in , ,
Угода про визнання вини як юридична фікція кримінально-процесуального права
Угода про визнання вини – передбачена чинним процесуальним законом (ст. 468-475 КПК України), всупереч конституційному принципу презумпції невинуватості, письмова угода обвинувачуваного і захисника, з одного боку, і сторони обвинувачення, з іншого боку, де сторони домовляються про конкретне вирішення кримінальної справи.
Угоди про визнання вини не унеможливлюють, а навпаки – збільшують ризик судової помилки і не узгоджуються з багатьма принципами права.
Відповідно до ст. 472 КПК України в угоді про визнання винуватості зазначаються, зокрема, «істотні для відповідного кримінального провадження обставини, беззастережне визнання підозрюваним чи обвинуваченим своєї винуватості у вчиненнікримінального правопорушення, обов’язки підозрюваного чи обвинуваченого щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення,вчиненого іншою особою (якщо відповідні домовленості мали місце), умови часткового звільнення підозрюваного, обвинуваченого від цивільної відповідальності у вигляді відшкодування державі збитків внаслідок вчинення ним кримінального правопорушення, узгоджене покараннята згода підозрюваного, обвинуваченого на його призначення або на призначення покарання та звільнення від його відбування з випробуванням, умови застосування спеціальної конфіскації, наслідки укладення та затвердження угоди».
Наслідком укладення та затвердження угоди про визнання винуватості для підозрюваного та обвинуваченого є обмеження їх права на оскарження вирокуизгідно з положеннями ст.ст. 394 та 424 КПК України, а також його відмова від здійснення прав, передбачених абз. 1 та 4 п. 1 ч. 4 ст. 474 КПК України, зокрема відмова від права «на судовий розгляд, під час якого прокурорзобов’язаний довести кожну обставину щодо кримінального правопорушення» та права «допитати під час судового розгляду свідків обвинувачення».
Варто зазначити також спробу розширення такого підходу запровадженням ще й спрощеного порядку розгляду справи без всебічного дослідження доказів, за умови визнання обвинуваченим своєї вини. Зокрема в ч. 3 ст. 349 КПК України закон, щодо етапу підготовки до судового розгляду, передбачає наступне: «Суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. При цьому суд з’ясовує, чи правильно розуміють зазначені особи зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз’яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку». Застосування вже сьогодні указаної не бездоганної норми може зламати долю не однієї людини. За такої моделі у нас можуть з’явитись засуджені «без суду і слідства», а, що ще гірше, – «без вини винуваті».
Свого часу нам довелось ознайомитись з архівною справою одного з легендарних полководців часів громадянської війни. Здивувала простота цієї справи. Її обсяг 24 сторінки. «Нічого зайвого»: анонімка, визнання вини, вирок та довідка старшини групи «Смерш» про розстріл. Таке собі спрощене судочинство…
Багатьом мариться, що ці часи вже позаду і ніколи не повернуться. Але чи не ходимо ми по колу, чи не втомила нас чинна процесуальна форма з її безліччю дрібних гарантій і чи зможемо ми виважено вибудувати нову, не наступивши на старі граблі, створивши спрощене судочинство, яке може стати настільки спрощеним, що можна буде сказати: «Простота гірша від крадіжки»?
Якщо підсудний визнає себе винуватим – суд, щільно закриваючи для себе всі шляхи для її пізнання істини, «впевнено крокує до винесення вироку», не досить піклуючись про його законність і справедливість, а законодавець, щоб не створювати йому незручностей від помилки, уникає можливості апеляційного оскарження такого вироку. Ось така собі вимальовується безконфліктна модель «тихого кривосуддя».
Нове – давно забуте старе. Цією статтею у кримінальному судочинстві по суті здійснено спробу реанімувати відому в недалекі часи концепцію, за якої визнання обвинуваченим своєї вини вважалося царицею доказів.
Наша держава не така багата, щоб дозволити собі дешеве правосуддя, а потім витрачатись на виправлення судових помилок.
Запроваджуючи інститут угоди про визнання винуватості, законодавець обійшов увагою вже наявний у нашій правовій системі і більш виважений та доречний інститут дієвого каяття як різновид судового компромісу, який передбачено ст. 45 Кримінального кодексу України. На жаль, новий КПК України не визначив процесуальної форми застосування інституту дієвого каяття, натомість передбачив неоднозначний з погляду теорії доказів і теорії права інститут угоди про визнання винуватості, який не може бути застосований у правовому полі судочинства в Україні з багатьох причин.
Згідно зі ст. 62 Конституції України «особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь».
Ці положення розвинуто і ще більш чітко юридично визначено в ст. 17 КПК України: «Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом».
Припис: кожен «має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість», означає те, що спочатку обвинувач доведе винуватість, а вже потім шукатиме компроміси, які можуть лежати у площині ідей медіації, забезпечення компенсації шкоди та збалансування інших приватних і публічних інтересів.
Частина 5 ст. 364 КПК України – «учасники судового провадження мають право в судових дебатах посилатися лише на ті докази, які були досліджені в судовому засіданні».
Частина 4 ст. 95 КПК України – «суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав».
Частина 3 ст. 370 КПК України – «обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об’єктивно з’ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду».
Стаття 14 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права зазначає, що «кожен, кого засуджено за будь-який злочин, має право на те, щоб його засудження і вирок були переглянуті судовою інстанцією вищого рівня згідно із законом».
Стаття 14 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» стверджує: «Учасники судового процесу та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення».
Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 129 Конституції України однією із засад судочинства (непорушних принципів) є «забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках  на касаційне оскарження судового рішення». З огляду на цю засаду за жодних обставин норми КПК України не можуть обмежувати чи позбавляти ні обвинуваченого, ні потерпілого права на апеляційне оскарження вироку, права, щодо якого не передбачено обмежень у конституційних нормах, бо таке позбавлення стає суттєвим звуженням існуючих прав і суперечить конституційному принципу, закріпленому в ст. 22 чинної Конституції України: «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод».
Суд відмовляє в затвердженні угоди відповідно до ст. 474 КПК України, якщо умови угоди суперечать вимогам цього Кодексу або відсутні фактичні підстави для визнання винуватості.
Отже, ч. 3 ст. 349, ст. 302, п. 2 ч. 1 ст. 468, ч. 2 та 4 ст. 469, ст. 470, ст. 472, ч. 2 ст. 473, ч. 4 ст. 474 КПК України, у яких закладено модель спрощеного правосуддя й судочинства на підставі угоди про визнання винуватості, не мають застосовуватись і підлягають скасуванню як норми, які звужують суттєві гарантії встановлення об’єктивної істини та наявні права і свободи людини, суперечать ст. 22 та 62 Конституції України, міжнародним правовим актам, принципам і окремим положенням норм самого КПК України та виходять за межі здорового глузду.
Критерій істини – практика, особливо в таких жахливих її проявах, як справи щодо загибелі журналіста Олександрова чи щодо обвинувачення Світлани Зайцевої, показують, що подібне просте й дешеве судочинство може дорого коштувати людям і суспільству.
Судова практика поступово сприймає доктринальні положення щодо необхідності забезпечення стандарту доведеності поза розумним сумнівом в усіх формах кримінального провадження, включаючи провадження на підставі угод.
Так, Київський апеляційний суд в ухвалі від 9 липня 2019 року ( провадженні у справі № 11-кп/824/1839/2019) зазначив «Визнання обвинуваченим своєї вини ще не є безумовною підставою для прийняття рішення про скорочений судовий розгляд, оскільки визнання ним своєї вини у вчиненому злочині може бути покладено в основу висновку про доведеність обвинувачення тільки за умови, що вина доведена в законному порядку».
У рішенні ЄСПЛ у справі «Mirovni Inštitut v. Slovenia» від 13.03.2018 суд визначає, що судовий розгляд має гарантувати право на публічне слухання в розумінні параграфа 1 статті 6 Конвенції, оскільки такий принцип є певним засобом суспільного контролю, одним із способів утвердження довіри до суду, а розгляд справ в спрощеному провадженні без виклику сторін суперечить практиці ЕСПЛ. Відповідно вироки, винесені без всебічного дослідження доказів в суді можна, без гарантованого права підсудного задавати питання свідкам, що свідчать проти нього, а також без участі сторони захисту в дослідженні інших доказів можна вважати незаконними.
Натомість технологію спрощеного провадження у ще «більш спрощеному варіанті» сьогодні пропонують до застосування щодо проваджень відносно кримінальних проступків. За приписами ст. 381 КПК України «суд за клопотанням прокурора або слідчого, погодженого з прокурором, має право розглянути обвинувальний акт щодо вчинення кримінального проступку без проведення судового розгляду в судовому засіданні за відсутності учасників судового провадження, якщо обвинувачений, що був представлений захисником, беззаперечно визнав свою винуватість, не оспорює встановлені досудовим розслідуванням обставини і згоден з розглядом обвинувального акта за його відсутності, а потерпілий не заперечує проти такого розгляду».
Вважаємо, що такий процесуальний інститут в цілому не відповідає засадам верховенства права та принципу презумпції невинуватості, суперечить нормам Конституції України, є юридичною фікцією неприпустимою для застосування в правовій державі.
В.Тертишник

Рейтинг публікації

Коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Loading…

0

Прийнято Закон, яким, запроваджено стимулювання розвитку українського книжкового ринку як важливого фактору гуманітарного розвитку та національної безпеки.