Банк “Хрещатик»: довга дорога до ліквідації

Юрій Котнюк, спеціально для ЮВУ

Тридцятого листопада Верховний Суд нарешті вирішив справу про законність ліквідації банку «Хрещатик», відкриту за позовом одного з його акціонерів – ТОВ «Укрфінком», якому належало 37 відсотків його акцій. Фінал вийшов неоднозначним: з одного боку суд скасував рішення Національного банку України про відкликання банківської ліцензії, але з іншого відмовив у задоволенні позовних вимог про повернення «Хрещатику» цієї самої ліцензії, а також про повернення самого «Хрещатика» під контроль його колишніх власників. Особливої інтриги в цьому вердикті не було, оскільки після ухвалення в травні 2020 року так званого «антиколомойського» закону Верховний Суд не міг вирішити справу інакше. Більшої уваги варті судові процеси навколо іншого акту НБУ, який передував «ліквідаційному» рішенню, а саме постанові про віднесення зазначеного банку до категорії неплатоспроможних.

Колись він був муніципальним

Нагадаємо, що 4 квітня 2016 року постановою правління Нацбанку № 231 ПАТ «КБ «Хрещатик» було віднесене до категорії проблемних, наступного після цього дня постановою № 234 від 5.04.2016 р. – до категорії неплатоспроможних, а ще через два місяці правління НБУ ухвалило рішення  № 46-рш від 2.06.2016 р. про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію цього банку. Всі перелічені акти станом на початок 2019 року були скасовані в судовому порядку, тож регулятор за відсутності на той момент «антиколомойського» закону мав би віддати реанімовану фінансову установу її колишнім власникам і менеджерам. Але правління Нацбанку не розгубилося й рішенням від 18.06.2019 р. вдруге ліквідувало «Хрещатик», після чого Фонд гарантування вкладів фізичних осіб удруге призначив ліквідатора цього банку, а нотаріуси внесли до Єдиного державного реєстру юридичних осіб відомості про новоперепризначеного керівника установи.

Через деякий час цей акт НБУ також був скасований через суд, тож вийшло так, що з банком «Хрещатик» пов’язані не одна, а кілька судових справ, у лабіринтах яких дуже легко заблукати засобам масової інформації. Найбільш інтригуючою, звичайно, є саме та сюжетна лінія, в якій судді адміністративних судів дали привід підозрювати себе в підкупності.

Особливістю банку «Хрещатик» була та обставина, що він вважався муніципальним банком, створеним Київською міською державною адміністрацією. Так воно й було до 2007 року, коли частка міської громади в ньому перевищувала 51 відсоток, але напередодні краху доля міста зменшилася до 25%, а решту ділили між собою приватні компанії, котрі займалися в Києві житлово-будівельним бізнесом. Залог успішності останнього, звичайно, полягав у хороших стосунках з місцевою владою, тож недивно, що й банк «Хрещатик» був надзвичайно наближеним до КМДА – переважно в ньому тримали свої кошти численні комунальні підприємства міста і з нього ж отримували кредити. Але окрім них у банку тримали свої кошти ще триста тисяч фізичних осіб, які у випадку чого мали гарантоване державою право на їх повернення, оскільки сума вкладу кожного з них не перевищувала 200 тисяч гривень.

Замість докапіталізації було виведення активів

На момент катастрофи активи банку, тобто сума коштів, які йому були винні його позичальники, складала близько восьми мільярдів гривень, а пасиви, тобто гроші, які винен був сам банк своїм кредиторам і вкладникам, – тринадцять мільярдів. Таким чином розмір «дірки» сягнув п’яти мільярдів гривень, про що було зазначено у висновках регулятора за підсумками проведеного протягом 2015 року діагностичного обстеження «Хрещатика». Вони були викладені в постанові НБУ № 1002/БТ від 31.12.2015 р., яка містила вимогу влити в цю фінансову установу додаткові 4,77 млрд грн. Зазначимо, що Нацбанк у даній ситуації більш за все турбували кошти тих самих згаданих вище трьохсот тисяч осіб, чиї вклади не перевищували двохсот гривень, які сумарно складали три мільярди і які мали бути компенсовані за рахунок держави, якщо сам «Хрещатик» на це раптом виявиться неспроможним.

Проте замість докапіталізації в банку протягом першого кварталу 2016 року спостерігався абсолютно протилежний процес виведення капіталу. Широко вживане слово «виведення» в даній ситуації в його повному юридичному тлумаченні означало здійснення банком операцій, внаслідок яких зобов`язання перед фізичними особами в межах гарантованої суми відшкодування збільшуються за рахунок зменшення зобов`язань перед фізичними особами, які перевищують гарантовану суму відшкодування, чи зобов`язань перед фізичними особами, які не підпадають під гарантії Фонду ГВФО, та/або юридичними особами. В Нацбанку про це знали, як знали й про те, що з активів банку, які формально оцінювалися у вісім мільярдів гривень, певна частина існувала тільки на папері, представляючи собою нічим не забезпечені зобов’язання підставних позичальників. Таким чином перед регулятором постала нагальна необхідність негайно зупинити цей процес виведення, поки менеджери «Хрещатика» не вивели з нього всі більш-менш чогось варті активи. Саме у зв’язку з цим з інтервалом в один день банк було спочатку оголошено проблемним, а потім і неплатоспроможним, внаслідок чого керувати ним було доручено тимчасовій адміністрації, сформованій Фондом ГВФО.

Суддів занесло не в ту сторону

Як не дивно, але перший судовий позов про скасування постанови НБУ № 234 від 5.04.2016 р. про оголошення неплатоспроможним банку «Хрещатик» було подано не акціонерами, а вкладниками, а саме двома благодійними фондами, які свого часу поклали на рахунок цього банку близько ста мільйонів гривень, котрі, звісно, пропали. Як і припускали в Нацбанку, частка реально чимсь забезпечених активів «Хрещатика» складала менше половини офіційно ним задекларованих, а саме близько трьох мільярдів гривень, тобто стільки, скільки й становила сума гарантованих державою виплат фізичним особам. Решті ж вкладників сподіватися було хіба що на диво. Напевне, юристи цих двох благодійних фондів на нього й сподівалися, бо інакше очевидним виглядатиме той факт, що вони діяли у змові з колишніми власниками «Хрещатика», які у випадку перемоги обіцяли їм солідний гонорар.

Провадження за цим позовом було відкрите в травні 2016 року (справа № 826/6665/16) і протягом наступного 2017-го він був задоволений судами всіх трьох інстанцій – Окружним адміністративним судом Києва (суддя Віктор Данилишин), Київським адміністративним апеляційним судом (Андрій Паринов) і Вищим адміністративним судом України (Олександр Донець, Людмила Черпіцька, Едуард Швед). Зазначені судді обгрунтовували свої рішення надто коротким терміном між постановами НБУ про оголошення банку проблемним і неплатоспроможним. Взагалі-то положеннями статті 75 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачено лише максимальний інтервал. Так, після оголошення банку проблемним протягом 180 днів повинна була статися одна з двох подій: або цей банк приведе свою діяльність у відповідність до вимог чинного законодавства, або Нацбанк оголосить його неплатоспроможним з усіма наслідками, що з цього витікають. Вказівки щодо мінімального строку в законі не міститься, але зазначено, що проблемний банк протягом семи днів з дня його оголошення таким зобов’язаний надати регулятору план заходів свого оздоровлення.

Виходячи з цього судді зробили висновок про те, що Нацбанк міг визначати банк неплатоспроможним не раніше, аніж через сім днів після оголошення його проблемним, а відтак задовольнили позовні вимоги вкладників і скасували оскаржувану постанову НБУ № 234. Проте Верховний Суд, переглядаючи їхні вердикти, встановив, що перелічених вище суддів занесло трохи не в ту сторону. Справа в тому, що статтею 76 зазначеного закону прописано шість підстав для віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Та обставина, що проблемний банк так і не зміг упоратися зі своєю проблемністю – лише одна з них, а решта п’ять підстав передбачає пряме потрапляння банку з категорії нормального до категорії неплатоспроможного, минаючи проміжну стадію перебування в статусі проблемного. І в ситуації з банком «Хрещатик» для ухвалення постанови НБУ № 234 була якраз одна з тих п’яти підстав, а саме – зменшення нижче мінімального рівня обсягу наявного регулятивного капіталу, тобто запасу «живих» грошей, з яких банк повинен буде розрахуватися з тими вкладниками, кредиторами і клієнтами, з якими прийшов час розрахуватися відповідно до раніше укладених з ними договорів. Зробивши такий висновок, колегія суддів Верховного Суду постановою від 16.05.2019 р. скасувала всі рішення, ухвалені судами попередніх інстанцій, а саму справу відправила на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ситуацію врятував закон, який приймався з муками

Отже, нагадаємо, що зазначена постанова НБУ № 234 була скасована адміністративними судами у 2017 році, а «реанімована» Верховним Судом у 2019-му, тож протягом 2018 року вона офіційно вважалася нечинною, і згаданий на початку нашої розповіді акціонер «Хрещатика» – ТОВ «Укрфінком» – вирішив скористатися цим, аби добитися судового рішення про повернення йому контролю над банком. З цією метою ним було подано позов про, по-перше,  скасування похідного від постанови № 234 рішення НБУ про ліквідацію банку від 2.06.2016 р. і, по-друге, повернення «Хрещатику» банківської ліцензії. Ця судова справа увійшла в історію під номером 826/3021/18. Даний позов було задоволено рішенням ОАС Києва від 27.12.2018 р. й залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 28.03.2019 р.

Касаційний його перегляд тривав два з половиною роки, протягом яких сталися дві події. Перша з них відома лише вузькому колу і суть її в тому, що постанова НБУ № 234, навколо якою було зламано стільки списів, усе ж таки була скасована, хоча і в іншій справі та з інших підстав. Зате про другу не чув хіба що глухий – 13 травня 2020 року Верховна Рада з величезними муками прийняла Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності», який у народі охрестили «антиколомойським». Відповідно до його положень суди могли скільки завгодно скасовувати постанови й рішення НБУ та Фонду ГВФО про ліквідацію банків і призначення їх ліквідаторів, але не мали права приймати рішення про повернення їм банківських ліцензій та передачу їх самих під контроль колишнім власникам чи менеджерам. Саме це й змусило Верховний Суд прийняти неоднозначну постанову від 30.11.2021 р.