admin
У даній статті розглядається коло питань, пов’язаних із процесом виправлення засуджених. Частина матеріалу в статті присвячена соціально-правовому поняттю ресоціалізації засуджених до позбавлення волі, які звільняються від відбування покарання. Акцентовано увагу також на окремих чинниках, що заважають досягненню мети виправлення та ресоціалізації засуджених.
Виправлення та ресоціалізація засуджених – шлях до їх успішної соціалізації
Однією із соціальних проблем, яка протягом тривалого часу була й залишається предметом для обговорення науковцями, є визначення оптимальних шляхів для досягнення мети виправлення та ресоціалізації засуджених, які звільняються від відбування призначеного їм покарання. Вирішення цієї проблеми органічно пов’язано з питаннями боротьби зі злочинністю та перед усім, з її найбільш небезпечним проявом – рецидивною злочинністю. Більше того, виправлення й ресоціалізація має принципове значення для вирішення широкого спектру питань соціально-практичної діяльності суспільства не лише з профілактики та викорінення злочинності, а й попередження соціальних відхилень у цілому.
Питання знаходження раціонального механізму виправлення та ресоціалізації засуджених до позбавлення волі на певний строк досліджувалося рядом науковців, проте одностайності думок щодо порядку його реалізації досягнуто не було. Отже, зосередимо нашу увагу на певних проблемах, що виникають у процесі виправлення та ресоціалізації засуджених, які відбувають покарання у виді позбавлення волі на певний строк, а також після звільнення їх із виправних колоній.
Становлення та розвиток державності на основі норм Конституції України є одним із найактуальніших завдань реформування політичної, економічної й правової систем суспільства. Процес державотворення на демократичних засадах відбувається з часу проголошення Україною незалежності, однак проходить досить повільно, нерідко натикаючись на складнощі. Це зумовлено, насамперед, перехідним етапом розвитку українського суспільства, низьким рівнем політичної та правової культури населення і політичної еліти країни, відсутністю чіткої та послідовної стратегії державотворення й правотворення, перманентним станом політичної кризи, що супроводжується жорсткою конфронтацією владних структур, поширенням корупції та організованої злочинності.
Ідеї і цінності демократичної, правової держави є головними орієнтирами відродженняй розбудови української державності, здійснення комплексу соціально-економічних і політико-правових перетворень. Цілком закономірно, що вони отримали своє визнання й нормативне закріплення в Конституції України. Така ціннісна орієнтація на розбудову правової державності обумовлена об’єктивними потребами суспільного й політичного розвитку, зокрема, утвердженням принципу верховенства права в усіх сферах життєдіяльності держави і суспільства.
Відповідним чином ці перетворення повинні стосуватися й місць позбавлення волі, де відбувають покарання не лише особи, що набули статусу засуджених після постановлення рішення суду, а в першу чергу громадяни своєї держави, які не втратили з нею правового зв’язку.
Загальновідомо, що особа, вчинивши суспільно небезпечне діяння (дію або бездіяльність) та при цьому завдала шкоди іншій особі (особам), повинна бути ізольована від суспільства задля уникнення вчинення нових злочинів. Тобто держава в особі компетентних органів, які виступають від її імені, застосовує до особи, винуватої у вчиненні суспільно небезпечного діяння, захід державного примусу, який є обов’язковим для виконання.
Засудивши особу та помістивши її до місць позбавлення волі, постає логічне запитання: яким чином потрібно вплинути на засудженого задля викорінення з його свідомості шкідливих звичок і поновити його в соціумі як повноправного члена суспільства? На перший погляд вирішення такого завдання може звестися лише до застосування кари та інших правообмежень, що випливають із установленого порядку відбування покарання (режиму), оскільки одна з цілей покарання – справити превентивний вплив не лише на засудженого, але й на вільних громадян. Проте ці припущення є помилковими й на практиці зводяться нанівець, оскільки застосування до засуджених однієї лише кари породжує в їх свідомості ще більший супротив діючій системі. Отож виникає необхідність у пошуку нових шляхів для повернення засуджених у суспільство соціально корисними та правосвідомими громадянами, а саме ефективних елементів їх виправлення та ресоціалізації.
Виправлення засуджених до позбавлення волі на певний строк
Що ж представляє собою власне процес виправлення? Відповідь на це запитання можна знайти в ч. 3 ст. 6 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК України), норма якої зазначає, що «виправлення засудженого – процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки».
Степанюк А. Х., у свою чергу, зазначає, що «виправлення як процес позитивних змін особистості – це, в кращому випадку, елемент правосвідомості, правового виховання, але не справжня правова категорія, що заслуговує того, аби бути закріпленою в Законі». На нашу думку, теза даного автора про те, що виправлення – не правова категорія, якій не місце в КВК України, спірна, оскільки в кримінальновиконавчому законодавстві України термін «виправлення» стосовно осіб, позбавлених волі, зустрічається неодноразово.
Згідно ч. 2 ст. 50 Кримінального кодексу України (КК України) покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Зі змісту вказаної статті КК України зрозуміло, що законодавець першочерговим завданням вбачає виправлення (моральне та юридичне) засуджених, які підлягають карі за вчинений злочин. Ми вважаємо, що досягти мети юридичного виправлення засуджених (спеціальна превенція) можливо лише після їх морального виправлення, адже викорінивши зі свідомості неправомірну поведінку, вони тим самим перестають бути небезпечними для держави.
Для громадянського суспільства утримання особою, яка раніше відбувала покарання, від учинення рецидивних злочинів буде цілком достатнім для досягнення мети покарання. При цьому можна констатувати, що мета, яка ставилася перед покаранням, досягнута. Для держави не важливо, чому колишній засуджений не вчиняє злочинів: тому що виправився, чи тому, що боїться нового покарання. Головне, що він став законослухняним громадянином.
Ресоціалізація засуджених та осіб, звільнених від покарання, її структура
Однак доволі часто на практиці виникають випадки, коли одного виправлення засуджених замало. Потрібна більш докорінна перебудова їх свідомості, глибоке та систематичне переосмислення свого «Я». Цей процес у науці кримінально-виконавчого права прийнято називати ресоціалізацією. Зокрема, згадана вже ч. 3 ст. 6 КВК України містить дефініцію поняття «ресоціалізація» та визначає її як «свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві». З даного визначення помітно, що процес ресоціалізації – більш складний і відповідальний етап у житті засуджених.
Натомість, не лише від бажання засуджених залежить їх відновлення в соціумі повноправними громадянами своєї країни. Більше того, ця робота покладається не лише на персонал виправних колоній, а й на вільних громадян, які безпосередньо допомагають засудженим ресоціалізовуватися, наприклад, через працевлаштування після звільнення їх від відбування покарання.
На наш погляд, ресоціалізація як соціально-правовий процес складається з двох етапів – пенітенціарний (коли засуджений відбуває покарання) і постпенітенціарний (після звільнення засудженого від відбування покарання). Виходячи з цього, ми вважаємо, що структуру ресоціалізації можна описати наступним чином: адаптація засуджених до умов відбування покарання в місцях позбавлення волі, виправлення засуджених, проходження ними курсів підготовки до звільнення (ч. 2 ст. 156 КВК України), звільнення засуджених від покарання та його відбування, а також їх соціальна адаптація до умов життя на свободі.
В декого може виникнути запитання, чому до структури ресоціалізації ми віднесли виправлення засуджених, оскільки ці терміни згадуються у КВК України окремими нормами?. На наше переконання, досягти ресоціалізації, тобто свідомо «переродитися» в моральному плані, не пройшовши процесу виправлення, неможливо. В характері засудженого проявляються перші позитивні зміни – елементи правосвідомої поведінки (виправлення). Суттєве ж збільшення їх питомої ваги є характерною ознакою для процесу ресоціалізації особистості засудженого, тобто докорінної зміни його свідомості в кращий бік. Отже, на нашу думку, виправлення засуджених є одним із елементів їх ресоціалізації.
Узагалі ресоціалізація засудженого – довготривалий і складний процес. Іноді людину «виховують» постійно, привчають її до правосвідомого життя, але потрапляючи до середовища з антисуспільними поглядами, вона стає небезпечною для оточуючих або навіть злочинцем. Така «зіпсована» особистість не може протягом декількох місяців відбування покарання ресоціалізуватися та повернутися до суспільства, яке його ізолювало від себе, повноправним і правосвідомим його членом. Мабуть, потрібно бути ідеалістом, щоб не звернути на це увагу, особливо враховуючи середовище, в якому перебуває засуджений у місцях позбавлення волі, впливу, якого він зазнає.
Переконливим є й те, що успішно ресоціалізуватися особа може, якщо сама забажає цього. При цьому засуджений не повинен противитися співпраці з персоналом соціально-психологічної служби виправної колонії, який ставить за мету поновлення в засудженого правосвідомої поведінки та представлення суспільству його повноправним членом.
Характерним для процесу ресоціалізації засуджених, як важливого загальнодержавного напряму у боротьбі зі злочинністю, є те, що ресоціалізація знаходиться в безпосередньому зв’язку з потребами громадянського суспільства. Питання успішної ресоціалізації осіб, звільнених від відбування покарання, набуває особливої значимості, оскільки загальновідомо, що рівень злочинності в державі є однією з причин соціальної напруженості в суспільстві.
Основою для здійснення цілеспрямованої профілактичної роботи та всього процесу ресоціалізації осіб, звільнених від відбування покарання, є їх всебічне вивчення. Таке вивчення передбачає збір даних про позитивні та негативні якості особистості засудженого, про його поведінку до засудження і в період відбування покарання, ознайомлення з матеріально-побутовими умовами життя засудженого, характеру взаємовідносин між членами сім’ї, становище особи, яка відбула покарання, в колективі громадян тощо.
Головне в підходах до проблеми трудового і побутового влаштування осіб, звільнених з місць позбавлення волі, – це розуміння її соціальної значимості, що, як правило, виходить за межі боротьби зі злочинністю і профілактики правопорушень. Ресоціалізація звільнених – це не лише профілактика, а й передусім – спроба підтримки суспільством життєздатності тих громадян, які її втратили у зв’язку з відбуванням покарання.
На жаль, у повсякденному житті ми зустрічаємося з непоодинокими прикладами відмови підприємства, установи чи організації в особі керівника в працевлаштуванні звільненої від відбування покарання особи. Пояснюється це банально – небажанням брати на себе відповідальність за дії та вчинки такої особи через можливість вчинення нею протиправних діянь. Такий «безпечний» підхід справляє лише негативний вплив на особу, що звільнилася з місць позбавлення волі, оскільки вона відчуває себе непотрібною для суспільства та відторгнутою державою.
Як наслідок, ще нерідко мають місце випадки, коли особи, звільненні з установ виконання покарань або з місць попереднього ув’язнення, недосягнувши свого виправлення, неотримавши своєчасної допомоги в трудовому і побутовому влаштуванні, знову вчиняють рецидивні злочини (понад 20% від звільнених), що, в свою чергу, зводить нанівець ресоціалізаційний процес.
Висновок
Узагальнюючи вищезазначене, слід констатувати наступне: 1. Досягнення юридичного виправлення засуджених можливе лише після їх морального виправлення.
2. Процес ресоціалізації як форми перебудови особистості засуджених є набагато складнішим і тривалішим за процес виправлення. Успішна ресоціалізація – це, в першу чергу, непереборне бажання самого засудженого стати правосвідомим громадянином своєї держави.
3. Прогалини в організації виховного процесу із засудженими, незабезпеченість їх у трудовому і побутовому влаштуванні, свідоме небажання керівників підприємств, установ чи організацій у працевлаштуванні осіб, звільнених від покарання та його відбування, є каталізатором до вчинення ними рецидивних злочинів.
Олег Кревсун,
ад’юнкт Харківського національного університету внутрішніх справ
Коментарі
Loading…