Про умови утримування російських військовополонених в Україні заступниця міністра юстиції Олена Висоцька готова говорити багато і відкрито …

Висоцька зауважує, що у таборі для полонених створені умови відповідно до норм Женевської конвенції про поводження з військовополоненими.

“Ми їх утримуємо в нормальних умовах, щоб здоровими повернути до росії й забрати наших полонених. Вони нам більше нічим не цікаві”, – підкреслила заступниця міністра.

Окрім забезпечення одягом та харчуванням, їм надається можливість дивитися телевізор, по якому транслюють марафон “Єдині новини”, доступна ІP-телефонія для зв’язку з рідними.

“Керівник установи, де утримуються полонені, розвісив плакати з зображенням українських гетьманів та їхньою біографією. Хтось із полонених скаржився, називаючи це катуванням”, – згадує Висоцька, додаючи, що катуванням, на думку полонених росіян, є й хвилина мовчання за загиблими внаслідок російської агресії в Україні, яка оголошується щодня о 9 ранку згідно з указом Президента, а після неї – лунає гімн.

“Вони в ефірі федеральних каналів говорять, як ми їх “катуємо” історіями про гетьманів та державним гімном, коли повертаються з полону в росію. Тож нічого, окрім історій про гетьманів та гімну, не було мені пред’явлено”, – сказала заступниця міністра.

Детальніше про досвід України в утримуванні російських військовополонених, неточності в Женевській конвенції, попит на платні камери в СІЗО та інше – в ексклюзивному інтерв’ю для Укрінформу.

У ПЕРШІ ДНІ ВІЙНИ МИ ВТРАТИЛИ 11 УСТАНОВ І 3 ТИСЯЧІ ЛЮДЕЙ, ЯКІ В НИХ УТРИМУВАЛИСЯ

– Які найбільші виклики перед пенітенціарною системою постали від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну?

– Найбільший – швидка окупація окремих регіонів. У перші дні ми втратили 11 установ і майже 3 тисячі тюремного населення. Плюс – персонал.

Тривалий час у нас була комунікація з працівниками установ у цих регіонах, поки не мали проблем з інтернетом, світлом, та й до тюрем і СІЗО російські загарбники добиралися не в першу чергу.

Наші працівники були свідомі того, що мають виконувати свою роботу і чекали від нас порад, як діяти, щоб потім не стати обвинуваченими у колаборації з окупаційною владою.

Оце найскладніше, коли люди просять поради і допомоги, але будь-яка порада в тих умовах не вирішує проблему.

Насправді, ми не знали, як будуть себе поводити озброєні люди, з якими намірами вони прийшли, чи підлаштовуватимуть роботу закладу під свої правила, чи влаштують розправу, знущатимуться над працівниками.

Понад усе я хвилювалася, як впорається наш персонал, якщо до установи зайде озброєна людина. І я високо оцінюю роботу своїх працівників. По-перше, у нас не було випадків, щоб весь персонал залишив свою роботу, а по-друге, можна по-різному говорити про колаборантів, яким оголошує підозри Служба безпеки України, але тут хай вирішує суд.

Установи, які опинилися під окупацією російських загарбників, ми вивели в простій. Таким чином дали можливість певний період не співпрацювати з окупаційною владою. Але це теж важкі рішення. Водночас ми не могли рекомендувати персоналу виїхати, та й не кожен мав таку можливість.

Загалом, можу сказати, що мені не соромно за жоден день цього жахливого року ані за себе, ані за своїх працівників.

– Ви зазначили про 11 втрачених установ у перші дні повномасштабного вторгнення. Скільки вдалося таких повернути після деокупації?

– У Херсонській області деокуповано 4 установи – 1 слідчий ізолятор і три колонії. У цьому питанні ми говоримо тільки про Херсонщину, бо на окупованих територіях Київщини та Харківщини не було наших установ.

Ми раділи звільненню Херсону, це місто й окремі населені пункти області стали для нас першим уроком і досвідом деокупації регіону, на території якого були місця несвободи.

– Чи повернулися ув’язнені до слідчого ізолятора Херсона, яких загарбники випустили під час відступу?

– Усі повернулися! Мене можуть назвати наївною, якщо скажу, що прямо всі самі повернулися. Але ж розуміємо, що жити в щойно деокупованому місті, де багато військових, блокпостів, відсутня електрика, непросто. Тому, звісно, я розумію, що іноді ув’язнені поверталися через відсутність можливості виїхати чи сховатися.

Декого допомагали виявляти на блокпостах наші військові чи поліція, особу ідентифікували за допомогою Реєстру засуджених та ув’язнених.

До речі, коли ми повернули собі управління Херсонським СІЗО, виявилося, що його охороняли довічно засуджені, які самі згуртувалися.

Таке рішення вони пояснили тим, що хотіли пов’язувати життя з Україною і не бажали погіршувати своє юридичне становище, тож не здалися ворогу і дуже розраховують на перегляд своїх вироків. Це заслуговує на повагу і увагу від суспільства.

Наразі утримувані у Херсонському СІЗО разом зі згаданими довічниками переміщені до установ Миколаєва та Одеси, бо в Херсоні все ж небезпечно.

Якщо ув’язнених у СІЗО росіяни лишали на місцях, то до засуджених вони ставилися по-іншому: їх із колоній вивозили. Так, завчасно, до деокупації Херсонської області загарбники вивезли частину засуджених до Голопристанської установи, яка знаходиться на досі окупованій території на іншому березі Дніпра, в Крим, в “л/днр”, або навіть до росії.

Ідеться про близько 2 тисячі засуджених, яких ми не дорахувалися в трьох установах Херсонської області.

У Донецькій області, наприклад, немає ще деокупованих установ пенітенціарної системи, тому зараз ми не можемо сказати про втрати там.

А в захопленому росіянами Мелітополі Запорізької області під окупацією опинилася жіноча колонія, де, за нашими даними станом на 24 лютого 2022 року, утримувалися близько 80 засуджених.

Ми намагалися хоча б їх евакуювати, апелюючи до того, що це жінки. Просили налагодити цей процес за будь-якими правилами, але Мелітопольська окупаційна влада на це не пішла.

Скільки зараз осіб утримується в цій колонії, нам невідомо, оскільки ми не маємо інформації, кого та на яких підставах затримують і розміщують у ній росіяни.

– Скількох засуджених та ув’язнених вдалося евакуювати з тюрем та СІЗО, розміщених на територіях, де велися чи ведуться бойові дії?

– Евакуація в’язнів та ув’язнених від лінії бойових дій – це наступний складний виклик. Була небезпека продовження відсування лінії фронту і подальшої окупації територій, а також – небезпека руйнувань установ, тому що бойові дії відбувалися дуже близько до них.

До прикладу, дві колонії, які ми евакуювали, повністю знищені – Торецька і Оріхівська. Значних пошкоджень зазнав і Херсонський слідчий ізолятор, який ми евакуювали вже після деокупації.

Тому евакуація – виправданий інструмент, але юридично і технічно це дуже складний процес.

Від мене вимагалося ухвалення рішення про евакуацію засуджених та ув’язнених, щоб урятувати їхнє життя, але при цьому – порушити право тих, хто утримувався в колоніях, куди ми збиралися евакуйовувати цих людей. Запасних установ для цього не було і немає, тож доповнювали ті, що є.

Станом на зараз ми евакуювали близько 4 тисяч людей у, так би мовити, більш безпечні місця. Але ж ми знаємо, що в Україні зараз не існує більш безпечного місця, тому в цьому випадку говоримо про установи, віддалені від лінії бойових дій.

– Чи актуальний нині процес переведення в’язнів із місць несвободи, які лишилися на територіях так званих “днр” та “лнр”, до установ на підконтрольних Україні територіях?

– Щодо засуджених та ув’язнених, які залишилися в місцях несвободи на територіях так званих “лнр” та “днр” з 2014 року, а це понад 20 тисяч ув’язнених та засуджених, були частково успішні переговори, бо частину людей вдалося повернути на територію України. Але дуже мало. І на цьому процес зупинився.

Наразі ми ведемо мову про засуджених, яких не дорахувалися після деокупації наших регіонів. Говоримо, що це заручники, цивільні полонені, яких росіяни вкрали і вивезли незрозуміло куди. Нам невідомо, як загарбники ставляться до цих людей і в якому вони статусі. Тому зараз ми більше зосереджені навколо долі саме цих осіб.

Росія має повертати нам захоплених цивільних просто так, а не включати в обміни військовополонених. Включення цивільних осіб в ці обміни є порушенням Женевської конвенції з боку росії.

У частині утримування військовополонених ми принципово дотримуємося Женевської конвенції і хочемо показати світу, що залишаємося цивілізованою країною навіть у таких умовах. Але ворог наш зовсім інший – партнер неадекватний, немає з ким там, як з юристами, говорити. Вони розуміють тільки силу, а для цього в нас є Збройні Сили України.

– Навесні минулого року міністр юстиції Денис Малюська заявив про три хвилі помилування засуджених, котрі висловили бажання захищати Україну. Ішлося про 363 осіб. Згодом міністр сказав про відсутність потреби у четвертій хвилі помилування. Чи не змінилася наразі ситуація? Маєте інформацію про поведінку помилуваних на фронті?

– Дійсно, перші місяці ми були засипані зверненнями від засуджених, але юридичних механізмів для звільнення таких осіб для захисту України в період воєнного стану не так багато.

Ми вдалися до варіанту помилування Президентом України.

Із заявами засуджених, які висловили бажання захищати країну, працювала спеціальна комісія. Важливою умовою для помилування було не просто бажання, а користь від конкретної людини ЗСУ. Так, комісія відібрала 363 особи, які мали досвід служби, військову чи медичну спеціальність і не вчиняли особливо тяжкі злочини.

Але не можна говорити про обов’язкову участь засудженого у захисті країни з початком війни. Ми не російська федерація і не використовуємо засуджених, як контингент, який іде на передову, стає без належного озброєння в першу лінію боїв і гине.

До того ж, вважаю, що засудженим не можна давати можливість просто використати цей важкий для країни час заради власних інтересів на звільнення. Це має бути виважене рішення, тому підходимо до нього не емоційно, а професійно.

Ми відстежуємо долю кожного помилуваного на фронті. Серед них, до речі, є Герої України, ті, хто, на жаль, загинув. Це реальні люди з військовим досвідом, які корисні Збройним Силам і через правовий механізм потрапили туди, де їхнє місце у часи війни.

ПЛАТНІ КАМЕРИ В СІЗО “ЗАРОБИЛИ” 16 МІЛЬЙОНІВ ГРИВЕНЬ

– Як позначився воєнний стан на фінансуванні пенітенціарної системи минулого року?

– Тут треба копати глибше. Наші всі поточні видатки профінансовані: заробітна плата, комунальні витрати, харчування засуджених та ув’язнених, професійна підготовка персоналу. Система функціонує, але якщо ми говоримо про зміни, реформи, розвиток – це капітальні видатки, а там нуль. Тому я не можу показувати результат, який можна побачити і відчути, я можу тримати систему в тому стані, в якому вона є.

Я часто говорю про те, що нам потрібно зменшувати тюремне населення, а зараз – як ніколи, бо через бойові дії виникла необхідність переселення та виселення людей з місць несвободи. Окрім того, треба десь розміщувати військовополонених, а ще – колаборантів. Маємо вже 600 осіб, яким суд обрав міру запобіжного заходу – тримання під вартою, або ж ухвалив рішення про позбавлення чи обмеження волі на певний строк. А буде ще більше! Тобто клієнти до нас надходять, а тримати їх немає де.

– Наскільки затребувані нині платні послуги з надання покращених побутових умов та харчування осіб, узятих під варту? Чи не зменшився на них попит на час воєнного стану?

– Через воєнний стан цей проєкт дещо затягнувся, хоча в парламенті знаходиться законопроєкт, який законодавчо закріплює норму про надання платних послуг з поліпшених побутових умов та харчування з метою покращення умов перебування у слідчих ізоляторах осіб, узятих під варту.

Від початку цього проєкту ми наповнили бюджет на 16 мільйонів гривень, і це з розрахунку, що капітальні видатки у 2022 році на пенітенціарну систему складали 1 мільйон грн.

Це успішна ініціатива, але зараз ми не відкриваємо нові камери з поліпшеними побутовими умовами в СІЗО, бо не маємо для цього місця.

До речі, завдяки надходженням від реалізації цього проєкту Київське СІЗО перетворюється на абсолютно іншу установу – стає більш нормальним.

Зараз ми не можемо ремонтувати більше однієї безкоштовної камери в місяць через наповненість СІЗО і відсутність можливості на час ремонту переселити в інше місце ув’язнених. Тож наразі ремонтуємо місця загального користування.

Ми про це мало говоримо публічно, бо наша система дуже вразлива і я не хочу про неї нагадувати ворогу. У нас незахищені ні персонал, ані ув’язнені. І якщо у нас із вами є право і можливість під час оголошення повітряної тривоги ховатися в укриття, – інша справа, що ми не завжди це робимо, – то люди в місцях несвободи такої можливості не мають.

– Серед клієнтів, які користуються платними камерами, є фігуранти гучних кримінальних справ останніх днів?

– Так, є.

– Чи не плануєте переглянути вартість послуг на перебування у платних камерах?

– Переглянули. Вартість зросла, але не критично. Наприклад, з 12 тисяч гривень у місяць у Київському СІЗО до 13 600 грн. Але платні камери продовжують користуватися попитом.

Також є можливість придбати і подарунковий сертифікат на перебування в платних камерах. За весь час проєкту від продажу сертифікатів заробили до 300 тисяч гривень.

В’ЯЗНИЧНА ІНФРАСТРУКТУРА УКРАЇНИ ЗДЕБІЛЬШОГО ПОСТРАЖДАЛА НЕ ВІД ДІЙ ВОРОГА, А Й ТАК БУЛА ПІД ЗНАКОМ ПИТАННЯ

– У серпні 2020 року Міністерство юстиції оголосило “великий розпродаж в’язниць”, в межах якого продали, зокрема, колонію у Львові. Куди використали кошти з продажу?

– До нас надійшла частина коштів від продажу – 70%, бо ПДВ і решта 30% “пішли” в загальний фонд. На ці 70% від суми, які знаходяться на наших спеціальних рахунках, у нас є великі плани – проєкти з будівництва модельної установи і слідчих ізоляторів. Це наші проєкти, які шкода не реалізовувати, тож за гроші від продажу колонії у Львові ведеться, в тому числі, проєктно-кошторисна робота для будівництва нових установ та підготовка до продажу інших колоній і СІЗО.

Торік планувалося виставити на приватизацію майже 30 об’єктів, але готових пакетів документів було 5. Ми продовжуємо готувати документи, я чекаю найкращих, найщедріших інвесторів для наших об’єктів, хочу продати їх за максимальною ціною, бо знаю, на що треба витратити ці гроші.

Тим паче, наші об’єкти здорожчали в ціні через зростання вартості металу, бетону, загальну інфляцію. Тож розумію: щоб зараз побудувати один об’єкт, треба з десяток продати.

Тому ми поки що тримаємо проєкт із приватизації майна колоній та СІЗО на паузі, хоча законодавчих обмежень щодо приватизації немає. А тим часом – готуємо документи, чекаємо на перемогу, на інвесторів, яким запропонуємо свої об’єкти, коли на це буде максимально вдалий час.

– Чи підраховували ви збитки, завдані збройною агресією росії, інфраструктурі пенітенціарної системи? Про які суми йдеться?

– Будь-який підрахунок, який проводять експерти, небезкоштовний. Ми не витрачаємо на це гроші, у нас їх просто немає. Тому маємо дуже приблизні підрахунки.

Так, ми втратили внаслідок бойових дій три установи, але лишилося 109. Хто буде оцінювати ці три втрачені установи як масштабну втрату?

І давайте чесно: в’язнична інфраструктура України здебільшого постраждала не від дій ворога, а й так була під знаком питання, бо немає нормальної інфраструктури в пенітенціарній системі. Тож коли говоримо про вступ до ЄС, ми будемо тим “гальмом”, яке не дасть Україні вступити в Євросоюз.

Ми ухвалимо всі закони, виконаємо рекомендації, але все одно постане питання місць несвободи. Це ж як індикатор. І про це в ЄС наголошують у кожній доповіді, як і про виконання рішень Європейського суду з прав людини.

Для нас великим досягненням є затвердження урядом Стратегії реформування пенітенціарної системи. Розумію, що для багатьох це черговий документ, ухвалений урядом, але він має велике значення.

Навіть у воєнний період ухвалені закони про перегляд справ довічників, про примусове годування, про кримінальну відповідальність за катування. Мало хто з моїх колег може зараз похизуватися такими реальними здобутками. Мені є що сказати, але під час кожної повітряної тривоги в країні я до панічної атаки очікую повідомлення про влучання в якусь із наших установ.

На жаль, маємо обстріляні об’єкти, загиблих із числа персоналу, поранених.

– Зважаючи на ініціативи міжнародних партнерів та різних країн брати шефство над відновленням постраждалих об’єктів інфраструктури в Україні внаслідок війни, чи були охочі взятися за об’єкти інфраструктури пенітенціарної системи?

– Такий запит є від Світового банку і він дає надію на початок якоїсь розмови і дискусії. Так, є країни, які опікуються відновленням котроїсь із областей України чи конкретним об’єктом, областю, але у мене немає поки що партнера, який би сказав: “Будуємо пенітенціарну систему в Україні з нуля!”.

Але ми беремо участь в усіх подібних переговорах.

Та якщо говорити про відновлення постраждалого від бойових дій регіону, наприклад, на сході, то наші установи там є, але відновлювати їх немає сенсу.

Маючи досвід повномасштабного вторгнення, ми повинні робити висновки і переводити такі установи до центральної території країни, щоб потім не доводилося знову вирішувати питання евакуації. Тож зараз про відновлення місць несвободи в таких регіонах взагалі не йдеться.

УТРИМАННЯ ОДНОГО РОСІЙСЬКОГО ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНОГО ОБХОДИТЬСЯ ЩОМІСЯЦЯ У БЛИЗЬКО 10 ТИСЯЧ ГРИВЕНЬ

– Ви згадали вище про роботу з російськими військовополоненими… Певно, на цю тему непросто говорити?

– Мені легко, бо не соромно за цю роботу. Спочатку ніхто не знав, як її робити, де їх тримати, на якій підставі. Ми з цим упоралися і зараз можемо давати майстер-класи іншим країнам.

– В одному з інтерв’ю ви повідомили, що утримання російського військовополоненого Україні обходиться в 3 тисячі гривень на місяць. Сума не змінилася?

– Торік нам було важко відповідати на це питання, бо кількість військовополонених постійно змінювалася і складно було вирахувати певну суму.

Є витрати на одяг, медичне забезпечення, їжу, комунальні послуги, а також – на облаштування місця тримання, персонал, охорону.

Тож коли ми говорили про три тисячі гривень на місяць на утримування одного російського військовополоненого, то враховували витрати на харчування й комунальні послуги. Це був дуже грубий підрахунок і некоректний, оскільки в суму не врахували оплату праці персоналу, охорони, конвою тощо.

Тож якщо говорити про більш-менш нормально прораховану вартість утримання полоненого в таборі за підсумками 2022 року, з урахуванням забезпечення табору, з податками, зарплатами, комунальними витратами, – ця сума складає близько 10 тисяч гривень на одного полоненого в місяць.

– А скільки коштує утримання ув’язненого в СІЗО?

– Торік ми такі підрахунки не проводили, а в 2021 році ця сума складала близько 130 тисяч в рік. Відповідно, на одного утримуваного – теж близько 11 тисяч гривень в місяць. Мало чим відрізняється.

– росія не надає доступ міжнародним організаціям до українських військовополонених. Наскільки відкритий доступ до російських військовополонених?

– Ми з першого дня були абсолютно відкритими і до Місії ООН, і до Міжнародного Комітету Червоного хреста, і до будь-яких міжнародних організацій, які мають мандати роботи з військовополоненими або із затриманими, звинуваченими у державній зраді. Дозволяли відвідувати військовополонених і міжнародним журналістам. Нам принципово, щоб вони побачили, в яких умовах утримуються російські військовополонені в Україні та як до них ставляться, щоб закарбували собі в пам’яті, а ще краще – на міжнародних платформах, що Україна відрізняється від росії. І хоч як би нам було важко, ми нормально ставимося до російських військовополонених і нормально утримуємо ворогів.

Навіть просимо на їхнє утримання в міжнародних партнерів ковдри, подушки тощо. Така ця робота, але це юридична війна і ми не можемо зараз схибити, щоб потім її програвати. Це принципова позиція.

Щоправда, Моніторингова Місія ООН написала рекомендації уряду України, в яких зазначалося, що в російських військовополонених дуже багато публічності, що порушує їхнє право. Але ми вважаємо, що відкритість та публічність – це агітація нормального ставлення до полоненого, щоб вони легше здавалися в полон. Легша здача в полон російського військового – це безпека нашого воїна на полі бою.

Також запрошували відвідати табір російських військовополонених Уповноважену з прав людини в росії Тетяну Москалькову. Вона не приїхала, але переговори ведуться. Ми відкриті до цього, особливо після теракту в Оленівці, куди росіяни не допустили нікого.

Ми створили для російських полонених умови, які повністю відповідають вимогам Женевської конвенції, яка, до речі, не така конкретна, як хотілося б. У ній є дуже загальні декларативні речі. Наприклад, передбачається зв’язок військовополонених із рідними через листи. Натомість ми запропонували IP-телефонію, що зручніше і швидше, ніж писати листа.

Це лише один приклад, але ми багато питань вирішували, на які немає відповідей у конвенції, й тепер можемо ділитися своїм досвідом.

Але суть у тому, що під час повномасштабного вторгнення ми швидко пристосували правові підстави, знайшли місця, обладнали їх. Це дуже складні процеси і ми дійсно напрацювали компетенцію, яка є унікальною у світі.

Юлія Гайдіна, Київ

Фото: Руслан Канюка