Від Brexit до майбутнього — після пограбування середнього класу

Нобелівський лауреат Джозеф Стігліц про те, чому британці проголосували за Brexit, і що потрібно зробити, аби це не повторилося в інших країнах ЄС.

Переварювання всіх наслідків британського референдуму про вихід із ЄС (так званий Brexit) займе тривалий час як у Великобританії, так і в Європи і світу. Найглибші наслідки будуть, звичайно, пов’язані з реакцією Євросоюзу на це британське рішення. Спочатку більшість людей передбачало, що ЄС не буде «відрізати собі ніс, щоб помститися особі», адже здається, що дружнє розлучення в їх спільних інтересах. Однак це розлучення, як часто буває, може виявитися складним.

Вигоди від торгової й економічної інтеграції Великобританії і Євросоюзу взаємні. І якщо в ЄС всерйоз вважають, що більш тісна економічна інтеграція – це добре, тоді керівництво союзу мало би спробувати налагодити найтісніші зв’язки, які тільки можливі в подібних обставинах. Однак Жан-Клод Юнкер, архітектор люксембурзьких схем масового ухилення від корпоративних податків, а зараз президент Європейської Комісії, вибрав жорстку лінію. «Вихід значить вихід», – заявив він.

Цю інстинктивну реакцію, напевно, можна зрозуміти, оскільки Юнкер може увійти в історію як людина, яка очолювала ЄС в його початковій стадії розпаду. Він стверджує, що Євросоюз повинен зайняти безкомпромісну позицію, щоб запобігти виходу інших країн Європейського Союзу. Це означає, що Британії слід пропонувати не більше того, що їй гарантовано умовами угод Світової організації торгівлі.

Іншими словами, Європу повинні згуртовувати не вигідний ЄС, які набагато перевищують його витрати. Економічне процвітання, почуття солідарності, гордість бути європейцем – всього цього, згідно з позицією Юнкера, недостатньо. Ні, Європу повинні згуртовувати загрози, шантаж і страх.

На обох берегах Атлантики громадяни бачать в угодах про вільну торгівлю джерело всіх своїх бід. Така позиція ігнорує уроки, які слід було б взяти не лише з голосування за Brexit, але й із результатів праймеріз у Республіканській партії США: у значної частини населення справи йдуть не дуже добре.

Неоліберальний порядок денний, що домінував в останні сорок років, може бути, хорошим для 1% населення (найбагатших), але не для інших. Я вже давно передбачав, що нинішня стагнація згодом призведе до політичних наслідків. Цей чорний день настав.

На обох берегах Атлантики громадяни бачать в угодах про вільну торгівлю джерело всіх своїх бід. Це – зайве спрощення, але їх можна зрозуміти. Переговори про торговельні угоди сьогодні ведуться таємно, при цьому корпоративні інтереси на цих переговорах представлені добре, а пересічні громадяни або трудящі до них взагалі не допускаються. Тож не дивно, що їх результати однобокі: ринкова сила трудящих продовжує слабшати, що доповнюється ефектом від законів, які підривають силу профспілок і права працівників.

Торгові угоди дійсно зіграли свою роль у виникненні цієї нерівності, але перекосу політичного балансу в бік капіталу сприяло й багато іншого. Наприклад, закони про інтелектуальну власність розширили можливості фармацевтичних компаній підвищувати ціни.

Тим часом, будь-яке збільшення ринкової сили корпорацій призводить до фактичного зниження реальних зарплат. На сьогодні такого роду зростання нерівності став характерною рисою більшості розвинених країн.

У багатьох галузях економіки збільшується ринкова концентрація і ринкова сила. На наслідки стагнації й падіння реальних зарплат накладаються наслідки політики скорочення бюджетних витрат, що загрожує скороченням обсягів послуг, що надаються державою, від яких залежить велика кількість працівників із середніми й низькими доходами.

Укупі з міграцією, що виникла в результаті, у трудящих економічна нестабільність створила токсичну суміш. Багато біженців є жертвами війн і репресій, яким сприяв Захід. Надання їм допомоги – це моральний обов’язок всіх, але особливо колишніх колоніальних держав.

Тягар біженців лягає на тих, хто найменше здатний його нести

Однак, незважаючи на те, що багато хто це заперечує, збільшення пропозиції низькокваліфікованої робочої сили веде до зниження рівноважних зарплат (відповідно до нормальної кривої розподілу попиту). А якщо зарплати з яких-небудь причин не знижуються, тоді зростає безробіття.

Це найбільш гостра проблема в тих країнах, де помилки в управлінні економікою вже привели до високого рівня загального безробіття. В останні десятиліття країни Європи (й особливо єврозони) управлялися вкрай погано, аж до того, що середня цифра безробіття вимірюється тут уже двозначними числами.

Свобода міграції всередині Європи означає, що країни, які досягли більшого успіху в зниженні рівня безробіття, передбачувано отримують більше біженців ніж їм належить за справедливістю. Дані витрати падають на плечі трудящих цих країн у формі зниження зарплат і збільшення безробіття, у той же час як роботодавці отримують вигоди від здешевлення праці. Тож не дивно, що тягар біженців падає на тих, хто найменше здатний його нести.

Зрозуміло, ведеться багато розмов про чисті вигоди імміграції. Для країн, де низький рівень гарантованих всім громадянам благ (соціальний захист, освіта, охорона здоров’я тощо), це може бути і так. Але для країн, де є пристойна система соціального захисту, слід говорити про зворотнє.

Результатом як усіх цих факторів, що ведуть до зниження зарплат, так і скорочення фінансування держпослуг, стало пограбування середнього класу з однаковими наслідками на обох берегах Атлантики. Домогосподарства і середнього, і робітничого класу не побачили вигод економічного зростання.

Вони розуміють, що криза 2008 року була спровокована банками, проте вони бачать, що на порятунок банків були витрачені мільярди, а на порятунок їхніх будинків і робочих місць дуже – скромні суми. Медіанний реальний дохід (з поправкою на інфляцію) для робітника-чоловіка з повною зайнятістю в США зараз нижче ніж сорок років тому, тому озлобленість електорату не повинна нікого дивувати.

Втрата довіри людей

Крім того, політики, які обіцяли зміни, не зробили того, що від них очікувалося. Рядові громадяни й так знали, що система несправедлива, але тепер вони бачать, що вона корумпована навіть більше ніж вони собі уявляли. Як наслідок вони втрачають навіть ту невелику довіру, яка в них ще залишалася, до політичного істеблішменту і його здатності чи волі поліпшити становище. Це теж можна зрозуміти: нові політики поділяли думку тих, хто обіцяв, ніби глобалізація вигідна для всіх.

Однак голосування, продиктоване гнівом, не допоможе вирішити ці проблеми. Воно може навіть погіршити політичну й економічну ситуацію. Це правильно й по відношенню до реакції на результати голосування в Англії, які так само продиктовані гнівом.

Залиште минуле в минулому

Залиште минуле в минулому – це базовий принцип економіки. Політика на обох берегах Ла-Маншу повинна зараз зайнятися пошуком відповіді на питання, як у демократичних країнах політичний істеблішмент міг настільки мало робити для вирішення проблем такого великого числа громадян. Всі уряди країн ЄС повинні тепер зробити своїм головним пріоритетом поліпшення життя простих громадян. Продовження політики в дусі неоліберальної ідеології не допоможе.

Ми також повинні припинити плутати цілі із засобами. Наприклад, вільна торгівля – при грамотному управлінні – може допомогти збільшити загальний добробут, однак якщо вона управляється погано, це призведе до зниження стандартів якості життя для багатьох можливо, для більшості громадян.

Існують альтернативи нинішнім неоліберальним установкам, які дозволять створити загальне процвітання. Є й інші альтернативи, наприклад, пропонована президентом США Бараком Обамою угода з ЄС про трансатлантичне торговельне та інвестиційне партнерство, яка може завдати ще більшої шкоди. Сьогоднішній виклик полягає в тому, щоб, вивчивши уроки минулого, вибрати перше й відмовитися від останнього.

Джозеф СТІГЛІЦ,
лауреат Нобелівської премії з економіки,
професор Колумбійського університету,
головний економіст Інституту Рузвельта.
Нещодавно вийшла його нова книга «Перепис чи правила американської економіки».