовної давності у справі…

·
🔥Постанова КЦС ВС від 24.11.2023 № 344/720/21 (61-10122св22):
📎https://reyestr.court.gov.ua/Review/115201948
👨‍⚖️Суддя-доповідач: Олійник А. С.
✅Законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності, заява про її застосування може бути викладена у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного
✔️ОСОБА_7 можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому (стаття 718 ЦК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».
У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що «під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)».
Позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (частина перша статті 256 ЦК України).
За відсутності порушення суб`єктивного права чи інтересу або ж за відсутності самого суб`єктивного права позовна давність застосовуватись не може. Тому, перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду.
У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
У постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі
№ 6-75цс15 зроблено правовий висновок про те, що формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача. Отже, перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) сформульовано висновок, який полягає в тому, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди дійшли правильного висновку, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 32-38 ГПК України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.
У постанові Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15 (провадження № 61-1256св18) зроблено правовий висновок про те, що тлумачення частини першої та п`ятої статті 261 ЦК свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання. Тому положення частини п`ятої статті 261 ЦК застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним.
Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
У цивільному законодавстві закріплено об`єктивні межі застосування позовної давності. Об`єктивні межі застосування позовної давності встановлюються:
прямо (стаття 268 ЦК України). Серед переліку вимог, на які позовна давність не поширюється (стаття 268 ЦК України) відсутня вимога про визнання правочину недійсним;
опосередковано (з урахуванням сутності заявленої вимоги). Зокрема, у пункті 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц зроблено висновок про незастосування позовної давності до негаторного позову.
Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
ЄСПЛ також зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу (GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA, № 36157/08, § 22, 23, ЄСПЛ, від 22 липня 2014 року).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд апеляційної інстанції встановив, що позивач отримав примірник договору дарування у день його укладення та зберігав договір протягом 11 років. Доказів на підтвердження того, що він не міг прочитати оспорюваний договір, і того, що нотаріус йому не роз`яснював виду договору, його наслідків, позивач в особі представника суду не надав.
Оспорюваний правочин нотаріально посвідчений, нотаріус сторонам договору дарування роз`яснив положення статей 229-236, 717, 722, 727 ЦК України.
Також, незважаючи на те що на момент вчинення оспореного правочину (25 березня 2009 року) позивачу було 77 років, доказів наявності у нього на момент укладення договору дарування захворювань, які могли б бути підставою неусвідомлення ним факту укладення правочину, чи перебування у такому стані, при якому він не розумів значення своїх дій та не міг керувати ними, матеріали справи не містять.
Вказані обставини у своїй сукупності не дають підстав уважати, що ОСОБА_1 з дати вчинення оспорюваного правочину 25 березня 2009 року не знав та не міг знати про порушення своїх прав як власника квартири.
Отже, ОСОБА_1 з моменту укладення спірного договору дарування 25 березня 2009 року довідався або міг довідатися про порушення свого права, протягом 11 років не оспорював укладений договір дарування, доказів поважності причин пропущення позовної давності суду не надав, тому його посилання на своєчасність оспорення договору дарування суд апеляційної інстанції обгрунтовано вважав безпідставними.
Оскільки право на позов у ОСОБА_1 (до зміни прізвища 30 листопада 2011 року – ОСОБА_8 ) виникло з 25 березня 2009 року, звернувшись до суду із позовом 19 січня 2021 року, він пропустив строк звернення до суду за захистом порушеного права, що відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України є самостійною підставою для відмови у позові.
Посилання на висновки, зроблені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, провадження
№ 14-96цс18, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18, у постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 509/3589/16-ц, провадження № 61-16895св18, у постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року, провадження № 6-738цс15, від 22 березня 2017 року, провадження № 6-3063цс16, не спростовують, а навпаки, узгоджуються з висновком суду апеляційної інстанції.
Посилаючись на вказані постанови, заявник зазначає, що у цих постановах сформульовано висновок про те, що без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов`язана лише із наявністю про це заяви сторони. Таким чином, суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.
У контексті зазначеного правового висновку заявник зазначає, що відповідачка не заявила про застосування позовної давності у справі.
Верховний Суд відхиляє такі доводи касаційної скарги як необґрунтовані, оскільки у відзиві на позов від 14 червня 2021 року представник ОСОБА_2 заявив про застосування наслідків спливу позовної давності у справі (а. с. 71-74).
Те, що від не зазначив таке клопотання окремим пунктом у прохальній частині відзиву, не спростовує змісту самого клопотання про застосування у справі позовної давності, оскільки відповідно до усталеної судової практики, у тому числі і у справах, на які послався заявник, враховуючи той факт, що законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності, заява про її застосування може бути викладена у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного.