Скарги на жорстоке поводження: ефективність їх розслідування у світлі практики Європейського суду з прав людини

Заборона катування, нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження або покарання як імперативна норма закріплена у ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція або ЄКПЛ), ратифікованій Законом України від 7 липня 1997 року № 475/97-ВР.

Гострота проблеми

Зміст положень цієї статті розкрито в практиці Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ або Суд). Саме завдяки значній кількості та різноманітності рішень ЄСПЛ можна дійти більш глибокого розуміння змісту та обсягу гарантованих ЄКПЛ прав, а відповідно, й досягти ефективного захисту кожного порушеного права. Зміст права за ст. 3 необхідно вивчати, аналізуючи рішення ЄСПЛ з урахуванням принципів тлумачення Конвенції.

Незважаючи на те, що заборона жорстокого поводження (термін «жорстоке поводження» вживається як родове, узагальнююче поняття, що походить від англ. слова «illtreatment » (перекл. — погане поводження) чи французького — «mauvaistraitement» й означає будь-який вид поводження, що підлягає під заборону ст. 3 ЄКПЛ) – втілена у правових нормах національного законодавства, проблема такого поводження в українському суспільстві є доволі гострою. Кожен третій українець боїться стати жертвою жорстокого поводження з боку працівників правоохоронних органів. За статистичними даними ЄСПЛ, Україна посідає 4-е місце за кількістю порушень ст. 3 Конвенції (в матеріальному і процесуальному аспектах) серед держав – членів Ради Європи. Протягом 1959–2015 років ЄСПЛ констатував щодо України 215 випадків порушення ст. 3, з них – 66 випадків відсутності ефективного розслідування скарг на жорстоке поводження. З огляду на це актуальним є вивчення процесуального аспекту ст. 3 ЄКПЛ та мінімальних стандартів здійснення ефективного розслідування скарг на жорстоке поводження на основі рішень ЄСПЛ, що і є метою цієї статті.

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що ст. 3 ЄКПЛ закріплює одну з фундаментальних цінностей демократичного суспільства: вона забороняє у всіх випадках, без обмеження в часі, піддання особи нелюдському або такому, що принижує її людську гідність, поводженню чи покаранню, незалежно від обставин та поведінки особи. Варто звернути увагу, що за певних, дуже обмежених умов, позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене з порушенням ст. 2 Конвенції, яка гарантує право на життя, проте не існує жодної ситуації, в якій можна було б виправдати поведінку, що забороняється ст. 3, навіть в умовах війни чи іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації (ст. 15(2) Конвенції). У рішенні у справі «Гефген проти Німеччини» (Gefgen v. Germany) ЄСПЛ зазначив, що «філософська основа абсолютної природи статті 3 не дозволяє будь-яких винятків, виправдань чи балансування інтересів, незалежно від поведінки відповідної особи та природи правопорушення».

ЄСПЛ як «живий інструмент» протидії жорстокому поводженню

Доречно зауважити, що, попри абсолютний характер заборони жорстокого поводження, концепція, за якою ЄКПЛ є «живим інструментом» (англ. living instrument) або «живим деревом» і має тлумачитися «в світлі умов сьогодення», була вперше згадана у справі «Tyrer v. the United Kingdom» (п. 31), рішення від 25 квітня 1978 року, заява № 2826/72, у якій Суд визнав порушення статті ЄКПЛ, визнавши призначене 15-річному хлопчику покарання у вигляді ударів різками таким, що принижує його людську гідність.

Стаття 3 Конвенції, як і статті 2–6, 8, 10, 11, 13 Конвенції та ст. 1 Першого Протоколу, встановлює позитивні та негативні зобов’язання, яких має дотримуватися держава.

Негативне зобов’язання держави за ст. 3 випливає із самого формулювання тексту статті й вимагає утриматися від будьяких дій стосовно катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, та становить матеріальний аспект ст. 3 ЄКПЛ.

Суддя ЄСПЛ у відставці, професор В. Буткевич зазначає, що у практиці ЄСПЛ можна виявити констатацію недотримання негативних зобов’язань у трьох основних категоріях порушень матеріального характеру: 1) неналежного поводження правоохоронних органів навмисного характеру (під час арешту і після, під час допиту в поліції, фізичне і психологічне насильство стосовно осіб, які перебувають під вартою, а саме: зґвалтування, каліцтва, переломи, насильницьке годування без потреб, одягання мішка на голову, позбавлення сну і т. п.); 2) неналежне поводження під час законних або незаконних дій посадових чи службових осіб держави (вислання, екстрадиція в країну, де заявникам загрожує застосування дій, що порушують ст. 3; тілесні покарання, навмисне знищення майна, неповідом-лення рідним місця тримання під вартою чи ув’язнення та ін.); 3) неналежне поводження як результат упущень чи бездіяльності посадових і службових осіб держави (ненадання медичної допомоги, що призвело до тяжких наслідків, не звільнення ув’язненого через недбале ставлення до обов’язків, коли термін ув’язнення збіг, та ін.).

Позитивне зобов’язання держави

Концепція позитивних зобов’язань еволюціонувала як частина передбаченого у ст. 1 обов’язку гарантувати права і свободи, встановлені ЄКПЛ.

Слово «гарантувати» спонукає до висновку про існування позитивних зобов’язань уживати заходів для забезпечення адекватного захисту прав як у теорії, так і на практиці. Позитивне зобов’язання держави за ст. 3 Конвенції відображає її процесуальний аспект та полягає в адекватному реагуванні на факти жорстокого поводження (тобто на факти порушення матеріального аспекту статті) з особами, які перебувають у межах її юрисдикції. Таке реагування має здійснюватися державою у формі офіційного ефективного розслідування таких фактів (т. зв. процедурний обов’язок розслідування за ст. 3). Невиконання державою цього обов’язку становитиме порушення процесуального аспекту ст. 3 ЄКПЛ. У рішенні у справі «Коробов проти Украї-ни» (Korobov v. Ukraine) від 21 липня 2011 року, заява № 39598/03 (п. 77), Суд вказав, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею, яке було таким, що порушує ст. 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за ст. 1 Конвенції, за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Для того, щоб розслідування могло вважатися ефективним, воно має в принципі вести до встановлення фактів у справі та встановлення і покарання винних осіб. Це не є обов’язком досягнення результату, але є одним із засобів. Після ознайомлення з широким спектром різноманітних обставин ЄСПЛ надав більш суворого характеру своїм стандартам, пов’язаним зі ст. 3, вимагаючи проведення розслідування і за відсутності сформульованої скарги у випадку, коли «є достатньо чіткі відомості для того, щоб припустити, що було допущено катування чи погане поводження». Інформація про можливе жорстоке поводження може бути отримана, окрім із скарги особи, з повідомлень інших осіб, матеріалів провадження, безпосереднього сприйняття обставин, які можуть свідчити, що мало місце поводження, заборонене ст. 3 ЄКПЛ.

Важливо підкреслити, що без позитивного обов’язку розслідування заяв про жорстоке поводження або його інших ознак ця заборона сприйматиметься як теоретична й ілюзорна, що дасть змогу державним органам влади та їхнім уповноваженим особам діяти безкарно. Зв’язок між зобов’язаннями запобігати жорстокому поводженню та обов’язком проводити відповідні розслідування підкреслений не тільки Судом, а й іншими міжнародними інституціями, наприклад, Європейським Комітетом з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, Комітетом ООН з прав людини тощо.

Тягар доведення у випадку ствердження порушення позитивного обов’язку за ст. 3 ЄКПЛ лягає на державу. У рішенні у справі «Ушаков та Ушакова проти України» (Ushakov and Ushakova v. Ukraine) від 18 червня 2015 року, заява № 10705/12 (п. 78), Суд вказав, що при оцінці доказів він керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом» (англ. beyond reasonable doubt).

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій стосовно фактів, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. Більше того, слід нагадати, що під час провадження на підставі Конвенції не в усіх справах неухильно застосовується принцип affirmanti incumbit probatio (той, хто стверджує щось, повинен довести це твердження). Коли уся чи значна частина інформації щодо подій, про які йдеться, відома виключно органам влади, – як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади, – і коли у таких осіб під час їх ув’язнення з’являються тілесні ушкодження або якщо вони помирають, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. У такому випадку тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення.

Заявник завжди правий?

Рішення про припинення або відмову в початку розслідування фактів жорстокого поводження можуть прийматися тільки незалежним і компетентним органом після ретельного й оперативного розгляду всіх відповідних фактів. Такі рішення мають підлягати належній перевірці і оскарженню засобами публічного і змагального судового провадження.

Рішення про те, що заява є безпідставною, дорівнює відмові у проведені розслідування і позбавляє заявника прав, що автоматично виникають з обов’язку проведення розслідування. Вимога того, щоб заява була «небезпідставною», не може тлумачитися як перекладання на заявника тягаря доведення обставин жорстокого поводження, оскільки саме у встановленні цих обставин полягає ефективне розслідування. Вимоги до скарги особи, яка перебуває під вартою, мають бути менш жорсткими, ніж до скарги особи, яка перебуває на волі, враховуючи обмежені можливості, у т. ч. щодо збирання доказів. Розпочате розслідування навіть за недостатньо обґрунтованої заяви все ж таки призводить до менш шкідливих наслідків, ніж довге вагання, протягом якого докази можливого жорстокого поводження можуть зникнути, наприклад, із плином часу речові та інші докази дедалі важче – а то й зовсім неможливо – зібрати, а свідки вже можуть не пам’ятати усіх подробиць.

Ефективне офіційне розслідування за ст. 3 ЄКПЛ, як і розслідування відповідно до ст. 2, має привести до виявлення і покарання відповідальних осіб. Якщо б це було не так, загальна правова заборона катування та нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, попри своє фундаментальне значення, була б неефективною на практиці, і в деяких випадках представникам держави було б можливо фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем.

Не кожне розслідування може бути вдалим або мати результати, які підтверджують викладені заявником факти, проте воно повинно в принципі бути здатним привести до встановлення обставин справи, і в разі, якщо скарга виявилася обґрунтованою, ідентифікувати та покарати винних. Таким чином, процесуальним аспектом ст. 3 передбачено обов’язок засобів, а не обов’язок досягнення результату.

Позитивний обов’язок проводити офіційне розслідування за ст. 3 ЄКПЛ не може в принципі обмежуватись справами щодо поганого поводження з боку представників держави і повинно здійснюватися, навіть якщо жорстоке поводження мало місце з боку фізичних осіб. ЄСПЛ визнав порушення процесуального аспекту ст. 3 Конвенції у справах «Скороходов проти України» (Skorokhodov v. Ukraine), рішення від 14 листопада 2013 року, заява № 56697/09; «Ігнаткіна проти України» (Ignatkina v. Ukraine), рішення від 21 травня 2015 року, заява № 70758/12; «Орлик проти України» (Orlik v. Ukraine), рішення від 11 лютого 2016 року, заява № 27454/11, в яких заявники та заявниці зазнали жорстокого поводження з боку приватних осіб.

Дотримання статті 3 ЄКПЛ під час судового розгляду

Покарання осіб, обвинувачених у вчиненні злочину, пов’язаного з катуванням або жорстоким поводженням, повинно бути адекватним, щоб держава могла продемонструвати, що таким діям у жодному випадку не потуратимуть, та уникнути виникнення в обвинуваченого «відчуття безкарності».

Коли слідство приводить до вчинення процесуальних дій у національних судах, процесуальні вимоги ст. 3 Конвенції виходять за рамки стадії досудового слідства – вимогам ст. 3 Конвенції має відповідати все провадження в цілому, включаючи судовий розгляд по суті. Це означає, що національні суди за жодних обставин не повинні допускати випадків, за яких завдання тілесних і моральних страждань залишатиметься безкарним. Це важливо для забезпечення громадської впевненості у принципі верховенства права і його підтримки, а також у запобіганні будь-яким ознакам толерантності органів влади до незаконних дій або співучасті у них.

Прикметним є рішення у справі «Луценко проти України» (№ 2) (Lutsenko v. Ukraine (no. 2) від 11 червня 2015 року, заява № 29334/11 (п. 140–173), у якому ЄСПЛ, серед іншого, визнав порушення ст. 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника під вартою у дні проведення судових засідань та з огляду на поміщення заявника до металевої клітки під час судового розгляду. ЄСПЛ зазначив, що у дні, коли відбувалися судові засідання і заявника доправляли до суду, він не отримував повноцінного харчування, яке б відповідало стану його здоров’я. Суд взагалі не вважав реалістичними припущення про те, що заявник міг споживати їжу під час перебування у кімнаті для тримання підсудних (засуджених) або у металевій клітці перед засіданнями або впродовж них. ЄСПЛ вважав, що за обставин цієї справи сукупний вплив неналежного харчування та стану здоров’я заявника під час судових засідань був достатнім для посилення фізичних страждань та психічного виснаження заявника. Це ще більше обтяжувалося тим, що зазначене вище поводження мало місце під час судового розгляду справи заявника – тоді, коли йому найбільше були потрібні концентрація уваги та розумова активність. Тому Суд дійшов висновку, що заявника було піддано нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню всупереч положенням ст. 3 Конвенції. Також ЄСПЛ вказав, що заявника тримали в суді за металевими ґратами впродовж усіх 80-ти засідань. Європейський суд зауважив, що заявник не був раніше судимий, не підозрювався у вчиненні насильницького злочину, тому ЄСПЛ не був переконаний, що заявника було поміщено до металевої клітки з метою забезпечення захисту громадської безпеки. Суд зазначив, що клітка з металевими ґратами для підсудних була у залі суду постійною конструкцією та що заявника, широко відомого політика, тримали в ній упродовж усіх засідань суду першої інстанції.

Стандарти ефективності розслідування

Щоб держава понесла відповідальність, у Європейському суді з прав людини має бути доведено, що національне законодавство, зокрема кримінальне, застосовне до обставин справи, не передбачає фактичного та ефективного захисту прав, гарантованих ст. 3 Конвенції.

Мінімальні стандарти ефективності, встановлені практикою Суду, включають вимоги того, що розслідування має бути незалежним, безстороннім та бути предметом уваги з боку громадськості, і при цьому компетентні органи повинні діяти зі зразковою сумлінністю та оперативністю.

Ключовим аспектом ефективного розслідування та підтримки довіри з боку заявника та громадськості є незалежність розслідування. Для того, аби розслідування було ефективним, особи, відповідальні за проведення слідства, мають бути незалежні від осіб, причетних до подій, які розслідуються. Мається на увазі ієрархічна або інституційна незалежність, а також незалежність на практиці. Обов’язок забезпечення незалежності може стосуватися будьякої особи, яка приймає рішення у ході розслідування, наприклад, особи, які проводять слідчі дії, судові медичні експерти, прокурори, спеціалізовані органи. Посадові особи, які залучаються до проведення розслідувань, і особи, що приймають рішення, мають бути незалежними від осіб, що є причетними до фактів, за якими проводиться розслідування. Працівники, які залучаються до проведення розслідувань, та всі особи, що приймають рішення, мають бути неупередженими: вони не мають права брати участі у розслідуваннях або у прийнятті рішень стосовно заявників у справах про жорстоке поводження, які вони розслідують.

Аналіз рішень ЄСПЛ щодо України свідчить про неодноразове порушення критерію незалежності правоохоронними органами при розслідуванні скарг про жорстоке поводження. Прикладом цього є існування практики здійснення перевірки скарг на жорстоке поводження з боку працівників міліції відділом міліції, в якому працюють ці ж правоохоронці, або прокуратурою, яка знаходиться у тому ж місці, що і відділ міліції (наприклад, рішення у справах «Савіцький проти України» (Savitskyy v. Ukraine) від 26 липня 2012 року, заява № 38773/05; «Вітковський проти України» (Vitkovskiy v. Ukraine) від 26 вересня 2013 року, заява № 24938/06); також частими під час розслідування фактів жорстокого поводження є випадки використання міліцією або прокуратурою висновків внутрішнього розслідування або пояснення осіб, які звинувачувалися у жорстокому поводженні; проведення перевірок скарг може здійснюватися у рамках основного кримінального провадження щодо особи, яка подає скаргу (згадане вище рішення у справі «Вітковський проти України», а також рішення у справі «Кирпиченко проти України» (Kirpichenko v. Ukraine) від 2 квітня 2015 року, заява № 38833/03).

У справі «Поміляйко проти України» (Pomilyayko v. Ukraine), рішення від 11 лютого 2016 року, заява № 60426/11 (п. 53– 58), заявниця була піддана жорстокому поводженню з боку працівників міліції. ЄСПЛ зазначає, що органам прокуратури було повідомлено про жорстоке поводження із заявницею негайно після її звільнення. Спочатку слідство проводилося відділом міліції, на службі якого перебували працівники міліції, які, як стверджувалося, жорстоко поводилися із заявницею. Отже, не можна вважати, що таке слідство супроводжувалося гарантіями незалежності та безсторонності. Суд також зауважує, що наступну кримінальну справу, порушену органами прокуратури щодо причетних працівників міліції, неодноразово закривали та відновлювали. Хоча усі докази у матеріалах справи підтверджували твердження заявниці про жорстоке поводження, органи прокуратури дійшли висновку про відсутність складу злочину у діях працівників міліції, не обґрунтувавши цей висновок жодними аргументами.

Не було здійснено жодних спроб пояснити походження тілесних ушкоджень у заявниці. Загалом видається, що підхід органів влади до розслідування скарг заявниці здебільшого мав на меті виправдання підозрюваних працівників міліції, а не встановлення фактичних обставин, за яких було завдано тілесних ушкоджень. Суд зазначає, що у низці інших справ проти України він вже засудив методи розслідування, схожі на методи розслідування у цій справі (див., наприклад, рішення у справах «Дрозд проти України» (Drozd v. Ukraine), «Савіцький проти України» (Savitskyy v. Ukraine), «Гриненко проти України» (Grinenko v. Ukraine), «Жизіцький проти України» (Zhyzitskyy v. Ukraine). Більше того, у пілотному рішенні у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine) (заява № 23893/03) Суд встановив, що небажання органів влади забезпечити оперативне та ретельне розслідування скарг підозрюваних у злочинах на жорстоке поводження становить системну проблему в розумінні ст. 46 Конвенції. З огляду на обставини цієї справи та свою попередню практику Суд дійшов висновку, що у цій справі також не було здійснено серйозної спроби розслідування тверджень заявниці про жорстоке поводження, що становило порушення процесуального аспекту ст. 3 Конвенції у зв’язку з розслідуванням скарг заявниці про її катування в міліції.

Розслідування скарг на жорстоке поводження повинно бути ретельним. Це означає, що державні органи завжди повинні робити серйозні спроби з’ясувати фактичні обставини справи, і не повинні посилатися на поспішні або необґрунтовані висновки для того, аби закрити провадження, або брати їх за основу своїх рішень. Вони повинні вжити всіх можливих та розумних заходів для отримання доказів, що стосуються інциденту, включаючи свідчення очевидців та речові докази. Створити вичерпний перелік слідчих дій, необхідних для досягнення відповідності критерію ретельності, неможливо.

Втім, Страсбурзьким судом була напрацьована загальна вимога щодо здійснення «всіх розумних кроків» або докладання необхідних зусиль. Так, у справі «Євген Петренко проти України» (Yevgeniy Petrenko v. Ukraine), рішення від 29 січня 2015 року, заява № 55749/08 (п. 65), ЄСПЛ вказав, що державні органи повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для збереження доказів, що стосуються події, включаючи показання свідків, висновки судових експертиз тощо. Будь-які недоліки розслідування, які підривають його здатність до встановлення причин заподіяння ушкоджень або винних осіб, ставлять під сумнів дотримання цього стандарту та вимог оперативності й розумної швидкості, які також передбачаються у цьому контексті (ефективності розслідування).

У рішенні «Чміль проти України» (Chmil v. Ukraine), рішення від 29 жовтня 2015 року, заява № 20806/10 (п. 88–90), ЄСПЛ указав, що розслідування скарги заявника було необґрунтовано тривалим та мало недоліки, які визнали й національні органи влади, а також, що висновки розслідування не були засновані на наявних доказах.

Суд зазначає, що кримінальні провадження проти співробітників міліції були відкриті за підозрою у перевищенні повноважень. Водночас ці провадження були закриті через відсутність доказів. Ці рішення згодом були скасовані вищестоящими прокурорами через їх недоліки, і справа була повернута для додаткового розслідування. Суд відзначив, що протягом цього часу було проведено різні процесуальні дії – чотири судово-медичні експертизи, очні ставки між заявником та співробітниками міліції, відтворення події злочину. Проте видається, що ці дії були лише поверховими.

Зокрема, показання та відповіді, що співробітники міліції надали під час очних ставок, були однаковими, а з непослідовних формулювань у відповідях працівника міліції очевидно, що протоколи іноді були підготовлені шляхом копіювання тексту з одного документа в інший. Що стосується судово-медичних експертиз Суд зазначає, що експертам жодного разу не ставили запитання, чи міг заявник отримати ушкодження за обставин, як їх описує він, або за обставин, описаних співробітниками міліції.

У рішенні у справі «Жизіцький проти України» (Zhyzitskyy v. Ukraine), рішення від 19 лютого 2015 року, заява № 57980/11 (п. 51–52), ЄСПЛ визнав, що заявника було піддано катуванню за допомогою електричного струму та не було проведено ефективне розслідування скарг на катування працівниками міліції. Європейський суд зазначив, що вже встановлював, що небажання органів влади забезпечити оперативне та ретельне розслідування скарг підозрюваних у вчиненні кримінального злочину на жорстоке поводження становить системну проблему в розумінні ст. 46 Конвенції, а обставини цієї справи знову вказують на цю проблему.

У рішенні «Гриненко проти України» (Grinenko v. Ukraine), рішення від 15 лютого 2012 року, заява № 33627/06 (п. 61–63), Європейським судом було констатовано порушення процесуального аспекту ст. 3 Конвенції через відсутність повного та ефективного розслідування тверджень заявника про жорстоке поводження з ним з боку працівників міліції, оскільки такі твердження розглядались виключно судами під час дослідження прийнятності доказів. Обсяг такого розгляду обмежувався допитом працівників міліції, підсудних та одного свідка.

За його результатами суди віддали перевагу показам працівників міліції, не вчинивши при цьому заходів, спрямованих на усунення розбіжностей між точними та конкретними твердженнями заявника та твердженнями працівників міліції.

Розслідування фактів жорстокого поводження та можливе судове провадження має проводитися невідкладно і в розумний строк. Невідкладність – це ключ до забезпечення довіри з боку громадськості. У справі «Орлик проти України» (Orlik v. Ukraine), рішення від 11 лютого 2016 року, заява № 27454/11 (п. 40), ЄСПЛ вказав на те, що органи влади не провели оперативного розслідування тверджень заявниці про жорстоке поводження, що призвело до закінчення відповідного строку давності й унеможливило подальше кримінальне переслідування одного з ймовірних правопорушників.

У рішенні «Ігнаткіна проти України» (Ignatkina v. Ukraine), рішення від 21 травня 2015 року, заява № 70758/12 (п. 65), ЄСПЛ зауважив, що тривалість розслідування скарги на жорстоке поводження була невиправданою, зазначивши, що повторювані повернення справи на новий розгляд у межах одного провадження вказують на наявність серйозних недоліків судової системи.

У рішенні у справі «Аднаралов проти України» (Adnaralov v. Ukraine) від 27 листопада 2014 року, заява № 10493/1 (п. 50–51), Суд зазначив, що розслідування за скаргами заявника на жорстоке поводження тривало понад десять років. Неналежна якість розслідування неодноразово визнавалася самими національними органами влади, і наслідком цього було повернення справи на додаткові перевірки та розслідування. З останнього відомого рішення випливає, що всебічного розслідування тверджень заявника здійснено не було . З огляду на ці серйозні недоліки та загальну тривалість розслідування Суд вважає, що національні органи влади не виконали свій обов’язок щодо ефективного розслідування скарг заявника на жорстоке поводження. Відповідно за цим пунктом також було порушення ст. 3 Конвенції.

У відповідних міжнародних стандартах наголос робиться на необхідності залучення до розслідування потерпілих, зокрема з точки зору вимоги про контроль громадськості. Заявники або їхні представники мають бути залученими до процедури слідства тією мірою, якою це необхідно для гарантування їхніх законних інтересів. Потерпілі мають право вимагати здійснення конкретних кроків і своєї участі у конкретних слідчих діях, коли це є належним. Вони мають періодично інформуватися про хід розслідування та про всі прийняті рішення. У необхідних випадках їм має надаватися юридична допомога, а також право опротестувати дії або бездіяльність слідчих органів за допомогою відкритої і змагальної процедури судового розгляду.

Окрім згаданих у статті рішень ЄСПЛ, слід виділити рішення, які є найбільш примітними для подальшого формування національної судової практики: «Нечипорук і Йонкало проти України», «Каверзін проти України», «Харченко проти України», «Гонгадзе проти України», «Полторацький проти України», а також недавні рішення – «Луценко проти України» (№ 2), «Жизіцькій проти України», «Ушаков та Ушакова проти України», «А. Н. проти України», «Огороднік проти України», «Євген Петренко проти України», «Кущ проти України», «Орлик проти України», «Поміляйко проти України».

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що фундаментальний характер прав, гарантованих ст. 3 ЄКПЛ, спонукав до вироблення практикою Європейського суду з прав людини жорстких критеріїв реагування на їх порушення. Коли особа подає обґрунтовану скаргу на жорстоке поводження, офіційне розслідування її повинно відповідати мінімальним критеріям ефективності – бути незалежним, неупередженим, ретельним, невідкладним та здійснюватися із залученням потерпілих та контролю громадськості.

Тільки за умови дотримання таких критеріїв позитивний обов’язок держави щодо проведення ефективного офіційного розслідування за ст. 3 Конвенції вважатиметься виконаним, а процесуальний аспект цієї статті – дотриманим.