Чому Росія котиться до війни?

Все, що ви хотіли знати, але боялися запитати про можливість нового раунду конфлікту між Росією та Україною вам розповіло міністерство закордонних справ РФ. Воно опублікувало проекти договорів із США та НАТО, покликаних “гарантувати безпеку Росії”. 

Ультиматум Путіна

Сам факт публікації власного проекту договору на початок консультацій із партнерами, м’яко кажучи, незвичайний для сучасної дипломатичної практики. Зате дуже уражає періоду 1938-1941 років. По суті це – ультиматум.

Кремль вимагає від Заходу відмовитись від Бухарестської декларації НАТО 2008 року, яка обіцяла членство в альянсі України та Грузії, фактично припинити військово-технічну співпрацю з Києвом, відмовитися від розміщення певних типів озброєнь на території власне натовських країн. Плюс із висловлювань російських офіційних представників ми знаємо: Москва хоче, щоб Вашингтон змусив Київ в односторонньому порядку виконати частину мінських домовленостей про надання особливого статусу регіонам Східної України, що фактично повністю контролюється Кремлем. “Гарантії безпеки”, про які твердять Путін і Лавров, мають бути офіційно оформлені, причому “в конкретний проміжок часу та на основі принципу рівної та неподільної безпеки”. Тобто російське керівництво вимагає для себе права вето на рішення НАТО. та ще найближчим часом. Виходить, воно не передбачає вести багаторічні переговори про різні аспекти безпеки, як було за часів холодної війни.

Такою мовою Москва не говорила із Заходом чи не з часів Карибської кризи 1962 року. Навіть у 1983 році, коли здавалося, що розміщення радянських та американських ракет середньої дальності в Європі та низка регіональних криз мало не підвели планету до межі третьої світової, риторика була стриманішою. Як не крути, але гасло “СРСР – оплот світу!” висів тоді на кожній другій стіні. Уявіть собі перетяжку “Російська Федерація – оплот світу!” на Тверській. Вийшло? От і мені важко.

Якщо виконати умови, які містяться в опублікованих МЗС проектах, Північноатлантичний альянс як самостійна організація перестане існувати, а Україна втратить суверенітет. Отже, відповідь на ультиматум Кремля визначена – відмова. Виходить, що російське керівництво свідомо веде до конфлікту. Навіщо?

Громадяни Росії вірять Кремлю

Припустимо: всі публічні виступи Путіна слід сприймати буквально. Він справді вірить і в те, що українці і росіяни – єдиний народ, і в те, що Росія має право на свою сферу впливу в Євразії, і в те, що в НАТО нових членів втягують силоміць, і “кольорові технології”, і у те, що європейці мріють звільнитися від американського диктату.

Останнє опитування “Левада-Центру” показало: 50 відсотків респондентів вважають винуватцями нинішньої напруженості НАТО та взагалі Захід. Ще 16 відсотків – Україну. Навіть якщо зробити поправку на традиційну нещирість відповідей частини опитуваних, все одно виходить, що дві третини населення беззастережно вірять державній пропаганді і, по суті, готові прийняти ідею війни.

Аргумент “Режиму не потрібен “вантаж 200” зовсім відкидати, звичайно, не варто. Зрозуміло, що відновлення повномасштабних бойових дій призведе до серйозних втрат серед російських військових. Українська армія не та, якою вона була в 2014-2015 році. Але за такого одноманітного громадській думці очікувати масових протестних демонстрацій “за мир” на вулицях російських міст явно не доводиться. Тобто все залежить від того, що вирішить верховний головнокомандувач Путін Володимир Володимирович. А що саме він вирішить, залежить від маси невідомих нам факторів, включаючи якість та інтерпретацію різноманітної інформації, що надходить до нього відкритими і закритими каналами.

Путін – фактично довічний президент. Він незабаром офіційно отримає повний політичний контроль над регіонами Росії. Закон про публічну владу, ухвалений у другому читанні, до кінця року наділить його відповідними повноваженнями. Останнім мешканцем Кремля, який мав таку владу, був Сталін. Ця влада не може бути мирною за визначенням. Вона неможлива без зовнішнього оформлення, що “належить за статусом” – слухняних сателітів, кишенькових сепаратистів за викликом, спецгруп з “ліквідації” неугодних, хамства, зведеного в ранг державного іспиту на лояльність. Йдеться не лише про Україну, а про нове видання Росії, до якої в підручниках історії, за ідеєю, назавжди буде приклеєно етикетку “путінську”. 

Відвести війська від українських кордонів просто так, за результатами відеосаміту з Байденом, заради якихось засідань якихось “робітників” теоретично можна, але практично – ні. Добре було б, звичайно, домогтися виконання всіх вимог без війни. Але якщо не вийде, то чому б не вдатися до сили? Тим більше, якщо навколо, як здається, одні безпорадні Рузвельти і – жодного Черчілля. До того ж у нинішньої російської влади на додаток до танків є ще й “Газпром” (якого Сталін не мав). 

Логіка путінського ультиматуму передбачає, що хоча б частина вимог має бути виконана. Інакше російське начальство виглядатиме безсилим та несерйозним. А цього допустити неможливо. Та й жителі Росії, якщо вірити соціологам, з думкою про війну заздалегідь звикли. Цей факт, цілком можливо, стане вирішальним – коли у Кремлі настане час вирішувати.

Костянтин Еггерт