Діти це батькіська карма або життєва філософія взаємин батьків та дітей.

Глибока стаття письменника-езотерика про те, який урок подають нам діти і які висновки ми з цього робимо:

Душа сама вибирає, через яку сім’ю їй прийти у цей світ. І цей вибір завжди усвідомлений, оскільки у його основі лежить певне завдання. Спочатку, «пояснити» щось батькам.

Всупереч поширеній думці не батьки навчають дітей, а якраз навпаки. Дитина – це карма батьків. І якщо раптом немовля вибирає складну програму (наприклад, народжується з вродженими захворюваннями чи вадами), то це не стільки покарання, скільки один із способів нарозуміння тих, через кого він прийшов. У Життя не залишилося інших способів розбурхати дорослих і змусити їх думати, як за допомогою улюбленого чада, який завжди на очах, котрий любимий і цінний.

Приблизно до 16 років саме через хвороби, вчинки та прокази наших дітей із нами говорить саме Життя. Хлопчики розуміють мам, дівчатка – тат. І це не жарт. Як один показовий приклад, згадалася історія молодої пари, у якої народилася сліпа дитина. Ахали, охали. Які чудові батьки, красені, і раптом таке нещастя! Мовляв, несправедливий Бог, – спершу шепотілися бабусі та дідусі. Співчували знайомі, плакав інтернет. Адже селфі у них такі мімішні, а отже й самі вони добрі, добрі люди – думали всі.

Але коли одна з бабусь зголосилася допомогти доглядати малюка і переїхала до квартири молодих, вона очам своїм не повірила. Куди поділася показна романтика та глянсовий блиск ідеальної пари? Будь-яка дрібниця призводила до скандалів. Вони лаялися, як кішка з собакою, примиряючись тільки вночі, у ліжку. Бачити це було боляче. І, як виявилося, не тільки матері одного з подружжя, а й новонародженому, оскільки дивитися на батьківські чвари йому від початку не хотілося. Ось він і вибрав карму сліпого, сподіваючись, що батьки здогадаються через що це сталося саме з ними. Але ті були глухі.

Пов’язувати ментальну причину з фізичним проявом чогось нас не вчили. Ми надто матеріалісти, і надто скептики, які не забувають при цьому дивитися «Битву екстрасенсів». Ми живемо у шаблоні «робота-дім-робота», не встигаючи виринати з цього вічного сну буття. Нам тільки здається, що він триває вічно. Озирнулися. Вже пенсія. Що воскресає у пам’яті? Миті рідкісного щастя: відпочинок на морі, весілля, успіхи дітей. А де ваші власні успіхи? Квартира, дача та два автомобілі – не в рахунок, оскільки це успіхи в очах оточуючих, а з погляду Вічності, що ти зробив особливого? Чим запам’ятався?

Народив дітей? Так, ти пинявся щосили, займався нелюбимою справою, аби заробити, щоб їм було добре. Вони не бачили тебе, поки росли, бо ти пропадав до ночі на нелюбимій роботі, заробивши імпотенцію.

Мами теж гарні! Затягають дитину за лікарями, що хочеш-не хочеш, а хворітимеш. Адже медицина – наше все. XXI століття, нові технології, а здорових дітей не додається.

Розруха в головах. Дзвонить мені якось одинока мати. Тяжко їй. Грошей не вистачає, а десятирічна дитина постійно хворіє. І допомогти їй, бідній, нема кому. Що робити? Повторюю як мантру «діти – це карма батьків». Думай! Та хіба їй раніше? Вона думає, як би прокрутитись, щоб зробити «копієчку» для нового медогляду.

Я подзвонив їй сам.
– Маєшся?
– Маю! Як риба об лід.
– Чого надумала?
– Ти мені все про якусь карму товкмачиш, а я живу тут і зараз. Мені треба працювати, а не думати.
– А тобі не здається, що своїми хворобами твоя дитина намагається тобі «сказати», що їй не вистачає твоєї материнської любові? Батька не має. Він завжди один. Адже ти на роботі пропадаєш, на хліб з маслом заробляєш.
– Що ж мені робити?
– Змінити роботу, або сидіти там лише першу половину дня.
– А гроші платитимеш?
– Давай так, – вирішив я, – ти перейдеш на підлогу ставки і більше часу приділятимеш своєму чаду. Якщо через два тижні він не видужає, я доплачу твій місячний оклад.

Ще тиждень пішов у неї на роздуми. Адже ми всі хочемо отримати від Життя гарантії, що все буде добре і відмінно. Але Земля – місце можливостей, а чи не страхова компанія. Довіряти Провидінню – одне з наших завдань, якому варто вчитися з самого дитинства.

Мати-одиначка погодилася на мою пропозицію. З головних бухгалтерів вона з жахом собі перейшла в рядові і подумки готувалася до гіршого. Мало того, що на роботі ніхто не зрозумів її вчинку, то ще й оточення почало тиснути авторитетом. Мовляв, що за маячня? Чим ти платитимеш лікарям?

Платити не довелося. Ні лікарям, ні мені. Я пояснив своїй знайомій, що одинока мати – не вирок, а «доля», яку вибрав її син ще до того, як народився. Це більше потрібне йому, а не їй. А отже, необхідно прийняти ситуацію такою, якою вона є і перестати відчувати страх: що закінчаться гроші, не вистачить на лікарів, ліки. Забудь! Просто довірся Долі та зрозумій, що хоче сказати тобі твій син.

Хлопчик перестав хворіти. Вже за тиждень все, що так лякало матусі, перестало носити хронічний характер. А ще за дві дитини попросився до школи.

– Тебе врятувати грошима? – Запитав я.

Мати-одиначка сприйняла мою фразу як образу.

– Ти дав мені більше, – змусив прокинутися і поглянути на ситуацію інакше. Це я винна тобі.
– Нічого ти не винна. Живи та радій. Усвідомлення ситуації – ось що творить чудеса. Щойно в людини змінюється сприйняття, змінюється і навколо нього.

На тому й вирішили. Ніхто нікому нічого не винен.

Зате оточення моєї знайомої замучило її розпитуваннями: як ти вилікувала дитину? До якого лікаря водила? Що він прописав? Але замість відповіді чують загадкову фразу: діти – це карма батьків. Знизавши плечима, вони здивовано біжать далі по своїх справах, не думаючи і не розмірковуючи. Просто мешкаючи свої життя.

Автор: Денис Захаров