Всім привіт!

У ніч з 9 на 10 вересня Україна завдала чергового масованого удару з БПЛА по Росії.

Російські офійні особи стверджують, що збили 144 ударних БПЛА, у тому числі близько 70 над Брянською областю, 20 над Курськом і 20 над Москвою. Наскільки відомо, один БПЛА «все-таки» врізався в житловий будинок, загинула 46-річна жінка, ще троє отримали поранення.

Особливо цікаво: усі відомі загиблі – з Раменського.

Дійсно, чим більше деталей про цей удар я знаходжу, тим більше я переконуюсь, що більша частина цих зусиль була спрямована на те, щоб зайняти російську протиповітряну оборону, у свою чергу дозволивши одному або декільком БПЛА вразити фактичну ціль: конкретний військовий склад за межами Раменського. Раменське знаходиться за межами міжнародного аеропорту Жуковський, приблизно за 36 км на південний схід від центру Москви. Дійсно: за часів (Першої) холодної війни цей аеропорт був відомий на Заході як «Раменське» і був базою Льотно-дослідного інституту – головної випробувальної установи – радянських ВПС) .

RUMINT стверджує, що склад, про який йдеться, містив першу партію тактичних балістичних ракет іранського виробництва, які отримали пряме попадання та були підірвані…

…чи це правда: наразі я не знаю…

І, поклавши руку на серце, я навіть не про це тут буду говорити.

Натомість я хочу сказати зовсім інше.

Звісно, ​​такий український удар мав би сенс – «бо» він настає на хвилі все більшої кількості «авторитетних» ЗМІ та офіційних повідомлень про «поставки Іраном Росії тактичних балістичних ракет». Справа, через яку чимало українських і західних посадовців дуже засмучені, тим часом…

Вибачте, але без чітких доказів поставок іранських балістичних ракет до Росії я не вірю в цю історію.

Ще в січні я написав «Частину 1» історії про російсько-іранські відносини щодо угод зі зброєю за останні 35 років. Це пояснює, чому процеси прийняття рішень у Тегерані такі складні, як вони є, і що це одна з основних причин, чому багато спроб Ірану придбати російську зброю зазнали невдачі. Інша проблема, яку я згадав, це «прагнення» КВІР до якогось нового «стратегічного альянсу»: я пояснив, як його головні посередники намагалися увійти в такий альянс з Путіним, але російський диктатор упустив величезну можливість тому що він був надто недалекоглядним і… ну… «типово росіянином, коли справа доходить до ділових угод» (насправді це повинен знати кожен, хто колись брав участь у веденні ділових угод з Росією за останні 30 років).

Тепер, окрім факторів, «перерахованих» у Частині 1, є кілька додаткових – але величезних – перешкод для будь-яких великих угод зі зброєю між Москвою та Тегераном. Справа не лише в тому, що через стільки негативного досвіду спілкування з ними іранці «звичайно недовіряють» росіянам: принаймні не менш важливим є той факт, що іранські збройні сили – незалежно від того, чи це КВІР чи «регулярні» види (армія, авіація). сили, і флот) – наполягають на будь-яких подібних угодах, включаючи не тільки озброєння, про яке йде мова: вони також хочуть всю необхідну технічну документацію та допоміжну інфраструктуру .

Вони хочуть мати можливість не тільки обслуговувати системи озброєння, але й виготовляти всі запчастини для них, а також повністю ремонтувати їх вдома.

Це настільки важливо для іранців, що неможливо переоцінити цей аспект. Досить важливо, що ще за часів ірано-іракської війни, коли зіткнулися із суворим ембарго на постачання зброї Заходом, іранці зайшли так далеко, що оголосили «джихад самозабезпечення»: серйозні національні зусилля, щоб отримати здатність підтримувати, виготовляти запчастини та озброєння для своїх систем озброєння західного походження.

***

Джихад самозабезпечення

Це трохи іронічно, але ідея «Джихаду самозабезпечення» виникла не на порожньому місці. Спочатку таку політику запровадив ще шах Ірану Мохаммед Реза Пехлеві II ще на початку 1970-х років. Він бачив, що відбувалося в різних війнах навколо Ірану: як Ізраїль залежав від поставок зброї з Франції, а потім із США, або як Індія та Пакистан були залежні від поставок зброї з СРСР, США та інших країн – і як Вашингтон, Париж, Лондон тощо були здатні здійснювати політичний тиск, коли одна з країн діяла не так, як вони хотіли.

Відповідно, коли «шах» (це був не лише шах, який ухвалював усі такі рішення та розміщував/підписував накази, але він був щасливий, що його вважають таким) почав розміщувати величезні замовлення на американську та британську зброю, починаючи з 1971 року він не тільки купував зброю як таку. Він також купував цілі заводи з виробництва запасних частин, майстерні з технічного обслуговування та капітального ремонту, заводи з виробництва відповідних боєприпасів, і мав сотні тисяч молодих іранців, які навчалися та тренувалися за кордоном для роботи в озброєнні промисловості Ірану (плюс сотні тисяч лікарів та іншого медичного персоналу).

Це насправді те, чого сьогодні хочуть іранці, коли вони також ведуть переговори про будь-які нові великі придбання зброї за кордоном.

***

Російська «ділова практика»

Однак росіяни відмовляються йти на такі угоди. Вони не лише відмовляються укладати такі угоди з Іраном: вони роблять те саме з усіма іншими своїми експортними клієнтами. Наприклад, коли КНР хотіла запустити ліцензійне виробництво Су-27, Москва відмовилася надати всю необхідну технічну документацію. Те саме стосується Су-30. Згодом китайці змогли вирішити проблему, лише навчившись їх реверсивного проектування, що коштувало їм багато часу та грошей. Подібним чином, коли в Пекіні виникла ідея розпочати виробництво військово-морського варіанту Су-27, здатного працювати з його авіаносців, китайці таємно закупили технічну документацію: результатом цього став їхній J-15. І коли китайці спробували зміцнити свій парк реактивних транспортних засобів шляхом великого придбання Іл-76, Москва знайшла спосіб зіпсувати стільки, що врешті-решт у Пекіна не було іншого виходу, окрім як завершити розробку та запустити виробництво власного Сіаня. Y-20.

З реактивними двигунами ситуація була ще складнішою: росіяни чинили запеклий опір усім вимогам Китаю щодо ліцензійного виробництва таких двигунів, як РД-33. Таким чином, Пекін зіткнувся з величезними проблемами з виробництвом своїх винищувачів J-10, наприклад (і цей тип також зазнав значного зношення, пов’язаного з двигуном9. Зрештою, цю проблему так і не було вирішено: замість цього китайцям знадобилося більше 20 років, щоб навчитися проектувати і виробляти свої власні реактивні двигуни з такою ж тягою, як новітні російські. Тільки оскільки вони мають такі двигуни, Пекін може повністю фінансувати серійне виробництво таких типів, як J-10, J-11, J-15, J-20 та інших.

***

Це також стосується озброєння

Іран не має ні часу, ні грошей КНР. КВІР також ніколи не дозволив би ВПС Ісламської Республіки Іран (IRIAF) переозброїтися, скажімо, приблизно 100 Су-35: насправді більшість клік КВІР воліли б, щоб IRIAF поступово відмовився від своїх старих, американського виробництва. реактивні літаки, придбані в 1970-х роках, таким чином стали службою, яка є «надлишком до вимог», а потім розформувалися. Тому КВІР ніколи не дозволить IRIAF купити «сотні», а лише «кілька десятків» Су-35. Це не вимагає повної передачі ноу-хау. Тим не менш, завдяки своєму досвіду, вони все ще хочуть мати повну здатність їх обслуговувати та експлуатувати.

….а потім переозброїти за потреби.

Майте на увазі, що IRIAF були першими військово-повітряними силами, які розгорнули в бою ракети класу «повітря-повітря» великої дальності з активним радіолокаційним самонаведенням: їхні перехоплювачі F-14A Tomcat зробили це під час війни з Іраком, починаючи з вересня 1980 року, з AIM- 54 ракети «повітря-повітря» «Фенікс». Тому іранці цілком усвідомлюють виняткову цінність такої зброї, як російська ракета класу «повітря-повітря» великої дальності Р-37М з активним радіолокаційним наведенням. Однак ще в 1970-х роках США не дозволили іранцям навчитися обслуговувати свої AIM-54, а також не надали допоміжну інфраструктуру, необхідну для їх обслуговування в Ірані. У 1986-1987 роках після закінчення терміну придатності “Феніксів”, виготовлених у 1976-1977 роках і доставлених до Ірану, іранські F-14A залишилися лише з досить поганим, набагато старішим озброєнням. Ірану знадобилися десятиліття, щоб повністю освоїти виробництво запчастин для них.

Незважаючи на те, наскільки КВІР зневажає IRIAF, нікому там не цікаво, щоб щось подібне трапилося знову: тобто щоб іранці придбали Су-35С у Росії, а потім, через кілька років, не мали ракет далекого радіусу дії «повітря-повітря». для них.

Це також головна відмінність у «якості» китайсько-іранської співпраці: на відміну від росіян, китайці були надзвичайно зацікавлені в налагодженні тісної співпраці з Ісламською Республікою Іран з низки «опортуністичних» причин.

Основним є те, що Пекіну завжди цікаво заробити гроші – і Тегеран здатний платити (часто готівкою, іноді сирою нафтою).

Другорядним є те, що КВІР має багато нещодавнього бойового досвіду . І який досвід: не «просто в якихось чагарникових війнах», а від зіткнень з Ізраїлем. Результатом такого досвіду є дуже специфічні «вимоги» до систем зброї. Таких знань у китайців просто немає: їхні збройні сили не брали участі в жодних війнах з часів конфлікту з В’єтнамом наприкінці 1970-х і на початку 1980-х років. Ось чому одним із пріоритетів для всіх можливих китайських військових аташе, акредитованих у десятках столиць по всьому світу, є отримання такого роду знань: див. «будь-які (детальні) вимоги до систем озброєння» — це щось на кшталт «повинен мати №». 1′ для китайців.

Висновок із усього цього вже має бути очевидним, і він також пояснює, чому так довго реалізовується «іранська угода щодо Су-35», але також чому я маю сумніви щодо того, що іранці фактично постачають будь-які види балістичних ракет. ракет до Росії.

Іранські балістичні ракети спочатку були розроблені у співпраці з Північною Кореєю. Однак жоден із розглянутих проектів не був серйозно просунутий до встановлення «стратегічної співпраці» між Пекіном і Тегераном приблизно у 2016 році. Суперництво між кліками в КВІР, відсутність навичок управління промисловістю та відсутність управління якістю руйнували один проект за іншим. Китайці ніби «навели порядок у цьому бардаку »: вони запустили виробництво майже всіх сучасних «корінних» систем зброї вдома (у КНР), перш ніж передати їх – у належному стані та з повною технічною готовністю. документація – до Ірану. І, опинившись там, вони допомогли іранцям запустити власне виробництво, підготувати технічне обслуговування тощо.

Відповідно, передача Іраном Росії – фактично – балістичних ракет китайської розробки, «зроблених в ІРІ»… ага-га..

Звичайно, вони доставили навіть «креслення» для Шахедів. «Однак, здається, це був скоріше випадковість, ніж задум. Можливість заробити була чудова (бо росіяни справді були такі тупі, щоб платити 200 000+ за один БПЛА), а про ефективність цієї зброї тоді ще ніхто не знав.

Але балістичні ракети…?

Крім того, весь галас на Заході: для іранців це ноу-хау та відповідна зброя є чимось на кшталт їхньої «останньої угоди» у відносинах з Путіним. Якщо вони все ж доставлять їх до Москви, то можуть бути впевнені, що Путін ніколи не поставить ні Су-35, ні щось подібне разом з усією технічною документацією, необхідною для їх обслуговування та експлуатації в Ірані.

TOM KUPER