Володимир ШАПОВАЛ: «Конституційна криза — це наслідок критичних помилок у системі поділу влади»

Володимир ШАПОВАЛ: «Конституційна криза — це наслідок критичних помилок у системі поділу влади»

Володимира Миколайовича Шаповала представляти юридичній громадськості, думаю, немає потреби. Відомий юрист, вчений, державний діяч. У його фаховій кар’єрі відзначимо роботу викладачем вузу, наукову роботу, далі був Конституційний Суд України, де він працював суддею та заступником голови КСУ, а також робота на посадах представника Президента України в Конституційному Суді України й голови Центральної виборчої комісії. Усі фахові тонкощі функціонування цих важливих для правового життя інституцій він знає, як ніхто інший. Водночас Володимир Миколайович відомий у юридичній спільноті і як провідний знавець конституційного права України та зарубіжних країн, в яких іноді виникають проблеми на кшталт української кризи. Тож і не дивно, що саме до В. М. Шаповала звернулася редакція ЮВУ з пропозицією, так би мовити, розставити всі крапки над «і», й, якщо можливо, окреслити шляхи виходу з ситуації, яку в суспільстві характеризують саме як конституційну кризу.

— Отже, Володимире Миколайовичу, як від науковця, викладача вузу пройти шлях до верхніх щаблів влади? Чого тут було більше: везіння, знань, досвіду, чи все ж таки зв’язки у владних кабінетах сприяли такому швидкому кар’єрному росту?

— У моєму професійному житті було багато чого. І наукові пошуки, і везіння, певною мірою, і, безперечно, творчі та ділові зв’язки. Поворотним щодо послужного списку вважаю свою участь у робочий групі Конституційної комісії 1994—1996 років. Справа в тому, що тоді суддями КСУ Президент Леонід Кучма призначив п’ятьох юристів із числа членів цієї групи, яка безпосередньо готувала текст нової Конституції України. У її складі були добре відомі на той час юристи, зокрема, В. Авер’янов, Ф. Бурчак, М. Козюбра, В. Копєйчиков, П. Мартиненко. Усього до її складу входило 10 осіб, з яких більшість були досвідченими нормопроектувальниками й добре розумілися в теорії і практиці правозастосування. Бо, як відомо, грамотно написати норми Основного Закону – ще замало. Треба розуміти, як можуть бути застосовані ці норми. Слід сказати, що і Леонід Кучма, й Олександр Мороз як співголови Конституційної комісії час від часу також приходили на засідання робочої групи й спілкувалися з її членами. Більше того, вони були дуже прискіпливими до роботи групи, але і її члени не завжди дотримувалися належного «політесу» у відповідному спілкуванні. Той, хто особисто знав, наприклад, Вадима Авер’янова, мені повірить. При тому категорично стверджую, що жодних проявів сервілізму з боку членів робочої групи в цьому спілкуванні не було. Навпаки, виникло взаємне людське розуміння й взаємоповага.

Сам текст Конституції від першої й до останньої статті писався шляхом обговорення й формулювання визначень, понять, термінів, що входили до контенту статей. У рік 25-річчя нашої Конституції про це слід, думаю, нагадати. Сама робота над текстом Основного Закону почалася в лютому 1994 р. й завершилася в кінці 1995-го. З часом для прискорення роботи нас навіть відрядили на два місяці в санаторій «Пуща-Озерна», де робота йшла дуже інтенсивно: по десять, а іноді й більше, годин на добу проходили засідання робочої групи. Фактично це була мозкова атака з постатейним опрацюванням відповідного проекту. На озброєнні в нас були комп’ютери і принтери, але жодних баз даних та інтернету не було, кожну пропозицію вимагалося проаналізувати й дійти практичних висновків. При тому по кожному розділу проекту нової Конституції відбувалися справжні баталії. Зокрема, за змістом другого розділу, який фіксує права та свободи людини і громадянина, ми дуже хотіли зробити його положення робочими у правозастосуванні, але з об’єктивних причин не досягли належного результату.

У середині листопада 1995 р. члени робочої групи доповіли проект нової Конституції на засіданні Конституційної комісії. Отже, мені певною мірою повезло, адже як юрист я працював у хорошій команді, як людина — спілкувався з очільниками держави, і коли прийшов час призначати суддів КСУ, то мене визначили серед можливих кандидатів. А 18 жовтня 1996 року я був призначений суддею КСУ Президентом Л. Кучмою, й почалася дуже цікава робота.

— Ви були представником «золотого складу» Конституційного Суду України, за якого подібних криз не виникало. Невже так сильно діє людський суб’єктивний фактор щодо виникнення кризових ситуацій у правовому бутті?

• Людський фактор має значення завжди. Візьмемо за приклад відоме рішення Конституційного Суду фактично щодо можливості Леоніда Кучми йти на третій строк у президенти. В мене залишилося стійке переконання, що проект цього рішення готувався далеко від КСУ. До речі, четверо суддів, що голосували проти, написали окремі думки, і серед них був ваш покірний слуга. І це, мабуть, погіршило людське ставлення до мене з боку тодішнього Президента. Хоча треба розуміти, що цим рішенням Леоніда Кучму заганяли в глухий кут. Туди ж намагалися загнати й нашу демократичну державність. При цьому «провайдери» такого рішення з-поза стін Конституційного Суду робили це свідомо, адже якби Л. Кучма пішов на третій строк на посаду Президента, то став би політично вразливим, «м’яким» для одних тогочасних стратегічних партнерів і «токсичним» — для інших.

За будь-яких обставин, у праві, включно в судових рішеннях, має бути реалізована правда, відображена об’єктивна реальність. У чому полягає різниця між теперішнім складом Конституційного Суду України і, як ви сказали, його «золотим складом». По-перше, в нашому складі були присутні діти війни. Це — відома юридична категорія. Практично половина складу суддів КСУ народилася в період Другої світової війни або відразу після неї. Хочу вірити, що вони були і є совісними. По-друге, був інший відбір до суду. Зараз це відбувається виключно за принципом «свій — чужий». Раніше подібного не було, принаймні таке не кидалося в очі. Водночас у відповідний період були елементи, скажу так, романтичного ставлення до КСУ з боку так званої політичної влади, адже ніхто тоді не уявляв його потенцій щодо суспільно-політичного життя країни. По-третє, з числа призначених, зокрема Леонідом Кучмою, п’ятеро суддів КСУ були відомими вченими, реальними науковцями — докторами наук, до яких не могло бути питання щодо доброчесності. Ну, яка недоброчесність могла бути адресована керівнику кафедри університету чи відділу академічного інституту? І в яких «хоромах» ми всі тоді жили? Наприклад, частина суддів КСУ кілька років мешкали в готелі, хоча тогочасний закон передбачав забезпечення судді належним житлом упродовж шести місяців після його призначення. А наша зарплата була в межах шестисот доларів, і ми були щасливі. Тепер інший час й інша «ціна судового часу».

Разом із тим були й вузько корпоративні, по суті егоїстичні, моменти в призначеннях на посаду судді Конституційного Суду з боку суддівської спільноти. Хочу акцентувати на тому, що жоден номінант з боку господарських судів не був обраний суддею КСУ на з’їзді суддів. Попри все, високим був авторитет тих суддів загальних судів, котрих призначили суддями КСУ. Ризикну сказати, що більшість із них активно вчилася (й навчилася) теоретичній аналітиці, невід’ємної від роботи судді КСУ. При цьому вони здебільшого представляли собою взірець організованості й службової дисциплінованості. Однак переконаний, що сьогодні треба запровадити універсальний спосіб формування Конституційного Суду, виключивши поділ на «суддів», «вчених», на «суддів від Президента», «суддів від парламенту» тощо. Треба формувати КСУ за єдиними вимогами, і добір відповідних кандидатів не повинен мати квотний характер. Я, зокрема, підтримую пропозиції щодо створення єдиної спеціальної комісії, яка б добирала всіх кандидатів на посади суддів КСУ. У цій комісії має бути присутній так званий «іноземний елемент», але дозовано і без домінування.

Із сьогоднішнього складу я знаю лише кількох суддів Конституційного Суду. Так, Микола Мельник, який завжди був не тільки фаховою, а й порядною та принциповою людиною, пішов із КСУ тому, що, як кажуть, «наївся лайна». Світлу голову має Станіслав Шевчук, але він, здається, схибив, і не раз. Тому з ним трапилася відома історія, і він опинився за межами суду. Загалом, я майже не знаю того ж І. Сліденка, але коли почалася вся ця катавасія навколо Конституційного Суду, я почитав підготовлене ним рішення КСУ у справі щодо відповідності Конституції України окремих положень Закону України «Про запобігання корупції», Кримінального кодексу України, а також його деякі окремі думки та інші рішення, де він був суддею-доповідачем. У мене склалося враження, що суддя писав проект даного рішення не задумуючись над тим, як його будуть виконувати, і які можуть бути наслідки цього виконання. Але ж написати рішення Конституційного Суду України й не передбачати його суспільно-політичні наслідки може лише людина, яка не є юристом-практиком і витає десь у хмарах. «Це просто шедевр», коли в рішенні КСУ зазначає про те, що покарання у вигляді позбавлення волі за недостовірну інформацію в декларації є порушенням принципу верховенства права. Справді «шедевр». Урешті-решт, у рішенні КСУ кожен фрагмент має бути пронизаний соціальною відповідальністю. Не можна переносити в текст рішення те, що ми іноді пишемо в підручнику або в «науковій» статті. Без образ, І. Сліденку треба, мабуть, писати книжки (йому це вдається), але не рішення Конституційного Суду України. Могутньою «кузнею кадрів» завжди було, зокрема, юридичне управління ВРУ. Там би такого документу не пропустили. Там би читали і сміялися, а, може, й плакали. Переконаний, що сьогодні у складі Конституційного Суду чимало по-різному випадкових людей.

— Допоможіть, якщо зможете, розібратися в термінології. Як Ви загалом ставитесь до ситуації навколо відомого рішення КСУ (йдеться про Рішення суду у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про запобігання корупції», Кримінального кодексу України від 27 жовтня 2020 року № 13-р/2020), а саме – як до «конституційної кризи» чи «антикорупційного дефолту», чи є якесь адекватне розуміння того, що спричинило це рішення?

• Із приводу конституційного дефолту я б сказав, що це просто красиве словосполучення. Зараз навколо Конституційного Суду і в ньому самому відбувається псевдополітична шарпанина, яка навіює спогади про «боротьбу нанайських хлопчиків». А дефолт — це крах, якщо точно вживати це слово. Водночас я не назвав би це й конституційною кризою. Бо криза це глобальне явище. Дійсно, у нас довкола Конституції і Конституційного суду періодично (регулярно) виникають якісь кризові ситуації. Наприклад, свого часу в Конституції треба було передбачити, що вона вступає в силу за три або шість місяців після її офіційного опублікування. Але вона вступила в силу з моменту прийняття, хоча опублікована була аж 12 липня 1996 року. Через це виникла відповідна кризова ситуація — два тижні Конституцію ніхто не бачив, а вона діяла! Безпрецедентне й скандальне рішення КСУ від 2010 року про так званий конституційний реверс теж спричинило кризову ситуацію, вочевидь більш ніж суттєву. Крім іншого, цим рішенням було поставлено під сумнів легальність і легітимність ключових державних інституцій, що були сформовані й функціонували в попередні шість років. У лютому 2014 р. мала місце ще одна кризова подія, коли фактично були прийняті зміни до Конституції в неконституційний спосіб. А вже за каденції чинного глави держави за висновком Конституційного Суду було касовано повноваження Президента призначати керівників, зокрема, антикорупційних органів. Хіба не кризова ситуація? Між іншим, суддею-доповідачем у тій справі також був згаданий уже І. Сліденко, який сфантазував, що наділення Президента відповідними повноваженнями призвело б до порушення поділу влади і взагалі не відповідало б прийнятій формі державного правління. Уявіть собі, де КСУ і де визначення форми державного правління! Невже заздрять «лаврам» Венеціанської комісії!?

Додам, що повноваження Конституційного Суду України надавати висновки ВРУ про відповідність визначеним вимогам Конституції проектів законів про внесення до неї змін є сумнівним за його змістом. Адже сам КСУ шляхом сумнівного тлумачення визначив такі висновки юридично обов’язковими, тобто такими, що зобов’язують парламент. І всі до цього, нібито, звикли, але жодного слова про такий характер відповідних висновків у Конституції не знайдемо. Примітно, що відповідного повноваження не має жоден конституційний суд у країнах Європейського Союзу. А там, де подібні висновки передбачені, вони мають виключно консультативне, рекомендаційне значення. Наголошу, що КСУ, який довів здатність «розпрямляти орлячі (!) крила», може у відповідний спосіб самостійно або під впливом зовні блокувати будь-які зміни до Основного Закону і тим самим узурпувати установчу владу, яка належить Українському народу.

— Сьогоднішня недовіра до судових установ посилюється, мабуть, ще й завдяки тому, що органи влади вимагають перезавантаження Верховного Суду, Конституційного Суду, Вищої ради правосуддя. У парламенті вже є декілька законопроектів на цю тему. Чи нормальна така ситуація, на Вашу думку?

• Я не буду характеризувати ці законопроекти, адже Президент свій вже відкликав. Вони не викликають потреби обговорення, адже самі по собі є проектами низької якості. Ну ось взялися збільшити кворум КСУ при прийнятті рішень. А, може, відверто, як Б. Єльцин у 1993 році в Росії, призупинити діяльність відповідного органу! Бо збільшення кворуму – це фактичне унеможливлення прийняття рішень Конституційним судом. І це може паралізувати його повністю.

— Свій «внесок» у нестабільність відносин між гілками влади зробили й деякі громадські об’єднання, що часто-густо друкують матеріали про моральні вади суддівського корпусу, суддів КСУ зокрема. Деякі факти підтверджуються, в тому числі й про голову КСУ Олександра Тупицького. Ви могли б з цього приводу висловити свою професійну позицію?

• Я не збираюся коментувати дії О. Тупицького, він мені зрозумілий і не цікавий. Хоча одне я можу сказати. Як що ти такий чистий, то вимагай судового розгляду, дій публічно, а не ховайся за нотатки юридичної служби на сайті Конституційного Суду. Адже не може бути такої правової невизначеності, що суддю КСУ, на відміну від інших посадовців, взагалі не можна (за наявності підстав) тимчасово відсторонити від посади. Причому навіть за ухвалою Конституційного Суду, який на це не уповноважений. Треба йти назустріч Президентові й шукати способи вирішення ситуації, а не скаржитися Генпрокурору про порушення «прав людини і громадянина», на дії УДО тощо. Це — публічна ситуація й треба відповідним чином поводитися. Тобто активно і в різних формах комунікувати зі ЗМІ та юридичною спільнотою, а не відписуватися через залежних працівників апарату суду про незаконність дій влади. Думаю, що голова Конституційного Суду не готовий до такої публічності.

— В європейських країнах час від часу виникають певні конфліктні ситуації на кшталт нашої кризи. Яка там існує традиція їх подолання?

• Я не був би категоричним, стверджуючи, що в європейських країнах часто виникають такі ситуації. Так, там іноді виникають політичні конфлікти. Скажімо в тій же Польщі, як стверджується, це пов’язано із впливом на судову систему правлячої партії ПІС (Право і Справедливість, – Ред.), в Угорщині — з поширенням політичними провідниками ідеї про сильну історичну державу. Там навіть відбулася зміна назви країни. Раніше була Угорська республіка, а зараз — це вже Угорщина, читай — Велика Угорщина. Й вона вже має претензії до нас щодо Закарпаття, а до Румунії з приводу Трансільванії. Проте подібних речей не відбулося б у Німеччині. Бо там традиційні й стабільні політичні сили, які приходять до влади. А за умови радикалізації політичної влади можуть виникати конфліктні ситуації. Ну як, наприклад, фактична заборона практики абортів Конституційним Трибуналом Польщі, пославшись на право на життя.

— Розкажіть про Ваші творчі плани, адже Ваш внесок у розвиток теорії конституційного права і загалом в теорію права є значним. Тому нові підручники, монографія, інші публікації, або чого юристам варто чекати від члена-кореспондента НАН України Володимира Шаповала?                             

• Так, я активно працюю над принципово новою редакцією підручника, науковою монографією, в інших творчих напрямах. Окрім того, маю зобов’язання перед Інститутом історії України НАНУ підготувати книгу «Історія Конституції України» — на честь 25-річчя Основного Закону нашої держави. Також наразі я закінчую книгу «Основи конституціоналізму». Тут мушу зазначити, що хвороба переважної більшості наших конституціоналістів – це обмеженість доступу до наукових джерел. Так, коли читаєш книгу, видану в 2020 році, і в ній посилання виключно на російські джерела або джерела ще радянського періоду, то починаєш сумніватися в справжності наукового рівня автора. Макулатуру, яка за кордоном також виходить, читати не треба. Але є зо два—три десятки відомих європейських та інших авторів, роботи яких бажано знати. У них давно відпрацьовані концепти, з яких ми «вигадуємо велосипед». Не треба нехтувати і так званими дореволюційними авторами, як-то О. Романович-Славатинський, який півстоліття працював у рідному для мене колись Університеті святого Володимира. Можу назвати також М. Палієнка, який згодом став член-кореспондентом ВУАН, і його фундаментальну монографію «Суверенітет. Історичний розвиток теорії суверенітету та її правове значення», ще — О. Ященка з його фоліантом «Теорія федералізму. Досвід синтетичної теорії права і держави». А якщо знаєш англійську мову, то заходь з абонементом до бібліотеки Конгресу США і читай А. Шварца, новітнього класика американської конституціоналізму, або В. Вільсона, який був не тільки одним із провідних конституціоналістів США, а й 28-м Президентом цієї держави. Бажано бути обізнаним із роботами в царині конституційного права визначного німецького вченого К. Шмітта (хоча б із монографією «Гарант конституції») та з працями не менш визначного французького політолога й конституціоналіста М. Дюверже. І цей перелік можна продовжувати.
• Дякую за цікаві й змістовні відповіді.

Спілкувався Віктор КОВАЛЬСЬКИЙ