ВАЖЛИВІ РІШЕННЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ ЗА 2024 РІК

В чергу на забезпечення жилими приміщеннями для постійного проживання зараховуються військовослужбовці, які не забезпечувалися таким житлом протягом усього часу служби 1 серпня 2024 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 380/2075/23 залишив без задоволення касаційну скаргу позивача, якому було відмовлено у зарахуванні на квартирний облік. Військовослужбовець звернувся до суду з позовом, у якому просив:– визнати протиправним рішення об’єднаної житлової комісії про відмову в зарахуванні його та членів його сім’ї на облік осіб, які потребують поліпшення житлових умов шляхом забезпечення жилими приміщеннями для постійного проживання;– зобов’язати зарахувати його та членів його сім’ї на облік. Позовні вимоги обґрунтував тим, що відмова відповідача у зарахуванні на квартирний облік є протиправною, оскільки він та члени його сім’ї забезпечені жилою площею нижче за мінімальний рівень забезпеченості громадян, що є визначальним у забезпеченні військовослужбовців Державної прикордонної служби України та членів їх сімей жилими приміщеннями. Окружний адміністративний суд задовольнив позовні вимоги. Апеляційний адміністративний суд скасував рішення суду першої інстанції, ухвалив нове – про відмову у задоволенні позовних вимог з тих мотивів, що позивач двічі був забезпечений житлом відповідно до його заяв та кількості осіб, вказаних у заявах, службове житло не здавав та на момент прийняття оспорюваного рішення не перебував у списках особового складу регіонального управління, на відповідних обліках не перебував, був звільнений з Адміністрації Державної прикордонної служби. У касаційній скарзі позивач посилався на неправильне застосуванням судом апеляційної інстанції положень абз. 1 та 4 п. 1 ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 р. № 2011-ХІІ та ст. 34 Житлового кодексу України у правовідносинах стосовно права військовослужбовця при збільшенні складу сім’ї (народження дітей) під час проходження військової служби на забезпечення жилим приміщенням, у випадку забезпечення його одного у межах існуючих норм жилою площею у той час, коли особа не мала сім’ї. Верховний Суд вказав, що за загальним правилом забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житлом для постійного проживання провадиться один раз протягом усього часу проходження військової служби шляхом надання житла новозбудованого, виключеного з числа службового, вивільненого або придбаного у фізичних чи юридичних осіб, надання кредиту для спорудження (купівлі) житла за умови, що ними не було використано право на безоплатну приватизацію житла, з урахуванням особливостей, визначених п. 10 ст. 12 Закону № 2011-ХІІ. При цьому на облік осіб, які потребують поліпшення житлових умов шляхом забезпечення жилими приміщеннями для постійного проживання, беруться військовослужбовці, які не забезпечувалися постійним житлом згідно з встановленими законодавством нормами протягом усього часу проходження військової служби і мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та члени їх сімей, а також військовослужбовці звільнені в запас (відставку), які набули право на отримання житла для постійного проживання та залишилися проживати в наданих їм службових жилих приміщеннях. Тож право для взяття на облік осіб, які потребують поліпшення житлових умов шляхом забезпечення жилими приміщеннями для постійного проживання, законодавець пов’язує із незабезпеченням постійним житлом згідно з встановленими законодавством нормами протягом усього часу проходження військової служби. У цій справі на момент звернення позивача до відповідача та до суду він вважається таким, що забезпечений житлом в розумінні Закону № 2011-ХІІ, оскільки отримав житло, будучи військовослужбовцем Державної прикордонної служби України, та квартиру в м. Києві, а службову квартиру не здав. Отже, за висновком Верховного Суду, оспорюване позивачем рішення прийняте на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, через що не підлягає скасуванню судом. Рішення в ЄДРСР – https://reyestr.court.gov.ua/Review/120756456

Під час воєнного стану начальник військової адміністрації обмежений у повноваженнях щодо вирішення питань про відчуження земельних ділянок комунальної власності 14 серпня 2024 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 200/3942/23 залишив без задоволення касаційну скаргу позивачки, якій відмовлено у передачі земельної ділянки у власність. Особа звернулася до суду з позовом до міської військової адміністрації, в якому просила:– визнати протиправним та скасувати розпорядження «Про відмову позивачці в передачі безоплатно у власність http://activelex.com 21–15 листопада 2024 року № 44–45 СУДОВА ПРАКТИКА земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)»;– зобов’язати прийняти рішення про передачу безоплатно у приватну власність земельну ділянку. Розпорядженням відповідача позивачу відмовлено в передачі безоплатно у власність земельної ділянки у зв’язку з відсутністю повноважень у військових адміністрацій населених пунктів вирішувати питання відчуження з комунальної власності земельних ділянок відповідно до п. 26 ч. 2 ст. 15 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12 травня 2015 р. № 389-VIII. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив із правомірності відмови у передачі у власність земельної ділянки, оскільки така земельна ділянка є комунальною власністю, заборона на відчуження якої встановлена п. 26 ч. 2 ст. 15 Закону № 389-VIII. У касаційній скарзі позивач зазначав, що з 19 листопада 2022 р. знято заборону під час дії воєнного стану на передачу у приватну власність щодо ділянок, на яких розташовані нерухомі об’єкти приватної власності громадян, у зв’язку зі змінами, внесеними до пп. 5 п. 27 «Перехідні положення» ЗК України. При цьому, на переконання скаржника, виконання повноважень, якими раніше була наділена міська рада, під час дії воєнного стану покладено на відповідача з огляду на постанову ВР від 21 вересня 2022 р. № 2616-IX. Верховний Суд вказав, що повноваження військових адміністрацій закріплені ст. 15 Закону № 389-VIII, відповідно до п. 26 ч. 2 якої військові адміністрації населених пунктів на відповідній території здійснюють повноваження вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин (крім вирішення питань відчуження з комунальної власності земельних ділянок та надання таких земельних ділянок в оренду на строк понад один рік). З аналізу вказаної норми права вбачається, що вирішення питань відчуження з комунальної власності земельних ділянок та надання таких земельних ділянок в оренду на строк понад один рік перебуває поза межами повноважень військової адміністрації. При цьому під законом, з яким пов’язує ця норма вирішення земельних питань, слід розуміти Земельний кодекс України. У своїй діяльності начальник військової адміністрації населеного пункту, серед іншого, керується Законом № 389-VIII. Відповідно до ч. 1 ст. 15 Закону № 389-VIII повноваження військових адміністрацій здійснюються ними в порядку, визначеному законами України для здійснення повноважень відповідних місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом. Тобто, реалізуючи повноваження органу місцевого самоврядування, начальник військової адміністрації обов’язково враховує вимоги спеціального Закону № 389-VIII. Підпункт 5 п. 27 розд. X «Перехідні положення» ЗК Украї- ни, у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, дозволяє безоплатну передачу земель власникам розташованих на таких земельних ділянках об’єктів нерухомого майна (будівель, споруд) та громадянам України, яким передані земельні ділянки у користування до набрання чинності цим Кодексом. Ця норма права поширюється на те коло суб’єктів, яке відповідно до вимог ЗК України, уповноважене на безоплатну передачу земель державної та комунальної форм власності. Водночас, у цій справі положення п. 26 ч. 2 ст. 15 Закону № 389-VIII обмежує начальника військової адміністрації (Покровської міської військової адміністрації Покровського району Донецької області) у повноваженнях вирішення питань у земельних правовідносинах, забороняючи вирішувати питання відчуження з комунальної власності земельних ділянок та надання таких земельних ділянок в оренду на строк понад один рік. В умовах воєнного стану Закон № 389-VIII є спеціальним по відношенню до ЗК України та потребує комплексного застосування при визначенні повноважень начальника військової адміністрації з урахуванням усіх обмежень, що передбачені як ЗК України, так і Законом № 389-VIII. Пункт 1 постанови ВР № 2616-IX фактично дублює норму ч. 2 ст. 10 Закону № 389-VIIІ. У ситуації, коли Закон № 389-VIII наділяє відповідними повноваженнями військові адміністрації населених пунктів (ст. 15 цього Закону), однак з певними обмеженнями, постановою ВР не можуть бути зменшені чи скасовані такі обмеження компетенції військових адміністрацій. Відтак, приймаючи спірне рішення відповідач діяв у відповідності до положень Закону № 389-VIII, оскільки інших альтернативних дій військова адміністрація не вправі була вчиняти. Рішення в ЄДРСР – https://reyestr.court.gov.ua/Review/121036286

В разі зміни будь-якої складової формули розрахунку грошової компенсації внутрішньо переміщеній особі грошова компенсація в цілому підлягає перерахунку 20 серпня 2024 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 420/22020/23 задовольнив частково касаційну скаргу позивача, який посилався на виплату компенсації в заниженому розмірі. Учасник бойових дій, узятий на облік як внутрішньо переміщена особа, звернувся до суду з позовом до Виконавчого комітету міської ради, Департаменту праці та соціальної політики міської ради, Міської комісії з розгляду заяв про виплату грошової компенсації за належні для отримання жилі приміщення ВПО, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України при Виконавчому комітеті міської ради (м. Одеса), третя особа – Комісія щодо розгляду заяв членів сімей загиблих та осіб з інвалідністю про виплату грошової компенсації (м. Маріуполь), в якому просив:– скасувати рішення Міської комісії щодо відмови у перерахунку грошової компенсації відповідно до його заяви;– зобов’язати Міську комісію повторно розглянути заяву щодо перерахунку грошової компенсації відповідно до його заяви з урахуванням висновків суду і прийняти рішення про перерахунок призначеної грошової компенсації. Зазначав, що наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 16 грудня 2021 р. № 337 «Про показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України» опосередкована вартість була вчергове http://activelex.com 31–15 листопада 2024 року № 44–45 СУДОВА ПРАКТИКА збільшена, але відповідна компенсація не була перерахована з урахуванням нового показника. Відмовляючи у позові, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, керувався тим, що підстави для скасування рішення Комісії м. Одеса щодо відмови позивачу у перерахунку грошової компенсації відповідно до його заяви відсутні. Оскільки за наявності чинного рішення Комісії м. Маріуполя, яким розраховано суму компенсації у розмірі 2056114,53 грн, яку повністю перераховано на рахунок позивача, відсутній факт «виплати позивачу компенсації не у повному обсязі». Розглянувши касаційну скаргу позивача, Верховний Суд вказав, що при прийнятті комісією рішення про призначення внутрішньо переміщеній особі грошової компенсації, розмір останньої розраховується за встановленою Порядком від 18 квітня 2018 р. № 280 формулою, до якої в обов’язковому порядку включаються всі складові, зазначені у п. 17 Порядку. Разом з тим, при зміні будь-якої складової формули розрахунку грошової компенсації, зокрема, зміни розміру опосередкованої вартості спорудження 1 кв. метра загальної площі житла, яка змінюється залежно від прийняття чергового наказу Мінрегіону, грошова компенсація в цілому підлягає перерахунку без звернення внутрішньо переміщеної особи, за умови якщо відповідна компенсація не була виплачена чи виплачена не у повному обсязі. При цьому, за загальним правилом, визначеним у п. 16 Порядку № 280, у разі якщо на момент виплати грошової компенсації внутрішньо переміщеній особі, яка захищала незалежність, суверенітет та територіальну цілісність Украї- ни у її складі не було враховано останню зміну опосередкованої вартості спорудження 1 кв. метра загальної площі житла, визначеної Мінрегіоном, яка відбулась після розрахунку комісією розміру грошової компенсації, така виплата не може вважатись такою, яка виплачена у повному обсязі та підлягає безумовному перегляду (актуалізації) уповноваженим органом (місцевими органами соціального захисту населення) за місцем перебування такої особи на обліку в Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб. Натомість, у разі якщо така грошова компенсація за належні для отримання жилі приміщення раніше була призначена та не виплачена або виплачена не в повному обсязі на території, на якій ведуться бойові дії, з якої внутрішньо переміщена особа перемістилась в інше місце проживання, до повноважень відповідної комісії за новим місцем перебування на обліку в Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб належить повноваження прий- няти рішення про виплату грошової компенсації у належному розмірі, розрахованому за формулою, наведеною у п. 17 Порядку № 280 із обов’язковим включенням у її розрахунок всіх складових цієї формули. З урахуванням того, що до моменту виплати позивачу компенсації, встановленої рішенням Комісії м. Маріуполь, з’явилася підстава для перегляду цього рішення за нововиявленими обставинами Комісією м. Маріуполь (наказ Мінрегіону від 16 грудня 2021 р. № 337), варті уваги доводи позивача про те, що сума компенсації мала бути переглянута з урахуванням нового показника опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України. Тому нарахування і виплата позивачу коштів у розмірі 2056114,53 грн не може вважатися виплатою позивачу відповідної компенсації у повному обсязі.  Отже, Верховний Суд рішення судів скасував і ухвалив нове рішення. Позов задовольнив частково, скасував рішення Міської комісії щодо відмови позивачу у перерахунку грошової компенсації відповідно до його заяви, зобов’язав Міську комісію повторно розглянути заяву позивача щодо перерахунку грошової компенсації відповідно до його заяви з урахуванням висновків Суду, зроблених у цій постанові. Рішення в ЄДРСР – https://reyestr.court.gov.ua/Review/121113221

Додаткова грошова винагорода військовослужбовця входить до складу грошового забезпечення, з якого обчислюється розмір компенсацій як за основну, так за невикористану додаткову відпустки 20 серпня 2024 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 420/693/23 задовольнив частково касаційну скаргу позивача, який вважав, що отримав менші суми, ніж йому належить. Військовослужбовець звернувся до суду з позовом до військової частини про визнання протиправними дій та зобов’язання вчинити певні дії, посилаючись на те, що відповідач протиправно не включив у розрахунок його місячного грошового забезпечення для обчислення розміру допомоги на оздоровлення та компенсації за відпустки щомісячну грошову винагороду, передбачену постановою КМУ від 28 лютого 2022 р. № 168. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що зі змісту постанови КМУ № 168 слідує, що додаткова грошова винагорода відповідає ознакам щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, оскільки є щомісячною та має постійний характер, а тому відповідно до Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 25 червня 2018 р. № 558, вона включається до складових грошового забезпечення, з яких обчислюється розмір спірних виплат. Апеляційний адміністративний суд рішення суду першої інстанції скасував та відмовив у задоволенну позову з тих мотивів, що передбачена постановою КМУ № 168 додаткова винагорода виплачується лише у період дії воєнного стану, тобто її виплата залежить від певних умов та виплачується лише в означений період і її розмір не є сталим, оскільки визначається наказами командирів (начальників) у відповідній сумі, пропорційно часу участі у таких діях та заходах, тому така виплата не включається до складу грошового забезпечення для обчислення розміру грошової матеріальної допомоги на оздоровлення та компенсації за невикористані дні основної та додаткової відпусток. Розглянувши касаційну скаргу позивача, Верховний Суд вказав, що приписи п. 1 ст. 10-1 Закону № 2011-ХІІ вказують, що ці норми встановлюють лише право військовослужбовця на отримання допомоги на оздоровлення. Положення п. 4 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ є відсилочними, оскільки розміри грошового забезпечення визначає Кабінет Міністрів України, а право визначити порядок виплати http://activelex.com 41–15 листопада 2024 року № 44–45 СУДОВА ПРАКТИКА грошового забезпечення законодавець, зокрема, делегував Міністерству внутрішніх справ України. Постановою КМУ від 30 серпня 2017 р. № 704, з-поміж іншого, передбачено, що грошове забезпечення військово- службовців, окрім посадового окладу; окладу за військовим званням включає і щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії). Отже, за своєю правовою природою, додаткова винагорода у розмірі 30000 грн, запроваджена постановою КМУ № 168, є додатковим видом грошового забезпечення, яку законодавець відніс до категорії винагород, виплату якої запроваджено під час воєнного стану. За правилами пп. 5 п. 7 розд. ІV Інструкції № 558 до розміру грошового забезпечення, з якого обчислюється допомога на оздоровлення, не включаються винагороди. Делегуючи Кабінету Міністрів України право визначати розміри грошового забезпечення, а Міністерству внутрішніх справ України встановлювати порядок його виплати, за- конодавець установив певну ієрархію щодо визначення переліку складових грошового забезпечення, що враховуються при обчисленні окремих видів одноразових виплат для військовослужбовців Державної прикордонної служби України. Тому саме положення Інструкції № 558 унормували приписи Закону № 2011-ХІІ, установивши пряму норму щодо виключення винагороди із категорії cкладових грошового забезпечення, з суми яких обчислюється розмір допомоги на оздоровлення. Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що, обчислюючи розмір допомоги на оздоровлення позивачу за 2022 р. без щомісячної додаткової винагороди, передбаченої постановою КМУ № 168, відповідач діяв правомірно. Що стосується питання обчислення розміру компенсації за основну та додаткові відпустки, то на відміну від правил обчислення розміру допомоги на оздоровлення, пп. 6 п. 8 розд. V Інструкції № 558 не містять жодних застережень щодо заборони урахування винагород до складу грошового забезпечення, з якого обчислюється розмір такої компенсації. Навпаки, за умовами вказаної норми до такого розрахунку включено щомісячні додаткові види грошового забезпечення, які військовослужбовець отримував на день виключення зі списків особового складу органу Держприкордонслужби. Тому при обчисленні розміру таких виплат відповідач був зобов’язаний урахувати суму винагороди, яку позивач отримував перед звільненням. Таким чином, ураховуючи те, що додаткова винагорода, запроваджена постановою КМУ № 168 є щомісячним додатковим видом грошового забезпечення, що виплачувався позивачу, починаючи з травня 2022 р. і до дня його звільнення, Верховний Суд дійшов висновку, що указана винагорода входить до складу грошового забезпечення позивача (як розрахункової величини), з якого обчислюється розмір компенсацій як за основну, так і невикористану додаткову відпустки. За таких обставин, Верховний Суд скасував постанову суду апеляційної інстанції повністю та залишив у силі рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, що стосуються перерахунку розміру компенсації за основну та додаткові відпустки. Рішення в ЄДРСР – https://reyestr.court.gov.ua/Review/121113316

Переведення працівника за його згодою на інше підприємство виключає наявність підстав для продовження трудових відносин працівника з підприємством у разі його реорганізації 22 серпня 2024 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 360/3057/20 задовольнив касаційну скаргу Головного управління ДПС у Луганській області. Особа звернулася до суду з позовом до ГУ ДПС у Луганській області про визнання бездіяльності протиправною, зобов’язання вчинити певні дії, оскільки зменшення майже вдвічі його середнього заробітку порушує його права та законні інтереси. За матеріалами провадження позивача було увільнено від виконання обов’язків старшого державного інспектора відділу супроводження інформаційних систем, телекомунікацій та технічної підтримки, адміністраторів безпеки та адміністрування служби каталогів управління інформаційних технологій ГУ ДФС у Луганській області на період проходження строкової військової служби. ГУ ДПС у Луганській області є правонаступником усіх прав та обов’язків ГУ ДФС у Луганській області. З червня до серпня 2019 р. ГУ ДФС у Луганській області розраховувало середньомісячну заробітну плату позивача за середньоденною заробітною платою, що складала 419 грн 45 коп. З серпня 2019 р. і дотепер ГУ ДПС у Луганській області розраховувало середньомісячну заробітну плату позивача за середньоденною заробітною платою, що складала 223 грн 33 коп., що свідчить про те, що ГУ ДПС у Луганській області порушує гарантію збереження середнього заробітку, яка передбачена чинним законодавством України, адже середній заробіток зменшився майже вдвічі. Рішенням окружного адміністративного суду у задоволенні позовних вимог відмовлено. Задовольняючи частково позовні вимоги суд апеляційної інстанції врахував положення абз. 4 п. 4 Порядку від 8 лютого 1995 р. № 100 та констатував, що Головним управлінням ДПС у Луганській області з 23 серпня 2019 р. безпідставно зменшено розмір середньомісячної заробітної плати, який зберігається за позивачем на період призову для проходження військової служби. У касаційній скарзі ГУ ДПС у Луганській області зазначало, що апеляційний суд не надав належної оцінки тому факту, що позивач самостійно виявив бажання звільнитись з ГУ ДФС у Луганській області у порядку переведення, а трудовий договір між ним та ГУ ДФС у Луганській області було припинено. Верховний Суд вказав, що абз. 4 п. 4 Порядку № 100 не може бути застосований до спірних правовідносин, оскільки гарантії, визначені указаною нормою, не розповсюджуються на осіб, призваних на строкову військову службу. Суд першої інстанції, проаналізувавши положення КЗпП України, на підставі установлених фактичних обставин справи, дійшов висновку про те, що оскільки сам позивач з власної ініціативи припинив трудовий договір з ГУ ДФС у Луганській області, застосувавши положення п. 5 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, то відсутні підстави, передбачені ч. 3 ст. 119 КЗпП України, стосовно продовження перебуhttp://activelex.com 51–15 листопада 2024 року № 44–45 СУДОВА ПРАКТИКА вання позивача у трудових відносинах з 23 серпня 2019 р. з тим підприємством, установою, організацією, у якому він працював на час призову (тобто з ГУ ДФС у Луганській області). Так, п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України визначено, що підставами припинення трудового договору є, зокрема, призов або вступ працівника або власника – фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до ч. 3 та 4 ст. 119 цього Кодексу. Пунктом 5 ч. 1 ст. 36 КЗпП України передбачено, що підставами припинення трудового договору є, зокрема, переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду. У свою чергу, ч. 4 ст. 36 КЗпП України прямо визначено, що у разі реорганізації підприємства (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (п. 1 ч. 1 ст. 40). Частиною 1 ст. 104 ЦК України визначено, що юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов’язки переходять до правонаступників. Аналіз указаних норм дозволяє дійти висновку про те, що припинення юридичної особи не є підставою припинення трудового договору. Однак переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію є самостійною підставою припинення трудового договору. При цьому обов’язковою умовою такого припинення є згода працівника. У свою чергу, факт переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію виключає наявність підстав для продовження трудових відносин працівника з підприємством у разі процедури його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення). Судами попередніх інстанцій установлено, що позивача звільнено з посади в Головному управлінні ДФС у Луганській області на підставі його заяви. При звільненні з позивачем проведено розрахунок, у тому числі виплачено компенсацію за невикористані дні відпустки (21 календарний день). На підставі заяви позивача його призначено на нову посаду в Головному управлінні ДПС у Луганській області та установлено відповідний посадовий оклад, з урахуванням якого з 23 серпня 2019 р. розраховувалась та виплачувалась середньомісячна заробітна плата на час проходження позивачем строкової військової служби. Тож, оскільки трудові відносини з Головним управлінням ДФС у Луганській області припинено, а позивача призначено на нову посаду із відповідним посадовим окладом, то у відповідача не було підстав для розрахунку середньомісячного заробітку виходячи з виплат за попередньою посадою. Отже, Верховний Суд постанову суду апеляційної інстанції скасував, а рішення суду першої інстанції залишив у силі. Рішення в ЄДРСР – https://reyestr.court.gov.ua/Review/121164123

Сам лише факт запровадження воєнного стану не може бути підставою для поновлення строку на апеляційне оскарження судових рішень 8 серпня 2024 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 440/15583/23 залишив без задоволення касаційну скаргу військової частини, якій було відмовлено у поновленні строку на апеляційне оскарження. Особа звернулася до суду з позовом до військової частини про визнання бездіяльності протиправною та зобов’язання вчинити певні дії. Окружний адміністративний суд рішенням позов задовольнив. Військова частина подала апеляційну скаргу із клопотанням про поновлення строку на апеляційне оскарження, зокрема просила врахувати, що строк на апеляційне оскарження припав на час дії в Україні воєнного стану. Апеляційний адміністративний суд у задоволенні клопотання військової частини відмовив, скаргу залишив без руху. Надав строк для усунення недоліків поданої апеляційної скарги шляхом сплати судового збору, а також подання заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження із зазначенням інших поважних причин пропуску цього строку. Апеляційний адміністративний суд відмовив у задоволенні клопотання військової частини про поновлення строку на апеляційне оскарження та у відкритті апеляційного провадження, зазначивши, з-поміж іншого, що скаржником не наведено підстав пропуску строку на апеляційне оскарження, які є об’єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення скаржника та пов’язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами. У касаційній скарзі військова частина зазначала, що вказані причини пропущення строку на апеляційне оскарження є поважними, будь-якої вини чи протиправних дій з боку командування військової частини допущено не було, останнє діяло в межах норм чинного законодавства України та керівних документів. Верховний Суд вказав, що поновлення встановленого процесуальним законом строку на подання апеляційної скарги здійснюється судом апеляційної інстанції у виняткових, особливих випадках і лише за наявності обставин об’єктивного та непереборного характеру (підтверджених доказами), які істотно ускладнили або унеможливили своєчасну реалізацію права на апеляційне оскарження судового рішення. Введення на території України воєнного стану не зупинило перебіг процесуальних строків звернення до суду. Питання поновлення процесуального строку у випадку його пропуску з причин, пов’язаних із запровадженням воєнного стану в Україні, вирішується у кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у заяві/клопотанні про поновлення такого строку. Сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні не є підставою для поновлення процесуального строку. Такою підставою можуть бути обставини, що виникли внаслідок запровадження воєнного стану та унеможливили виконання учасником судового процесу процесуальних дій протягом установленого законом строку. Введений в Україні воєнний стан, звичайно, ускладнив (подекуди унеможливив) повноцінне функціонування, зокрема, органів державної влади. Між тим, сама по собі ця обставина, http://activelex.com 61–15 листопада 2024 року № 44–45 СУДОВА ПРАКТИКА без належного її обґрунтування крізь призму неможливості ситуативного (в конкретних умовах) виконання процесуальних прав і обов’язків учасника справи, й без підтвердження її належними й допустимими доказами, не може слугувати підставою для поновлення пропущеного процесуального строку. Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що при оцінці поважності причин пропущення процесуального строку з підстави введення воєнного стану в Україні додатково необхідно брати до уваги, зокрема: територіальне місцезнаходження суду та порядок його функціонування; місце проживання/місцезнаходження скаржника; ведення на відповідній території бойових дій або розташування у безпосередній близькості до такої території; посилення ракетних обстрілів у відповідний проміжок часу, що об’єктивно створювало реальну небезпеку для життя учасників процесу; тривалість самого процесуального строку та часу, який минув із дати закінчення процесуального строку; наявність чи відсутність обставин, які об’єктивно перешкоджали конкретній особі реалізувати своє право (повноваження) у межах визначеного процесуального строку; поведінку особи, яка звертається з відповідною заявою/клопотанням, зокрема, чи вживала особа розумних заходів для того, щоб реалізувати своє право (повноваження) у межах процесуального строку та якнайшвидше після його закінчення (у разі наявності поважних причин його пропуску); інші доречні обставини. Таким чином, сам лише факт запровадження воєнного стану не може бути підставою для поновлення строку на апеляційне оскарження судових рішень в усіх абсолютно випадках. Неналежна організація процесу з оскарження судового рішення з боку відповідальних осіб та невиконання відповідачем вимог процесуального закону не належать до об’єктивних обставин особливого і непереборного характеру, які можуть зумовити перегляд остаточного і обов’язкового судового рішення після закінчення строку його апеляційного оскарження. Наведені відповідачем аргументи є проблемою внутрішньої організації роботи військової частини та не можуть слугувати свідченням наявності об’єктивно непереборних обставин, які перешкоджали своєчасному оскарженню рішення суду першої інстанції. Рішення в ЄДРСР – https://reyestr.court.gov.ua/ Review/120900045

У разі неспроможності забудовника завершити будівництво, розпочате із залученням коштів фізичних осіб, організувати його завершення уповноважені органи місцевого самоврядування 7 серпня 2024 р. Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у справі № 460/21739/23 задовольнив касаційну скаргу позивача, дійшовши висновку, що правовідносини між сторонами спору носять публічно-правовий характер. Інвестор у житлове будівництво звернувся до суду з позовом до Виконавчого комітету міської ради, в якому просив:– визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо організації процесу роботи з добудови проблемного об’єкта будівництва – багатоквартирного житлового будинку через неспроможність забудовника продовжувати таке будівництво; Використано матеріали інформаційно— правової платформи ActiveLex– зобов’язати відповідача організувати процес роботи з добудови проблемного об’єкта будівництва. Позивач вважав, що саме міська рада зобов’язана організувати процес роботи щодо будівництва житлового комплексу з огляду на ст. 31 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», згідно з якою до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить організація роботи, пов’язаної із завершенням будівництва багатоквартирних житлових будинків, що споруджувалися із залученням коштів фізичних осіб, у разі неспроможності забудовників продовжувати таке будівництво. Ухвалою окружного адміністративного суду, залишеною без змін постановою апеляційного адміністративного суду, закрито провадження у цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України з посиланням на те, що справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Роз’яснено позивачу, що спір належить розглядати в порядку цивільного судочинства. Суди дійшли висновку, що спір у цій справі стосується захисту позивачем свого цивільного права у спорі щодо виконання забудовником договірних зобов’язань. Розглянувши касаційну скаргу позивача, Верховний Суд вказав, що правовідносини у даній справі врегульовані, зокрема Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» № 280/97. Статтею 31 Закону № 280/97 закріплено повноваження виконавчих органів сільської, селищної, міської ради у галузі будівництва. Так, згідно із пп. 11 п. «а» ст. 31 Закону № 280/97 до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні (самоврядні) повноваження з організації роботи, пов’язаної із завершенням будівництва багатоквартирних житлових будинків, що споруджувалися із залученням коштів фізичних осіб, у разі неспроможності забудовників продовжувати таке будівництво. У свою чергу, здійснення державного контролю за дотриманням договірних зобов’язань забудовниками, діяльність яких пов’язана із залученням коштів фізичних осіб у будівництво багатоквартирних житлових будинків належить до делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад (пп. 7 п. «б» ст. 31 Закону № 280/97). Органи місцевого самоврядування можуть виступати з ініціативою щодо здійснення заходів державного нагляду (контролю) на підприємствах, в установах та організаціях, що не перебувають у комунальній власності, а також стосовно фізичних осіб – підприємців, які використовують працю найманих працівників, шляхом подання посадовими особами органів місцевого самоврядування відповідного звернення з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади (ч. 3 ст. 18 Закону № 280/97). У постанові від 24 січня 2023 р. у справі № 420/7138/19 Верховний Суд дійшов висновку про наявність повноважень у виконавчого комітету Одеської міської ради щодо організації роботи, пов’язаної із завершенням будівництва багатоквартирних житлових будинків, що споруджувалися із залученням коштів фізичних осіб, у разі неспроможності забудовників продовжувати таке будівництво. Таким чином, організація роботи, пов’язаної із завершенням будівництва багатоквартирних житлових будинків, що споруджувалися із залученням коштів фізичних осіб, у разі неспроможності забудовників продовжувати таке буhttp://activelex.com 71–15 листопада 2024 року № 44–45 СУДОВА ПРАКТИКА дівництво, є результатом реалізації виконавчим органом міської ради належних йому контрольних функцій у сфері управлінської діяльності. Відповідно до висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 р. у справі № 128/3751/14-а, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на думку особи, рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов’язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. Тому Верховний Суд визнав, що цей спір має розглядатися в порядку адміністративного судочинства, оскільки він стосується питання реалізації відповідачем наявних у нього за законом повноважень у сфері управлінської діяльності, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду. Спору про речове право не виникло. Рішення в ЄДРСР – https://reyestr.court.gov.ua/Review/120873058

Дата реєстрації кореспонденції не є доказом дати отримання судового рішення і не може бути підставою для поновлення строку на апеляційне оскарження 8 серпня 2024 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 140/9164/23 залишив без задоволення касаційну скаргу Головного управління ДПС у Волинській області, яке належним чином не обґрунтувало заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження. Товариство з обмеженою відповідальністю звернулося до суду з позовом до ГУ ДПС у Волинській області, Державної податкової служби України про визнання протиправними та скасування рішень, зобов’язання вчинити дії. Рішенням окружного адміністративного суду позов задоволено. Залишаючи апеляційну скаргу ГУ ДПС без руху, суд апеляційної інстанції виходив з того, що оскаржуване судове рішення проголошено 27 жовтня 2023 р. та повний текст рішення складено того ж дня. При цьому відповідно до довідки про доставку електронного листа копію оскаржуваного рішення скаржнику доставлено до електронного кабінету 30 жовтня 2023 р. о 12:33 год. Однак апеляційну скаргу подано 4 грудня 2023 р., тобто після спливу тридцятиденного строку з дня вручення йому копії рішення суду. У касаційній скарзі ГУ ДПС зазначало, що рішення окружного адміністративного суду від 27 жовтня 2023 р. контролюючому органу надійшло 3 листопада 2023 р., на підтвердження чого була надана копія першої сторінки вказаного рішення. При цьому через великий об’єм справ контролюючий орган не здійснює щоденний моніторинг стану справ безпосередньо з підсистеми «Електронний суд». Верховний Суд нагадав правові позиції, висловлені у постановах у справах № 459/3660/21, № 460/9523/21, № 240/13276/21, № 380/2760/21, де за результатами аналізу норм КАС України Верховний Суд дійшов висновку, що функціонування Електронного кабінету та надсилання до нього документів в електронній формі у справах, в яких особи, що беруть в них участь пройшли процедуру реєстрації в ЄСІТС пов’язується саме з проходженням такими особами процедури реєстрації Електронного кабінету з використанням кваліфікованого електронного підпису, та внесенням контактних даних особи, зокрема адреси електронної пошти, номера телефону (в тому числі мобільного), зазначенням інших засобів зв’язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику. При цьому Верховний Суд зазначив, що нормами Положення передбачене надсилання відповідних документів саме до Електронного кабінету незалежно від прив’язки до електронної адреси користувача такого кабінету, визначеної ним своїм внутрішнім документом як офіційна, оскільки для функціонування ЄСІТС офіційною електронною адресою в розумінні Положення визначається адреса електрон- ної пошти, вказана користувачем в Електронному кабінеті. Отже, з урахуванням наведеного та наявності у матеріалах справи довідки про доставку в електронному вигляді рішення суду першої інстанції до Електронного кабінету ГУ ДПС 30 жовтня 2023 р. о 12:33 год., Верховний Суд дійшов висновку про правильність тверджень суду апеляційної інстанції про вручення рішення суду першої інстанції останньому саме 30 жовтня 2023 р. о 12:33 год., а не 3 листопада 2024 р., як вважав скаржник. Верховний Суд неодноразово у постановах формулював висновок, відповідно до якого номер та дата реєстрації вхідної кореспонденції самі по собі не свідчать про дату отримання рішення суду, а лише фіксують факт реєстрації кореспонденції суду при надходженні до відповідача та є односторонньою дією і не може бути самостійним доказом отримання копії оскаржуваного рішення у певну дату. Своєчасність реєстрації вхідної кореспонденції, в тому числі і судових рішень, свідчить виключно про організацію роботи підприємства, установи, організації, проте не є підставою для поновлення строку на апеляційне оскарження, оскільки така організація роботи залежить виключно від самої організації. Отже, Верховний Суд визнав правильними висновки суду апеляційної інстанції про неповажність вказаних скаржником підстав пропуску строку на апеляційне оскарження, та як наслідок обґрунтованість відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою податкового органу. Рішення в ЄДРСР – https://reyestr.court.gov.ua/Review/120925867

Суд, який розглядає справу, має право зупинити провадження у справі в разі призначення судової експертизи, якщо неможливо здійснити інші процесуальні дії з огляду на необхідність проведення експертизи 8 серпня 2024 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 560/6850/23 залишив без задоволення касаційну скаргу Головного управління ДПС у Хмельницькій http://activelex.com 81–15 листопада 2024 року № 44–45 СУДОВА ПРАКТИКА області, яке оскаржувало правомірність зупинення провадження у справі. ГУ ДПС у Хмельницькій області звернулося до суду з позовом до міської ради, в якому просило стягнути з міської ради, як з Гаранта прострочену заборгованість Комунального підприємства «Служба єдиного замовника» міської ради за позичкою Міжнародного банку реконструкції та розвитку в сумі 2 461 766,53 дол. США та 23 104 536,23 грн пені. Рішенням окружного адміністративного суду позов задоволено. Ухвалою апеляційного адміністративного суду клопотання відповідача про призначення судово-економічної експертизи задоволено, зупинено провадження у справі на час проведення експертизи. У касаційній скарзі ГУ ДПС зазначало, що предметом доказування у цій справі є обставини, які не потребують обов’язкового експертного вирішення, а дослідження наданих суду первинних документів не потребує спеціальних знать. Подібне питання вже розглядалось і апеляційний суд відмовив у задоволенні клопотання про призначення експертизи. Верховний Суд вказав, що згідно з ч. 3 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України серед переліку ухвал суду апеляційної інстанції, які можуть бути оскаржені до суду касаційної інстанції відсутня ухвала суду апеляційної інстанції щодо призначення експертизи. Таким чином, суд касаційної інстанції зазначив, що ухвала апеляційного адміністративного суду в частині призначення судово-економічної експертизи у справі, доручення проведення експертизи науково-дослідному експертному криміналістичному центру МВС України, попередження експерта про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків, покладення витрат на проведення експертизи, не створює перешкод для подальшого розгляду справи. Така процесуальна дія суду спрямована на дотримання принципу офіційного з’ясування всіх обставин у справі. Отже, ухвала апеляційного адміністративного суду може бути оскаржена та переглянута судом касаційної інстанції тільки в частині зупинення провадження у справі, а тому в контексті доводів касаційної скарги спірним є питання правомірності зупинення провадження у справі на час проведення експертизи. Так, відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 236 КАС України суд має право зупинити провадження у справі в разі призначення судом експертизи до одержання її результатів. Зупинення провадження у справі у разі призначення судової експертизи є правом суду, який розглядає справу. Скориставшись цим правом, суд діяв в межах чинного законодавства, керувався процесуальними нормами щодо зупинення провадження у справі на час проведення експертизи. Оскільки для проведення експертизи матеріали справи направляються судом до судово-експертної установи, то проведення процесуальних дій на час проведення експертизи є неможливим, що обумовлює правомірність зупинення судом провадження у цій справі на час проведення експертизи. Крім цього, у відповідності до вищенаведених вимог ст. 236 КАС України зупинення провадження у справі з цих підстав є правом суду. Аналогічну правову позицію висловлено у постановах Верховного Суду від 12 вересня 2019 р. у справі Використано матеріали інформаційно— правової платформи ActiveLex № 805/3876/16-а, від 16 квітня 2019 р. у справі № 804/4712/16 та від 29 квітня 2020 р. у справі № 1540/3828/19. Тому Верховний Суд вирішив, що висновки суду апеляційної інстанції щодо зупинення провадження у справі на час проведення експертизи є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні. Крім того, у касаційній скарзі не наведено обґрунтованих доводів, які б давали підстави вважати, що апеляційним адміністративним судом при зупиненні провадження у справі не дотримано положень ст. 236 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення в ЄДРСР – https://reyestr.court.gov.ua/Review/120900151

Неправомірним є застосування знижки рентної плати для поступових рубок, оскільки поступова і вибіркова системи рубок не є ідентичними 21 серпня 2024 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 824/995/19-а задовольнив частково касаційну скаргу Головного управління ДПС у Чернівецькій області, яке посилалось на протиправність застосування позивачем зниження рентної плати на 20%. Державне підприємство звернулося до суду з позовом до ГУ ДПС у Чернівецькій області, в якому просило суд визнати протиправними та скасувати податкові повідомленнярішення № 0002781401, № 0002801401, вказуючи на необґрунтованість висновків податкового органу щодо протиправності застосування позивачем зниження рентної плати на 20%, що може бути застосовано під час вибіркових рубок основного користувача, а також висновки щодо орендної плати за надання мисливських угідь у тимчасове користування та заниження грошового зобов’язання з податку на додану вартість. Окружний адміністративний суд у задоволенні позову відмовив, виходячи з правомірності оскаржуваних податкових повідомлень-рішень. Апеляційний адміністративний суд рішення суду першої інстанції скасував, позов задовольнив з тих мотивів, що поступові рубки та вибіркові рубки є аналогічними (тотожними), а тому позивач мав право на знижку 20 відсотків ставки рентної плати. Розглянувши касаційну скаргу представника відповідача, Верховний Суд вказав, що відповідно до абз. 6 п. 256.9 ст. 256 ПК України на деревину, заготовлену під час вибіркових рубок головного користування ставки рентної плати знижуються на 20 відсотків, а заходів щодо поліпшення якісного складу лісів, їх оздоровлення, посилення захисних властивостей (у деревостанах віком понад 40 років – рубки догляду за лісом, вибіркові санітарні рубки, вибіркові лісовідновні рубки, рубки, пов`язані з реконструкцією, ландшафтні рубки і рубки переформування) – на 50 відсотків. Знижки у відсотках обчислюються за кожною ставкою рентної плати окремо. Умови і механізм спеціального використання лісових ресурсів – заготівлі деревини під час проведення рубок гоhttp://activelex.com 91–15 листопада 2024 року № 44–45 СУДОВА ПРАКТИКА СУДОВА ПРАКТИКА ловного користування, другорядних лісових матеріалів, побічних лісових користувань та використання корисних властивостей лісів визначено Порядком спеціального використання лісових ресурсів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 травня 2007 р. № 761. Відповідно до п. 12 Порядку № 761 наказом Державного комітету лісового господарства України від 23 грудня 2009 р. № 364 затверджено Правила рубок головного користування. Згідно з положеннями Правил № 364 залежно від категорії лісів, лісорослинних умов, біологічних особливостей деревних порід, складу і структури деревостанів, наявності та стану підросту господарсько цінних порід та інших особливостей лісових ділянок застосовуються вибіркова, поступова, комбінована, суцільна системи рубок. Вибіркова рубка здійснюється з метою оздоровлення та природного лісовідновлення. Особливостями її є вирубка певного виду деревини (фаутні, перестійні, стиглого віку, з уповільненим ростом, ті, що пригнічують підріст) в лімітованій кількості (від 10 до 35 відсотків) з урахуванням обмеження повторюваності у часі. Поступова система рубок – це заходи, спрямовані на збереження та використання попереднього поновлення і сприяння природному поновленню в період між прийомами, під час здійснення яких передбачається вирубування де- ревостану за кілька прийомів. Комбінована система рубок – це заходи під час здійснення яких поєднуються елементи поступової і вибіркової системи рубок. Отже, вибіркова та поступова системи рубок є окремими рубками, вони не є тотожними, та мають різну мету, разом з тим, вони можуть поєднуватися у комбіновану систему рубок, а тому висновки суду апеляційної інстанції про те, що поступові рубки та вибіркові рубки є аналогічними (тотожними) є помилковими. Таким чином, Верховний Суд постанову апеляційного адміністративного суду в частині визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення № 0002801401 скасував, рішення окружного адміністративного суду в цій частині залишив у силі. Рішення в ЄДРСР – https://reyestr.court.gov.ua/Review/121164044