Кримінальне право України: сучасні реалії і наявні проблеми

опублікував admin 13.02.2017, 14:14 3.2k переглядів 1 Голосів

Тези доповідей учасників круглого столу, організованого юридичним факультетом Київського національного університету імені Тараса Шевченка й присвяченого 80-річчю з дня народження професора Станіслава Сергійовича Яценка (23 грудня 2016 року)

Напрям 1

Конституційні засади кримінального права України

ЯЦЕНКО І. С., адвокат, старший партнер Міжнародного правового центру ЄУКОН (Варшава), доктор філософії у галузі політології

Значення конституційного принципу поділу влади для кримінального права: постановка проблеми на прикладі Республіки Польща та України

Конституція Республіки Польща проголошує, що природна і невідчужувана гідність людини становить джерело свободи і прав людини. Гідність є непорушною, а повага до неї та її захист є обов’язком державної влади (стаття 30). Правовий захист свободи людини виражається в тому, що кожен зобов’язаний шанувати свободу і права інших. Ніхто не може бути змушений до вчинення того, до чого його не зобов’язує закон. Обмеження щодо користування конституційними свободами і правами можуть бути встановлені тільки законом, і тільки тоді, коли такі обмеження необхідні в демократичній державі для її безпеки та публічного порядку, або для охорони навколишнього середовища, здоров’я і публічної моралі, або свободи і прав інших осіб. Такі обмеження не можуть порушувати істотні свободи і права (стаття 31).

Конституційні гарантії забезпечення основних прав і свобод людини адресовані, зокрема, як до законодавця, який приймає рішення щодо змісту кримінального закону, так і до органів судочинства, коли суди приймають рішення у кримінальних справах. Саме кримінальне право, встановлюючи систему санкцій і забезпечувальних заходів, втручається в основні права і свободи людини, захист яких гарантується конституційними нормами. І саме тому, в кримінальному праві повинні бути точно встановлені підстави такого втручання, а принцип nullum crimen, nulla poena sine leqe («немає злочину, немає покарання без вказівки на це в законі») становить на сьогодні фундамент польської демократичної правової держави, знаходячи своє відображення не тільки у кримінальному законі, але, насамперед, у Конституції. Тим самим законодавець обмежується у можливості впровадження обмежень передбачених цим принципом гарантій.

У свою чергу стаття 10 Конституції Республіки Польща закріплює принцип поділу влади, який також є фундаментальним принципом існування демократичної держави. Одним з основних завдань реалізації цього принципу є недопущення узурпації влади та свавільного її використання, що повинно становити, зокрема, гарантію дотримання та захисту державою, владою прав і свобод людини.

Таким чином, зв’язок між конституційним принципом поділу влади та обмеженням прав і свобод людини, яке обумовлене прийняттям, набранням чинності та застосуванням кримінального закону, стає очевидним. З точки зору поділу влади саме законодавець (законодавча влада) має повноваження щодо встановлення нормативних обмежень прав і свобод людини. Реалізуючи ці повноваження у сфері кримінального права, законодавець надає таким обмеженням конкретного змісту. В свою чергу лише суд (судова влада), застосовуючи чинний кримінальний закон, має право приймати рішення щодо наявності/відсутності підстав для встановлення фактичних обмежень кримінально-правового характеру і – за наявності підстав – визначати конкретний зміст таких фактичних обмежень.

Питання значення конституційного принципу поділу влади для кримінального права в польській правовій доктрині не має широкого опрацювання. Певні дослідження в цьому питанні представлені відомим польським юристом, фахівцем в галузі кримінального права, колишнім головою Конституційного трибуналу Республіки Польщі професором Анджеєм Цолем. Формулюючи питання значення конституційного принципу поділу влади для кримінального права, А. Цоль звертає увагу на те, що стаття 31 Конституції Республіки Польща чітко встановлює, що обмеження щодо користування гарантованими конституцією правами і свободами можуть бути встановлені виключно законом. Те ж саме передбачене частиною першою статті 42 Конституції Республіки Польща щодо можливості притягнення особи до кримінальної відповідальності: «позбавлення або обмеження свободи може наступити тільки на підставі і в порядку, передбачених в законі». У зв’язку з цим, на його думку, постає питання щодо того, в якому обсязі на кримінальну відповідальність можуть впливати норми, які містяться в підзаконних нормативних актах, що приймаються виконавчою владою.

Загалом, розглядаючи питання кримінального права з точки зору конституційного принципу поділу влади А. Цоль виділяє чотири основні питання: по-перше – чи законодавець має право, а якщо так, то в якому обсязі, делегувати виконавчій владі право на встановлення підстав кримінальної відповідальності; по-друге – чи в польській конституційній системі існують інструменти контролю за дотриманням законодавцем критеріїв криміналізації і опосередкованих повноважень виконавчої влади в частині встановлення підстав кримінальної відповідальності; по-третє – чи законодавець може, і, якщо так, то в якому обсязі делегувати судам повноваження щодо вирішення, які діяння підлягають кримінальній відповідальності; по-четверте – до якої міри законодавець має право на встановлення кримінальної санкції, яку суд застосовує в конкретній кримінальній справі, і як таке право узгоджується з завданням судів здійснювати правосуддя, яке базується на принципі поділу влади.

Стаття 3 Конституції України проголошує, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Забезпеченню виконання цього обов’язку держави служить, зокрема, закріплений статтею 6 Конституції України принцип, за яким державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. На це звертав увагу також професор С. С. Яценко, який писав, що охорона прав і свобод людини є важливим завданням публічної влади, а саме держави, при здійсненні функцій законодавчої, судової та виконавчої.

Стаття 64 Конституції України передбачає, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Конституція, зокрема, передбачає можливість обмеження прав і свобод, про які йдеться в статтях 33 – 36, 39, при цьому в кожній із них наголошується, що таке обмеження може бути встановлене лише законом.

Важливою конституційною гарантією забезпечення прав і свобод людини в сфері дії кримінального права є положення, передбачене пунктом 22 частини першої статті 92 Конституції України, згідно з яким виключно законами України визначаються діяння, які є злочинами, та відповідальність за них, що становить собою конституційне вираження принципу nullum crimen, nulla poena sine leqe.

Безпосередню взаємодію конституційного принципу поділу влади і кримінального права в частині забезпечення прав і свобод людини закріплює положення, передбачене частиною третьою статті 63 Конституції України, відповідно до якого засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

Таким чином, в Конституції Республіки Польща та в Конституції України реалізовані значною мірою подібні підходи щодо впливу конституційного принципу поділу влади на кримінальне право. Відповідно, питання, поставлені А. Цолем, є актуальними і для української кримінально-правової доктрини. Відтак вони мають стати предметом самостійних наукових досліджень.

ЗАДОЯ К. П., доцент кафедри кримінального права та кримінології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат юридичних наук, доцент

Конституційне право особи не підлягати відповідальності за діяння, яке на час його вчинення не було злочином (правопорушенням) як новітня форма існування принципу законності в кримінальному праві (nullum crimen sine lege)

У доктрині українського кримінального права частина друга статті 58 Основного Закону («Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення») доволі часто розглядається як підтвердження того, що Конституція є формальним джерелом кримінального права України, тобто зовнішньою формою вираження кримінально-правових норм. Утім, на мій погляд, є щонайменше два приводи для сумнівів у переконливості такого твердження. Перший із них пов’язаний із тим, що положення ч. 2 ст. 58 Основного Закону має універсальний, а не вузькогалузевий (кримінальноправовий чи який-небудь інший) характер, оскільки в ньому йдеться про «правопорушення», а не про «злочин». Таким чином, правило, передбачене цим конституційним положенням, не стосується лише сфери кримінального права або певного вичерпного переліку галузей права, однією з яких є кримінальне право, а потенційно стосується будь-яких діянь, що можуть кваліфікуватися як правопорушення в правовій системі України, незалежно від галузевої приналежності норм, що порушуються. За твердженнями вітчизняних конституціоналістів подібна універсальність внутрішньо притаманна нормам конституційного права та виокремлює їх з-поміж інших правових норм. Не в останню чергу саме універсальність конституційно-правових норм дозволяє говорити про існування окремого предмету регулювання конституційного права. У зв’язку з цим «претензії» окремих галузей права на ті чи інші універсальні норми Конституції України виглядають доволі неоднозначними, адже мають своїм логічним завершенням істотне звуження сфери конституційного права. Інакше кажучи, якщо Конституція України в частині своєї ч. 2 ст. 58 є джерелом кримінального, цивільного, трудового чи іншого права, то чи є вона взагалі в частині вказаного положення джерелом конституційного права?

Утім, якщо навіть абстрагуватися від проблеми універсального характеру ч. 2 ст. 58 Основного Закону, є ще одна причина оспорювати тезу про те, що це конституційне положення закріплює норму кримінального права. Звертає на себе увага відмінність у текстуальному формулюванні ч. 2 ст. 58 Конституції України та ч. 2 ст. 4 КК («Злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння»). Перше з цих положень можна охарактеризувати як норму-припис (якщо висловлюватись термінологією С. С. Алексєєва) або як первинну норму (якщо говорити словам Г. Гарта), оскільки вказує на конкретного суб’єкта права (людину), пов’язує з цим суб’єктом конкретні правомочності («не відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення») та контекстуально покладає на іншого суб’єкта (державу) зобов’язання уникати порушення вказаної правомочності. Що ж стосується ч. 2 ст. 4 КК, то передбачене нею положення закріплює так звану спеціалізовану (за підходом С. С. Алексєєва) або вторинну (за підходом Г. Гарта) норму, яка не є велінням, адресованим державою іншим суб’єктам права (тобто, не є правом sensu stricto), але натомість забезпечує належне функціонування норм-приписів (первинних норм).

Зазначена відмінність правового змісту ч. 2 ст. 58 Основного Закону та ч. 2 ст. 4 КК породжує закономірне запитання про її принциповість (значимість)? Як видається, відповідь на це запитання неможлива без загального розуміння еволюції юридичної максими nullum crimen sine lege (а саме її так чи інакше відтворюють і ч. 2 ст. 58 Конституції України, і ч. 2 ст. 4 КК) в рамках модерного політико-правового дискурсу.

На межі XVIII-XIX століть у юридичній думці склалось консенсусне уявлення про те, що принцип законності (nullum crimen sine lege) є одним із факторів, які стримують владу держави карати. Для того, щоб людина могла узгоджувати свою поведінку з нормами кримінального права, а держава — могла обвинувачувати особу в порушенні таких норм та карати за їх порушення, людині попередньо повинен бути відомий зміст кримінально-правових велінь держави.

Однак після подій Другої світової війни максима nullum crimen sine lege одержала нове життя, про що свідчить її відображення в ключових актах міжнародного права прав людини — ст. 11 Загальної декларації прав людини, ст. 7(1) Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ст. 15(1) Міжнародного пакту про громадянські та політичні права тощо. Характеризуючи це перевтілення, А. Кассезе відмічає, що принцип законності став розглядатися через призму прав людини, а не як орієнтир, що зумовлює пенальну стратегію державу. Ще категоричніше висловлюється з цього приводу Е. Оласоло, говорячи, що після Другої світової війни принцип законності набув статусу суб’єктивного права людини.

Важливо відзначити, що драматична трансформація максими nullum crimen sine lege відбулася не лише на міжнародно-правовому, але й на національно-правовому рівні. Значна частина післявоєнних (перш за все — європейських) конституцій визначає принцип законності саме як право людини. При цьому людині гарантується не лише саме таке право, а й специфічний спосіб його захисту за допомогою інституту конституційної скарги (інституту ампаро). Наприклад, стаття 25(1) Конституції Іспанії закріплює принцип законності, поширюючи сферу його дії на кримінальні та адміністративні правопорушення, а стаття 53(2) — гарантує право захисту цього права шляхом подання конституційної скарги до Конституційного трибуналу.

Повертаючись до поставленого вище питання, то, на мій погляд, на нього слід відповісти ствердно. Відмінність юридичної природи ч. 2 ст. 58 Основного Закону та ч. 2 ст. 4 КК є значно істотнішою, аніж може видатись prima facie. Конституційне положення, наслідуючи основоположні договори у сфері захисту прав людини та традиції сучасного європейського конституціоналізму, оголошує максиму nullum crimen sine lege правом людини. Ще більше підкреслює інакшість ч. 2 ст. 58 Конституції України новоприйнята ч. 3 ст. 55 Основного Закону, яка гарантує можливість захисту права не підлягати відповідальності за діяння, що на час його вчинення не було злочином, шляхом подання конституційної скарги, наслідком чого може бути визнання застосованого до особи закону неконституційним (див. статті 150, 151-1 Основного Закону). Цей правовий наслідок виразно підкреслює межу між суб’єктивним правом, гарантованим Конституцією України, та положенням ч. 2 ст. 4 КК, оскільки останнє не створює для особи в рамках кримінального провадження можливості захищатися проти закону, що прямо (відверто) порушує ч. 2 ст. 4 КК (ретроактивного закону, що встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність чи встановлює більш суворі кримінально-правові наслідки). Обвинувачений може, використовуючи різного роду прийому подолання колізій, апелювати до того, що ч. 2 ст. 4 КК повинна мати пріоритет перед положеннями закону, що застосовується in peius. Утім, з іншого боку, суд може визнати цей останній закон таким, що має характер lex specialis.

На завершення залишається підкреслити те, що конкретний приклад із конституційним правом людини не підлягати відповідальності за діяння, яке на час його вчинення не було злочином (правопорушенням), ставить під сумнів спроби позиціонування Конституції України як формального джерела кримінального права. Якщо це неможливо в частині одного з начебто найбільш очевидних кримінально-правових положень Основного Закону, то чи можливо це в принципі? На мій погляд, значимість конституційного правопорядку для кримінального права повинна бути переосмислена. Насправді немає принципового значення, чи є Конституція України джерелом кримінального права України, важливо лише, щоб норми останнього створювалися та застосовувалися з урахуванням гарантованих Основним Законом прав людини. Стигматизація ж Конституції як джерела кримінального (чи будь-якого іншого) права лише тривіалізує роль конституційних норм у рамках національної правової системи та веде до викривленого розуміння їх реального правового змісту.

ШАПЧЕНКО С. Д., професор кафедри кримінального права та кримінології юридичного факультету Київського національного університету, кандидат юридичних наук, доцент Співвідношення окремих норм

Конституції України та деяких положень законодавства про кримінальну відповідальність у вітчизняній правовій системі

1. Відповідно до ч. 1 ст. 3 Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року (далі КК, КК України) законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Очевидно, що зміст цього положення не може розумітися буквально. Зокрема, в ряді рішень Конституційного Суду України (далі – КСУ) конкретні положення КК були визнані такими, що не відповідають Конституції України. Тим самим КСУ констатував колізійний характер співвідношення між окремими нормами Конституції України та положеннями законодавства України про кримінальну відповідальність. Тому в ч. 1 ст. 3 КК більш прийнятним видається вживання замість слова «ґрунтується» слів «має ґрунтуватися».

2. Співвідношення між окремими нормами Конституції України та положеннями законодавства України про кримінальну відповідальність, що дає певні підстави розглядати їх як колізійні, може набувати різних проявів. З урахуванням особливостей, які стосуються змісту колізії, серед цих проявів можна виділити, зокрема, такий: 1) одне чи кілька положень законодавства України про кримінальну відповідальність у поєднанні з положеннями інших галузей права, суперечать конкретній нормі Конституції України, що безпосередньо стосується цих галузей; 2) така суперечність (колізійність) є достатньо очевидною на нормативному рівні; 3) водночас із позицій принципу верховенства права наявність очевидної суперечності на нормативному рівні не завжди може бути підставою для визнання відповідного положення законодавства України про кримінальну відповідальність неконституційним.

Одним із прикладів зазначеного прояву колізійності є співвідношення між частиною третьою статті 63 Конституції України та, зокрема, ч. 5 ст. 53, ч. 3 ст. 57, ст. 82 КК. Частина третя статті 63 Конституції України встановлює: «Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду». Частина 5 ст. 53 КК передбачає можливість заміни штрафу покараннями інших видів, ч. 3 ст. 57 КК допускає заміну виправних робіт штрафом, а ст. 82 КК регламентує заміну невідбутої частини покарання більш м’яким. При цьому згідно з відповідними положеннями Кримінального процесуального кодексу України у всіх зазначених випадках заміна одного покарання іншим здійснюється не шляхом внесення змін до вироку суду, а самостійним процесуальним документом – ухвалою суду. В свою чергу виконання такої ухвали призведе до того, що на засудженого почнуть поширюватися обмеження, які вироком суду не були встановлені. Відтак суперечність між ч. 5 ст. 53, ч. 3 ст. 57, ст. 82 КК з одного боку та частиною третьою статті 63 Конституції України з іншого – є очевидною.

Однак у межах такої суперечності необхідно розрізняти дві принципово різні правові ситуації. Частина 5 ст. 53 КК встановлює варіант заміни, який погіршує правове становище засудженого, оскільки передбачає заміну штрафу більш суворим покаранням – аж до позбавлення волі на строк до дванадцяти років включно. Натомість ч. 3 ст. 57 та ст. 82 КК встановлюють варіанти заміни, які поліпшують правове становище засудженого, оскільки передбачають заміну більш суворого покарання менш суворим. З цієї точки зору однозначно неконституційним, на наш погляд, є лише відповідні положення ч. 5 ст. 53 КК.

3. Подібний за своїм нормативним змістом прояв колізійності вбачається і між частиною першою статті 58 Конституції України та ч. 1 ст. 5 КК. Нормативний зміст конституційного положення щодо зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів дає підстави вважати, що воно вичерпно передбачає випадки такої дії – лише в разі коли відповідні нормативноправові акти «…пом’якшують або скасовують відповідальність особи». Натомість ч. 1 ст. 5 КК поширює зворотну дію в часі закону про кримінальну відповідальність і на випадки, коли він «іншим чином поліпшує становище особи». Отже, формальна суперечність наведених положень вочевидь наявна.

Однак позитивний правовий зміст положення, передбаченого ч. 1 ст. 5 КК, також не викликає сумнівів. Можливо, загальним орієнтиром його конституційності слід вважати частину першу статті 22 Конституції України щодо невичерпності прав і свобод людини і громадянина.

4. Колізії між окремими нормами Конституції України й положеннями законодавства України про кримінальну відповідальність (у його широкому розумінні) можуть мати й неочевидний («глибинний») характер. Один із прикладів такої колізії – співвідношення нормативного припису, передбаченого пунктом 22 частини першої статті 92 Конституції України, та окремих приписів кількох Положень про помилування, що затверджувалися різними Президентами України й діяли після набрання чинності Конституцією України та КК.

Оскільки заміна покарання чи його невідбутої частини більш м’яким покаранням змінює зміст кримінальної відповідальності особи і, тим самим, визначає новий її зміст, можна констатувати: відповідальність за злочин була визначена не законом, а іншим нормативноправовим актом – відповідним Указом Президента України.

Відмічена суперечність може розглядатися як ще один аргумент на користь прийняття комплексного закону України щодо здійснення помилування.

Продовження матеріалів круглого столу читайте в Інформаційно-правовому банку ЮВУ