Ліцитаторський кримінал

З історії махінацій епохи малої приватизації

14 липня Печерський районний суд Києва ухвалив обвинувальний вирок колишньому заступнику начальника управління забезпечення виконання програми приватизації Державної акціонерної компанії «Національна мережа аукціонних центрів» Анатолію Сторчеусу, якого співробітники СБУ викрили в одержанні хабаря в сумі 150 тисяч доларів США ще в травні 2008 року. Такий великий часовий інтервал між цими подіями  пояснюється тим, що це вже не перший вердикт у даній кримінальній справі: 14 лютого 2011 року цього зловмисника вже було засуджено до п’яти років умовного позбавлення волі, тільки не за хабарництво, а за шахрайство. Проте вже 30 червня того ж року Апеляційний суд Києва скасував такий вирок і направив матеріали справи на новий судовий розгляд у той же суд.

Аукціонна битва за меблевий магазин

Почалася ця історія з того, що 22 червня 2007 року сесія Васильківської міської ради прийняла рішення щодо продажу на публічних торгах приміщення колишнього меблевого магазину площею 629 м², про що, відповідно до вимог Закону України «Про малу приватизацію», було повідомлено ДАК «Національна мережа аукціонних центрів» і укладено договір про надання відповідних послуг. Бажання придбати даний об’єкт виявили п’ятеро осіб, які подали заяви до спеціально для цього створеної аукціонної комісії, але основними конкурентами серед них були двоє приватних підприємців: один, так би мовити, чужий, київський, інший місцевий, васильківський. Саме до останнього, як можна здогадатися з тексту вироку, й благоволили чиновники, як у Васильківській міськраді, так і в ДАК.

Під час першого аукціону, який пройшов 3 березня 2008 року, підприємець провернув хитрий трюк: спочатку назвав захмарну ціну, після чого конкуренти втратили інтерес до подальших торгів за цей об’єкт, а коли всі розійшлися, відмовився підписувати протокол аукціонних торгів і платити гроші за покупку. Згідно правил аукціон було визнано таким, що не відбувся, у зв’язку з чим сесія Васильківської міськради 7 березня того ж року прийняла рішення про повторний продаж об’єкту за тією ж самою процедурою й опублікувала повідомлення про це в місцевій районній газеті «Життя і слово». Але підприємець викупив увесь тираж газети, а потім подав до повторно створеної аукціонної комісії низку заяв від свого імені та від імені своїх близьких родичів (зятя, тещі, кума), в яких було написано, що заявники хочуть придбати виставлений на продаж об’єкт нерухомості.

Та обставина, що підприємцем було викуплено весь тираж спеціального випуску районної газети, нині видається смішною, але не забуваймо, що в 2008 році інтернет ще не добрався до кожної сільської хати і друковані газети грали більшу ніж зараз роль у поширенні інформації. Але не забуваймо й те, що серйозні бізнесмени, готуючись до таких масштабних покупок, покладаються не на газети й не на інтернет, а на свої перевірені часом особисті контакти. А той факт, що серед трьох десятків депутатів міської ради, які приймали рішення, в нього не знайшлося доброзичливого інформатора, свідчить принаймні про те, що для місцевої еліти цей бізнесмен був небажаним чужаком.

Таким чином, хитрий підприємець начебто позбувся головного конкурента, але це ще була не повна перемога. Треба було зробити так, щоб витоку інформації не сталося також і з боку чиновників «Національної мережі аукціонних центрів». Ось у зв’язку з цим він і став підбивати клинці під одного з цих чиновників – Анатолія Сторчеуса, який окрім посади заступника начальника управління забезпечення виконання програми приватизації ДАК ще й виконував функції ліцитатора аукціону. Підприємець запропонував йому матеріальну винагороду за допомогу в перемозі на конкурсі. Той попервах віднікувався, посилаючись на те, що він у цій структурі є надто дрібною сошкою, що ці питання вирішуються колегіально, що все залежить від керівництва, але врешті-решт під час зустрічі в кафе поблизу штаб-квартири ДАК на вулиці Марини Раскової в Києві погодився передати гроші генеральному директорові компанії Юрію Тараторіну і назвав цифру у 150 тисяч доларів.

Суд вирішив, що це був злочин, але не хабар

Одразу ж після цієї розмови підприємець побіг в СБУ писати заяву про вимагання в нього хабаря. З тексту вироку не можна зрозуміти, чому він вчинив саме так. Може, його обурила занадто велика сума, а може давно співробітничав з органами безпеки і «підбивав клинці» під чиновників ДАК саме за їх завданням. Відомо лише, що Сторчеус гроші брати не поспішав, а порадив підприємцеві покласти їх до індивідуального сейфу в якому-небудь банку і передати йому вже після, того, як переможе на аукціоні. А оскільки за таких умов його перемога була цілком прогнозованою, то за підсумками аукціону, що відбувся 5 травня 2008 року,  бізнесмен придбав нежитлове приміщення площею 629 м² за 2 мільйони 962 тисячі гривень. Того ж дня ліцитатор, перебуваючи в салоні автомобіля, отримав від переможця конкурсу обіцяні 150 тисяч доларів, після чого був затриманий співробітниками СБУ.

Йому було пред’явлене обвинувачення в одержанні хабаря (ч. 3 ст. 368 Кримінального кодексу України) й за ухвалою суду обрано запобіжним заходом тримання під вартою в Київському слідчому ізоляторі, де він пробув трохи більше року – до 25 серпня 2009 року, після чого був звільнений на підписку про невиїзд. У ході досудового слідства він свою вину визнав, але частково: не заперечував одержання грошей від підприємця, але запевняв, що ніяких дій на його користь не вчиняв і вчиняти не збирався, так само як і не збирався передавати їх генеральному директору компанії. Здоровий глузд підказує нам, що в таких випадках злочин треба кваліфікувати як шахрайство, поєднане зі зловживанням службовим становищем чи підбурюванням до давання хабаря, тобто статті 190, 364 і 369 ККУ. Проте прокуратура, яка підтримувала обвинувачення, наполягала на тому, що це було одержання хабаря й ніщо інше. Під час першого розгляду суд, не погодившись з аргументами сторони обвинувачення, разом із тим відкинув і міркування здорового глузду, після чого кваліфікував дії Сторчуса як чисте шахрайство, ніби це був не чиновник, а людина з вулиці. Апеляційний суд, як уже зазначалося, даний вирок скасував.

Під час другого судового розгляду суд також категорично не погодився з твердженням сторони обвинувачення про те, що в діях зловмисника наявний склад злочину під назвою хабарництво. Зокрема суддя Володимир Карабань, який ухвалив цьогорічний вирок, прийшов до висновку про доведеність неправомірних дій підсудного, спрямованих на одержання коштів, але без ознак хабарництва. На його думку, це було незаконне збагачення, яке нині охоплюється диспозицією статті 368². Аргументуючи такий висновок, суддя зазначив, що одержання хабаря, на відміну від незаконного збагачення, завжди обумовлене вчинення хабароодержувачем в інтересах хабародавця певних дій з використанням наданої йому влади чи службового становища. Якщо ж посадова особа отримує певну майнову вигоду без виконання дій, пов’язаних із використанням влади чи службового становища, то це вже не хабарництво, а незаконне збагачення.

Аби обгрунтувати даний висновок суддя послався на роз’яснення, викладені в постанові пленуму Верховного Суду України № 5 від 26 квітня 2002 року «Про судову практику у справах про хабарництво». Там, зокрема, зазначено, що відповідальність за одержання хабаря настає лише за умови, що службова особа одержала його за виконання чи невиконання таких дій, які вона могла виконати з використанням наданої їй влади. В даному ж випадку, на думку судді Карабаня, підсудний не міг виконати ніяких дій, оскільки не мав на те повноважень.

Так, серед наданих прокуратурою матеріалів була й посадова інструкція заступника начальника управління забезпечення виконання програми приватизації ДАК «Національна мережа аукціонних центрів» з переліком його функціональних прав та обов’язків. Цей документ свого часу був затверджений генеральним директором компанії та із нього витікало, що підсудний повинен організовувати діяльність по забезпеченню проведення аукціонів на замовлення Фонду держмайна України та інших організацій. Але ніде не було зазначено, що він якимсь чином може впливати на реєстрацію чи нереєстрацію заяв про участь у конкурсі, допуск чи недопуск претендентів до нього або визначення переможця аукціону. Тим більше, що в даному випадку підприємець змагався зі своїми тещою, зятем і кумом, тобто з самим собою. Чи допомагав би йому ліцитатор за таких обставин перемогти на конкурсі, чи навпаки намагався якимсь чином відібрати в нього перемогу – все одно предмет торгу так чи інакше дістався би саме цьому підприємцеві.

У службовому підробленні виправдано

Окрім хабарництва Анатолію Сторчеусу було пред’явлене обвинувачення ще й у службовому підробленні (ст. 366 ККУ), але цей епізод не додав прокуратурі слави, оскільки за ним підсудного двічі було виправдано: як у 2011 році, так і в 2017-му. Заварилося все через те, що ліцитатор, підписавши разом з іншими членами комісії протокол проведення аукціону, як того й вимагала від нього посадова інструкція, склав акти виконаних робіт із надання послуг з проведення аукціону, на підставі яких Державній акціонерній компанії мала бути сплачена за рахунок переможця певна копійка. Перевіривши правильність складених документів, на них поставила свій підпис головний бухгалтер ДАК, після чого їх мав підписати генеральний директор. Та оскільки на той момент Тараторіна не було на місці, Сторчеус попрохав його секретарку поставити на ці папери факсиміле свого шефа. Та не відмовила, а ліцитатор по цьому завірив у канцелярії складені ним акти печаткою ДАК.

Ці дії, на думку прокуратури, слід розцінювати як службове підроблення, але суддя Карабань розлого пояснив, що даний вчинок не може вважатися службовим підробленням, оскільки жодних неправдивих відомостей у посвідчений документ не вносилося, і він по суті своїй відображає достовірні відомості щодо наслідків проведення аукціону з повторного продажу комунального майна 5 травня 2008 року. До того ж акти виконаних робіт не є правовстановлюючими документами на отримання у власність нерухомого майна, а лише підтверджують намір переможця аукціону сплатити грошову винагороду на користь ДАК «Національна мережа аукціонів» за послуги проведення аукціону.

У результаті суд ухвалив за статтею «Незаконне збагачення» засудити Сторчеуса до п’яти років умовного позбавлення волі з іспитовим строком три роки, а в службовому підробленні виправдати.

Юрій Котнюк, оглядач ЮВУ

Джерело: ЮВУ