in , , ,

Як Слободан Мілошевич спокусив сербів великим минулим і привів Югославію до кінця.

Як Слободан Мілошевич спокусив сербів великим минулим і привів Югославію до кінця.
28 червня 1989 сербський лідер Слободан Мілошевич виголосив промову, в якій заявив про можливість у майбутньому збройних битв заради національного відродження Сербії. Ця мова започаткувала епоху югославських воєн, що завершилися розпадом країни. Єгор Сенніков спробував розібратися, чому серби з такою готовністю зустріли війну і як завороженість минулим змінила їхнє сприйняття сьогодення.
«Серби за всю свою історію ніколи не завойовували та не експлуатували інших. Їхнє національне та історичне буття було визвольним — упродовж усієї історії, під час двох світових воєн і сьогодні. <…> Через шість століть ми знову беремо участь у битвах. Це не озброєні бої, хоча такі речі виключати поки що не можна».

Це уривок із знаменитої промови сербського лідера Слободана Мілошевича, яку він виголосив на Косовому полі 28 червня 1989 року, під час святкування 600-річчя Косівської битви. 33 роки тому ця мова стала ще одним сигналом того, що Югославія на всіх парах мчить до серйозного внутрішнього конфлікту і розколу, хоча тоді все ж було складно уявити, до яких масштабів він дійде.

Югославські війни згодом дещо стерлися з громадської пам’яті — багато в чому вони були заслонені двома інтервенціями НАТО в Югославію (у 1995 та 1999 роках) — навіть чотирирічна облога сербами Сараєво відійшла на другий план. На такий результат вплинули і повалення президента Мілошевича, і його подальша передача до Гааги, де він постав перед Міжнародним трибуналом, до вироку, втім, йому дожити не судилося. У громадській думці в результаті утвердилася думка, яка звинувачувала у війнах сербів, сербський націоналізм і особисто Мілошевича. Незважаючи на те, що в цьому є значна частка правди, такий погляд неповний та недостатній; він упускає безліч інших чинників, які вплинули початку війни.

Охопити їх усі дуже важко. Але можна спробувати здійснити невелику подорож сербським менталітетом 1990-х. Чи справді він був таким «імперським», яким його звикли описувати в останні десятиліття? Як на нього впливало історичне минуле та політичне сьогодення? І як він пережив кризові роки?

Післявоєнна Югославія була складно влаштованою державою, сконструйованою її лідером — Йосипом Броз Тіто — таким чином, щоби безліч етнічних, мовних, релігійних та національних конфліктів можна було оперативно погасити, не допустивши обвалення всієї держави. Шість республік, два автономні регіони, безліч мов та перемішане населення — зберігати це все в єдності було непросто. Крім того, над Югославією нависала тінню Друга світова, коли нацисти, що захопили країну, розділили єдине югославське королівство і стали навмисно загострювати міжнаціональні конфлікти, підштовхуючи народи до нескінченної війни один з одним.

Югославська політика за Тіто — це постійне балансування, еквілібристика на межі прірви. Головною умовою працездатності всієї системи було те, що вона нікому не робила знижок: Тіто пригнічував і «хорватську весну» (рух хорватських націоналістів), і студентські протести у Белграді, і публічні дискусії про злочини югославських партизан-комуністів під час війни.

Побоюючись сербського націоналізму, Тіто ще на старті існування нової Югославії вирішив послабити Сербію всередині федерації, давши автономію двом сербським регіонам — Воєводині (на півночі) та Косово (на півдні). Такий розділ був потрібен, щоб при спірних ситуаціях голос Сербії всередині федерації можна було заглушати, щоб лідери двох автономій республіки могли протистояти думці Белграда. Метод виявився робітником, але у цього рішення виявилася і зворотна сторона. Вона і проявила себе на повну силу наприкінці 1980-х років.

Косово – найважливіший регіон для сербської національної свідомості. Тут у 1389 році на Косовому полі відбулася битва сербських військ під проводом князя Лазаря Хребеляновича проти османів, яких вів у бій султан Мурад І та його сини. Битва була кривавою і жорстокою, лідери військ загинули в бою, а серби зазнали поразки — але перемога для османів виявилася пірровою. Турецьким військам довелося відступити через великі втрати. День битви – Відовдан – став найважливішим сербським святом.

28 червня вплелося і в інші важливі сербські та світові події — саме на Видовдан Гаврило Принцип застрелив ерцгерцога Франца Фердинанда у Сараєві; 1921 року цього дня було прийнято першу югославську конституцію, а 1941-го — комуністичні партизани розпочали свою боротьбу проти нацистської Німеччини. За іронією долі, видача Мілошевича Гаазькому трибуналу теж відбулася у Відовдан.

Одним із наслідків «розділової» політики Тіто стало те, що Косово ставало все менш і менш сербською територією; місцева влада потихеньку концентрувалася до рук албанців. Албанські націоналісти вимагали більшої автономії, дехто навіть говорив про повну незалежність. 1981 року тут почалися заворушення на національному ґрунті — швидко, втім, пригнічені федеральним урядом.

Виступ Слободана Мілошевича на святкуванні 600-річчя Косівської битви, 28 червня 1989

«Ніхто більше ніколи не наважиться вас бити!» — ці слова, звернені до сербів, вимовив Слободан Мілошевич усе ж Косово — але за два роки до промови 1989 року. Він приїхав сюди в квітні 1987 року, спрямований керівництвом сербської компартії, щоб заспокоїти конфлікт між сербами і албанцями.

Зі своєю місією Мілошевич, загалом, не впорався. 1987 року Мілошевичу було всього 47 років; він — протеже і друг тодішнього лідера Сербської союзної республіки Івана Стамболіча (той, просуваючись партійними сходами, щоразу прагнув того, щоб його попередня посада діставалася саме Мілошевичу), який побудував успішну кар’єру комуністичного апаратника. Але саме в Косово він, з одного боку, відступив від стандартних номенклатурних правил — і водночас стартував новому етапу в історії країни та Європи.

Приїхавши до Косова, Мілошевич спочатку намагався грати у типового номенклатурника, триматися на дистанції від усіх сторін конфлікту та бути нейтральним. Але коли в момент його спілкування з людьми сутички спалахнули прямо на вулиці і до Мілошевича підійшов один із місцевих сербських активістів, просячи допомоги, Мілошевич вибрав бік, пообіцявши всім сербам захист. Для серба такий вислів був закономірним та логічним. Для комуністичного апаратника — непробачним та помилковим.

Рідко буває так, що лише фразою можна дати старт новій епосі, але Мілошевичу це вдалося. Пообіцявши захист сербам, він показав решті народів Югославії, що старі правила гри, коли позанаціональний федеральний центр боровся з будь-якими проявами націоналізму, більше не діють.

Чи це була емоція чи продуманий хід політика, який вирішив використати націоналізм у боротьбі? Загалом – неважливо. Повернувшись до Белграда «захисником сербів», Мілошевич досить швидко зміг видавити зі всіх постів свого наставника Стамболіча (влітку 2000 року його викрадуть і вб’ють; виконавці пізніше вкажуть, що наказ віддав сам Мілошевич). Сербський націоналізм проклав Мілошевичу дорогу до влади і тепер вимагав більшого.

Зацікавлений спостерігач
Словосполучення «сербський націоналізм» звучить абстрактно — якщо не розібратися з його внутрішнім змістом. Саме цим питання зацікавило дослідника Марка Живковича. У 1989 році він залишив рідну Югославію і вирушив вивчати антропологію в університеті Чикаго. Живкович планував вивчати Японію, але його плани — як і плани мільйонів людей — втрутилася війна.

1992 року він повертається на охоплену війною батьківщину — щоб розібратися в тому, що відбувається у голові звичайних сербів. Він спілкується з безліччю людей, стежить за чварами у чергах, прислухається до вигуків валютних міняв на вулицях Белграда, читає пропагандистську та опозиційну пресу. Його тягне бажання розібратися, які думки визначають позицію сербів щодо війни та режиму Мілошевича, про що вони мріють і чого бажають – і чому. З цих багаторічних досліджень народжується спочатку його дисертація, а згодом і книга «Serbian Dreambook: National Imaginary In The Time Of Milosevi» («Книга сербських мрій: Національна уявна за часів Мілошевича»), яка побачила світ через два десятиліття після початку війни.

Книга Живковича – це подорож по закутках сербського несвідомого, яке має одну мету: описати неназване і розповісти про приховане. Центральною фігурою для нього в цій одіссеї виявляється Мілошевич — комуністичний апаратник, який привласнив собі порядок радикальних сербських націоналістів і став символом всіх протиріч розколотих війною країни і народу. Що ж вдалося Живковичу знайти у сербській душі?

Живкович відштовхується від того, що в сербській свідомості завжди гостро стояло питання найпростішого і водночас найважливішого визначення: Сербія — Європа чи ні? Сербія, яка постійно перебувала в прикордонні між двома імперіями — Османською та Габсбурзькою, що билася з ними та завойовувалась ними, народжувалась у цій невизначеній сірій зоні. Кава по-віденськи або кава по-турецьки – у цьому простому питанні виражається одна з ключових дилем сербської самосвідомості. У Відні п’ють каву з молоком, у Туреччині — чорною та міцною. Здається, що цим двом світам не зійтися ніяк.

Але Живкович вважає, що вибирати доводиться не із двох варіантів. Серед сербських мислителів були такі, хто прагнув відірватися від вибору між Європою та Азією, пропонуючи третій шлях — визнати своє географічне положення балканського народу. Але що таке Балкани? «Дірка Європи», як казали одні, межа між «азіатським деспотизмом» та «європейською освітою», як іронічно зауважував Жижек, або «Європейська Туреччина», як називали ці землі в Європі до XIX століття? Відповіді немає — чи, точніше, вірні всі відповіді одразу.

Живкович зауважує, що серби вбрали у себе риси не лише європейців чи турків, а й інших народів — насамперед балканських циган. “Ми цигани, прокляті долею” – так співала Azra, найпопулярніша югославська група 1980-х років. «Ми — серби — взяли щось і в західноєвропейських, і в циган», — вторить їй зустрінутий Живковичем у поїзді банківський клерк, серб за національністю. Та й для зовнішнього світу очевидна ця паралель — невипадково до початку югославських воєн два найвідоміші сербські фільми були присвячені циганам: «Скупники пір’я» Олександра Петровича (1967) та «Час циган» Еміра Кустуріци (1988).

Сербія, через яку століттями прокочувалися війни та революції, розділена і постійно шукає себе, постає в очах сербів країною, відкритою або майже відкритою різним впливам. Це не Європа, а й Азія, це Східна Європа, а й зовсім Россия. Серби – і “щит європейського християнства на Балканах”, і “слов’яни з циганською душею”; вони не німці, але вони не турки. Тут немає певності — і сама ця ситуація змушує сербів ставити питання про своє призначення.

Могили та війна
Найпростіший спосіб визначитися з національною ідентичністю, якого найчастіше вдаються, — звернення до великого минулого. На Видовдан 1989 року, поки Мілошевич виступав на Косовому полі, сербський поет Матія Бечкович (поети були найяскравішими провісниками сербського націоналізму) виступив із промовою, що увійшла в історію під назвою «Косово — найдорожче сербське слово». У ній він, зокрема, говорив:

«Шість століть тому на земній кулі не сталося нічого більш значного, ніж Косівська битва. І сьогодні, після 600 днів святого Віта, немає нічого доленоснішого для сербського народу, ніж битва, що відбувається в Косові та за Косово. Вихід Косівської битви, як попередньої, так і нинішньої, досі невідомий. <…> Битва за Косово ніколи не закінчувалася. Сербський народ веде лише одну битву — розширює косовський похоронний двір, додає плач за плачем, приєднує новомучеників до косовських мучеників».

Могили та кістки предків – важливий образ для сербської свідомості, зауважує Живкович. Повоєнні сербські релігійні діячі та поети регулярно проводили пряму символічну лінію — від сербів, що загинули у битві на Косовому полі, до сербів, закатованих у хорватському концтаборі Ядовно під час Другої світової війни. Вони зараховували їх до одного воїнства небесної Сербії і порушували важливе питання про поховання сербів. Сербський антрополог та соціолог Іван Чолович, аналізуючи значення могил для сербської самосвідомості, помічав:

«Місця пролитої крові – поля битв, похоронні ями, братські могили, цвинтарі – мають виняткову символічну цінність. Вони є зародками національного відродження, що передбачає попередні жертвопринесення та смерть, а також корінням, що пов’язує людей із землею предків. Таким чином, могили є справжніми природними кордонами Сербії.

Рейтинг публікації

Коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Loading…

0

Український агробізнес: песимістичні прогнози та оптимістичні досягнення.

Ольга Совгіря, народний депутат України,  Представник Верховної Ради України в Конституційному Суді України,  висловилася про проблемні питання щодо Конституційного суду України на які й досі не має відповіді.