Верховний Суд перевірив в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 має авторське право на твір « ІНФОРМАЦІЯ_1 », що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію авторського права на твір від 29 грудня 2014 року № НОМЕР_2 , а також на твір « ІНФОРМАЦІЯ_12 »», що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію авторського права на твір від 17 грудня 2010 року № 36155.

Відповідно до висновку експерта від 12 квітня 2019 року № 31-01 за результатами судової експертизи об`єктів інтелектуальної власності, складеного судовим експертом Петренком С. А., окремі складові частини збірки творів під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_1 » та власні назви деяких з них, є об`єктами авторського права (авторства ОСОБА_1 ), які можуть використовуватися самостійно, а саме:

значки Частини 1: « Прапорець малиново-чорний»; «Прапорець блакитно-жовтий »;

значки Частини 2: « Прапор двоколірний з Тризубом »; « Прапор Патріотичний (УПА) двоколірний, з Тризубом » (2 варіанти); « Анархія-А, рок-н-рольна »; « Анархія за Н. І. Махно , Андріївський Череп на чорному тлі»; «Стилізований хвилястий прапор блакитного кольору із золотавим гребінцем «Тамгою»; «Великобританія»; «Вірменія»; «Грузія»; «ЄС»; «Ізраїль»; «Індія»; «Іспанія», «Італія»; «Казахстан»; «Канада»; «Китай»; «Нідерланди»; «Німеччина»; «Польща»; «Росія»; «США»; «Туреччина»; «Фінляндія»; «Чехія»; «Швеція»; «Японія»;

значки Частини 3: «Тризуб «Золотий щит»; «Тризуб Реверсний синій на золотому щиті»; «Тризуб Лазуровий на золотому щиті»; «Тризуб золотий на Синьому Щиті, під оптичною лінзою за Г. Нарбутом»; « ІНФОРМАЦІЯ_17 »;

значки Частини 4: «Серце Українця» (2 варіанти); «Серце Патріота»; «Валентинка», «Російський триколор»; «Варіанти схематичного зображення сердець із малюнком вписаного жовтого серця на блакитному тлі» та значків (чотири варіанти); «Варіація, що поєднує тризуб за Г. Нарбутом та сердечко»; «Варіація, що поєднує тризуб за Г. Нарбутом (золотавий) та блакитне сердечко»; « ІНФОРМАЦІЯ_18 »;

Частина 5: Кулон, підвіска, сережки: блакитно-жовтий; Кулон, підвіска, сережки: синьо-золотий; Кулон «Малиново-чорний»; Кулон «Зірка Давида» 1 варіант»; Кулон «Зірка Давида» 2 варіант»; «07х22х2 мм довгаста фігура з отвором для кріплення (кулон, підвіска, сережки)»; Власна назва згідно каталогу реєстрації «Серце патріота»; твір під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_1 »,

є оригінальним та таким, що створений творчою працею автора ОСОБА_1 .

На платформах Інтернет-магазинів « ІНФОРМАЦІЯ_5 » відповідач ОСОБА_2 опублікував та реалізовував товари під назвою «Значок прапор України», які, зокрема, придбала позивач.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Верховний Суд, визначаючи межі касаційного перегляду цієї справи встановив, що заявник оскаржує судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій як по суті вирішення спору, так і судові рішення, якими суд здійснив розподіл судових витрат у справі.

1. Щодо оскарження рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції по суті спору

В оцінці доводів касаційної скарги по суті спору Верховний Суд врахував, що ОСОБА_1 як автор творів « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (« ІНФОРМАЦІЯ_2 »)» та « ІНФОРМАЦІЯ_12 »» звернулася до суду з позовом за захистом порушених, на її переконання, авторських прав відповідачем внаслідок реалізації ним значка прапора України.

Відповідно до статті 418 ЦК України право інтелектуальної власності – це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об`єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об`єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом. Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.

Суб`єктами права інтелектуальної власності є творець (творці) об`єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до цього Кодексу, іншого закону чи договору (стаття 421 ЦК України).

Майновими правами інтелектуальної власності є: 1) право на використання об`єкта права інтелектуальної власності; 2) виключне право дозволяти використання об`єкта права інтелектуальної власності; 3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об`єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання; 4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом (частина перша статті 424 ЦК України).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 433 ЦК України, пункту 10 частини першої статті 8 Закону України «Про авторське право і суміжні права» об`єктами авторського права є твори ужиткового мистецтва, у тому числі твори декоративного ткацтва, кераміки, різьблення, ливарства, з художнього скла, ювелірні вироби тощо.

Водночас не є об`єктом авторського права державні символи України, державні нагороди; символи і знаки органів державної влади, Збройних Сил України та інших військових формувань; символіка територіальних громад; символи та знаки підприємств, установ та організацій (пункт «г» частини першої статті 10 Закону України «Про авторське право і суміжні права»).

Згідно із статтею 9 Закону України «Про авторське право і суміжні права» частина твору, яка може використовуватися самостійно, у тому числі й оригінальна назва твору, розглядається як твір і охороняється відповідно до цього Закону.

Статтями 435, 437 ЦК України та статтею 11 Закону України «Про авторське право і суміжні права» визначено, що первинним суб`єктом авторського права є автор твору, а авторське право виникає з моменту створення твору.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» контрафактний примірник твору, фонограми, відеограми – це примірник твору, фонограми чи відеограми, відтворений, опублікований і (або) розповсюджуваний з порушенням авторського права і (або) суміжних прав, у тому числі примірники захищених в Україні творів, фонограм і відеограм, що ввозяться на митну територію України без згоди автора чи іншого суб`єкта авторського права і (або) суміжних прав, зокрема з країн, в яких ці товари, фонограми і відеограми ніколи не охоронялися або перестали охоронятися.

Національним стандартом № 4 «Оцінка майнових прав інтелектуальної власності», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03 жовтня 2007 року №1185, визначено, що контрафактна продукція – це продукція або примірник, які випускаються, відтворюються, публікуються, розповсюджуються, реалізуються тощо з порушенням майнових прав інтелектуальної власності.

Автору твору належать особисті немайнові права, встановлені статтею 423 ЦК України, а також право: 1) вимагати зазначення свого імені у зв`язку з використанням твору, якщо це практично можливо; 2) забороняти зазначення свого імені у зв`язку з використанням твору; 3) обирати псевдонім у зв`язку з використанням твору; 4) на недоторканність твору (стаття 438 ЦК України у редакції, чинній на момент подання позову).

Відповідно до статті 423 ЦК України особистими немайновими правами інтелектуальної власності є: 1) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об`єкта права інтелектуальної власності; 2) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об`єкта права інтелектуальної власності; 3) інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

За змістом статей 440, 441 ЦК України, статті 15 Закону України

«Про авторське право і суміжні права» до майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать: а) виключне право на використання твору; б) виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами. Майнові права автора (чи іншої особи, яка має авторське право) можуть бути передані (відчужені) іншій особі згідно з положеннями статті 31 цього Закону, після чого ця особа стає суб`єктом авторського права. Виключне право на використання твору автором (чи іншою особою, яка має авторське право) дозволяє йому використовувати твір у будь-якій формі і будь-яким способом. Виключне право автора (чи іншої особи, яка має авторське право) на дозвіл чи заборону використання твору іншими особами дає йому право дозволяти або забороняти: 1) відтворення творів; 2) публічне виконання і публічне сповіщення творів; 3) публічну демонстрацію і публічний показ; 4) будь-яке повторне оприлюднення творів, якщо воно здійснюється іншою організацією, ніж та, що здійснила перше оприлюднення; 5) переклади творів; 6) переробки, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів; 7) включення творів як складових частин до збірників, антологій, енциклопедій тощо; розповсюдження творів шляхом першого продажу, відчуження іншим способом або шляхом здавання в майновий найм чи у прокат та шляхом іншої передачі до першого продажу примірників твору; 9) подання своїх творів до загального відома публіки так, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця і у будь-який час за їх власним вибором; 10) здавання в майновий найм і (або) комерційний прокат після першого продажу, відчуження іншим способом оригіналу або примірників аудіовізуальних творів, комп`ютерних програм, баз даних, музичних творів у нотній формі, а також творів, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі або у формі, яку зчитує комп`ютер; 11) імпорт примірників творів. Цей перелік не є вичерпним.

Згідно з частиною першою статті 32 Закону України «Про авторське право і суміжні права» автору та іншій особі, яка має авторське право, належить виключне право надавати іншим особам дозвіл на використання твору будь-яким одним або всіма відомими способами на підставі авторського договору. Використання твору будь-якою особою допускається виключно на основі авторського договору, за винятком випадків, передбачених статтями 21-25 цього Закону.

Відповідно до пункту «а» частини першої статті 50 Закону України

«Про авторське право і суміжні права» порушенням авторського права, що дає підстави для судового захисту, є вчинення будь-якою особою дій, які порушують особисті немайнові права суб`єктів авторського права і (або) суміжних прав, визначені статтями 14 і 38 цього Закону, та їхні майнові права, визначені статтями 15, 17, 27, 39-41 цього Закону, з урахуванням умов використання об`єктів авторського права і (або) суміжних прав, передбачених статтями 21-25, 42, 43 цього Закону, а також зловживання посадовими особами організації колективного управління службовим становищем, що призвело до невиплати або неналежних розподілу і виплати винагороди правовласникам.

Згідно з абзацом першим частини першої статті 52 Закону України

«Про авторське право і суміжні права» за захистом свого авторського права і (або) суміжних прав суб`єкти авторського права та суміжних прав мають право звертатися в установленому порядку до суду та інших органів відповідно до їх компетенції.

При порушеннях будь-якою особою авторського права і (або) суміжних прав, передбачених статтею 50 цього Закону, недотриманні передбачених договором умов використання творів і (або) об`єктів суміжних прав, використанні творів і об`єктів суміжних прав з обходом технічних засобів захисту чи з підробленням інформації і (або) документів про управління правами чи створенні загрози неправомірного використання об`єктів авторського права і (або) суміжних прав та інших порушеннях особистих немайнових прав і майнових прав суб`єктів авторського права і (або) суміжних прав суб`єкти авторського права і (або) суміжних прав мають право:

а) вимагати визнання та поновлення своїх прав, у тому числі забороняти дії, що порушують авторське право і (або) суміжні права чи створюють загрозу їх порушення;

б) звертатися до суду з позовом про поновлення порушених прав та (або) припинення дій, що порушують авторське право та (або) суміжні права чи створюють загрозу їх порушення;

в) подавати позови до суду про відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

г) подавати позови до суду про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права і (або) суміжних прав, або виплату компенсацій.

Відповідно до частини першої, пункту 5 частини другої статті 432 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до статті 16 цього Кодексу. Суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення, зокрема, про застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об`єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення.

Потрібно враховувати, що компенсація підлягає виплаті у разі доведеності факту порушення майнових прав суб`єкта авторського права і (або) суміжних прав, а не розміру заподіяних збитків.

Тож для задоволення вимоги про виплату компенсації достатньо наявності доказів вчинення особою дій, які визнаються порушенням авторського права і (або) суміжних прав.

Для визначення суми такої компенсації, яка є адекватною порушенню, суд має дослідити: 1) факт порушення майнових прав та яке саме порушення допущено; 2) об`єктивні критерії, що можуть свідчити про орієнтовний розмір шкоди, завданої неправомірним кожним окремим використанням об`єкта авторського права і (або) суміжних прав; 3) тривалість та обсяг порушень (одноразове чи багаторазове використання спірних об`єктів); 4) розмір доходу, отриманий унаслідок правопорушення; 5) кількість осіб, право яких порушено; 6) наміри відповідача; 7) можливість відновлення попереднього стану та необхідні для цього зусилля тощо.

Заперечуючи проти позову, відповідач зазначав, що позивач не довела порушення її авторських прав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що позивач не надала до суду жодних належних та допустимих доказів, що примірники товару, які були розміщені на Інтернет-ресурсах, а також придбані нею у відповідача, є такими, що порушують її авторське право, а наданий позивачем висновок експерта не констатує авторство ОСОБА_1 на прапор блакитно-жовтий та ідентичність частини Збірки «Прапорець блакитно-жовтий» використаному відповідачем зображенню.

Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.

Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Тож саме позивач як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно – правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства – суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що потрібно особливо підкреслити, – із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Згідно з правилами частин третьої та четвертої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до частин першої та другої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша, друга статті 77 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).

Оскільки позивач у встановленому процесуальним законом порядку не заявила клопотання про проведення судової експертизи об`єктів інтелектуальної власності, суди дослідили наявні у матеріалах справи докази у порядку статті 89 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, за результатами чого дійшли висновків про недоведення, що відповідач реалізував значок, право інтелектуальної власності на який має позивач.

В оцінці дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права щодо оцінки зібраних у справі доказів Верховний Суд врахував, що неподання стороною позивача належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог стало підставою для вмотивованого висновку суду про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог, адже саме зазначені позивачем обставини, а не висновки суду, як вважає заявник в касаційній скарзі, ґрунтуються на припущеннях.

Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову, за загальним правилом, покладається на позивача; за таких умов доведення не може бути належно реалізоване шляхом виключно спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не звільняє позивача від виконання ним його процесуальних обов`язків.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги, що у справі, яка переглядається, не було підстав призначати судову експертизу для з`ясування питань, що потребують спеціальних знань, оскільки схожість знаків має очевидний характер, що узгоджується з висновками, зробленими Верховним Судом у постановах від 20 лютого 2018 року у справі № 922/3136/16, від 15 липня 2019 року у справі № 910/18587/16, від 06 лютого 2020 року у справі № 910/2503/18.

Відхиляючи такі доводи касаційної скарги, Верховний Суд врахував, що суди першої та апеляційної інстанцій, досліджуючи докази у справі, встановили, що схожість об`єкта авторського права позивача та товару, який реалізовував відповідач, не є такою, що має очевидний характер. Тож суди надали оцінку доказам у справі та не встановили очевидної схожості значка, право інтелектуальної власності на який має позивач, та значка, який продав відповідач позивачеві. Доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до вимоги здійснити переоцінку доказів у справі, що не входить до повноважень суду касаційної інстанції відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України.

Щодо доводів касаційної скарги про застосування до спірних правовідносин правого висновку, зробленого у постанові від 17 червня 2020 року у справі № 569/12278/16-ц (провадження № 61-177св18), то Верховний Суд встановив, що у зазначеній постанові суд касаційної інстанції не сформулював правового висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема щодо підстав для проведення судової експертизи у справах про захист права інтелектуальної власності, а тому немає підстав для застосування висновків суду касаційної інстанції по суті спору у зазначеній справі до спірних правовідносин у справі, що переглядається, оскільки обов`язковими для врахування є правові висновки Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а не правова оцінка, дана судом у певній справі щодо вирішення спору по суті.

Верховний Суд визнає обґрунтованими доводи касаційної скарги про помилкове застосування до спірних правовідносин правових висновків, викладених у постановах суду касаційної інстанції від 26 червня 2018 року у справі № 359/11743/15-ц (провадження № 61-3880св18) від 16 рудня 2020 року у справі № 760/19169/15-ц (провадження № 61-19706св18). У зазначених постановах суд касаційної інстанції не формував правових висновків, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Зазначені постанови містять правову оцінку обставин справи, яка не є обов`язковою під час вирішення спору у справі, що переглядається. Водночас посилання суду на подібність вирішення спору у схожих справах не є підставою для скасування такого судового рішення.

Щодо доводів касаційної скарги про застосування стандарту доказування «балансу ймовірностей», «переваги більш вагомих доказів», то потрібно враховувати, що у справі, яка переглядається, позивач не надала жодного доказу на підтвердження того, що відповідач порушив її авторське право на значок прапору України. Лише твердження позивача про очевидну схожість об`єктів не може бути підставою для задоволення її позову, оскільки має підтверджуватися письмовими доказами. У таких висновках Верховний Суд також врахував, що суди першої та апеляційної інстанцій не встановили очевидної схожості значків. Суди керувалися тим, що матеріали справи не містять детального опису ані авторського твору позивача, ані опублікованого та замовленого нею в Інтернет-магазині відповідача значка, що дало б можливість здійснити більш глибокий порівняльний аналіз значків на предмет їх очевидної схожості.

Враховуючи, що позивач не довела порушення її прав відповідачем реалізацією значка прапору України, не підлягають оцінці доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків Верховного Суду, зроблених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц

(провадження № 14-338цс18), якими передбачено, що встановлення кількості порушень особистого немайнового права та точних дат таких порушень не є обов`язковим для задоволення позову в частині цієї позовної вимоги; у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року

у справі № 3-994гс15, постанові Верховного Суду від 09 липня 2019 року у справі № 910/12033/18, від 03 червня 2020 року у справі № 686/22409/17/17-ц

(провадження № 61-38612св18), якими визначено порядок розрахунку суми компенсації за порушення авторського права, а також постановах Верховного Суду від 26 квітня 2018 року у справі № 369/508/16

(провадження № 61-14886св18), від 04 грудня 2019 року у справі № 761/12823/16-ц (провадження № 61-46042св18), від 28 січня 2020 року у справі № 910/10951/17, відповідно до яких до майнових прав автора належить виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами.

Підсумовуючи, Верховний Суд встановив, що доводи касаційної скарги у частині оскарження рішень судів по суті спору висновків цих судів не спростовують, на правильність вирішення спору не впливають, а тому касаційна скарга в цій частині підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення – без змін.

Верховний Суд встановив, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням відсутності повноважень у суду касаційної інстанції встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення не суперечать наведеним у касаційній скарзі правовим висновкам Верховного Суду.

Посилання у касаційній скарзі на постанови суду апеляційної інстанції, а також на постанови Вищого господарського суду України не є підставою касаційного оскарження відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України, тож Верховний Суд не надає оцінку таким доводам касаційної скарги з огляду на межі касаційного перегляду справи, визначені у статті 400 ЦПК України.

2. Щодо оскарження додаткового рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду в цій частині

Заперечуючи проти додаткового рішення суду першої інстанції про стягнення з позивача на користь відповідача витрат на правничу допомогу, заявник зазначила, що такі судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права, які регулюють встановлюють порядок та підстави відшкодування стороні витрат на правничу допомогу.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

У пункті 3 частини першої статті 270 ЦПК України передбачено, що суд, який ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Відповідно до частин першої, третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

За правилами частин першої, другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову – на відповідача; у разі відмови в позові – на позивача; у разі часткового задоволення позову – на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує, чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися (частина третя статті 141 ЦПК України).

Згідно з частиною восьмою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

У статті 246 ЦПК України зазначено, що якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше двадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 270 цього Кодексу.

повний текст судового рішення

Категорія справи № 347/687/20: Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо прав інтелектуальної власності, з них:; щодо авторських прав.

Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 03.02.2023. Оприлюднено: 06.02.2023.

Дата набрання законної сили: 31.01.2023

Номер судового провадження: 61-5654ск22

картинка отримана з цього ресурсу

картинка отримана з цього ресурсу