Рецидивна злочинність

Кримінологічна характеристика рецидиву злочинів

Одним із пріоритетних завдань, які постають перед теперішньою кримінально-правовою політикою України у сфері боротьби зі злочинністю, є попередження проявів даного антисуспільного явища. При цьому особливе місце відводиться безкомпромісному протистоянню так званій рецидивній злочинності, яка дошкуляє своєю нахабністю, а нерідко й жорстокістю.

Нагальна проблема рецидивної злочинності, з’ясування причин її виникнення, окреслення шляхів для її недопущення уособлюють у собі тематику, актуальну для дослідження.

Поняття рецидиву злочинів

Слово «рецидив» (від лат. recidivus – повернення, повторення якого-небудь явища після його зникнення). Поняття «рецидив злочинів» визначено в теорії кримінального права й закріплено ст. 34 Кримінального кодексу України (КК України). Рецидивом злочинів, зокрема, визнається випадок вчинення особою, яка має судимість за умисний злочин, нового умисного злочину. Аналізуючи юридичне наповнення дефініції цього поняття, стає зрозуміло, що застосоване до винуватої особи разове покарання не призвело до виправлення цієї особи, виявилося недостатнім. Отже припинення продовжуваної протиправної поведінки потребує додаткових заходів державного примусу.

Для рецидиву злочинів характерною є наявність відповідного зв’язку між попереднім і новим злочином. Цей зв’язок очевидний, якщо новий злочин вчиняється протягом відносно нетривалого терміну після засудження за попереднє діяння (дію або бездіяльність). Якщо ж вчинення другого (нового) злочину становить доволі значний проміжок часу після вчинення першого, протягом якого, наприклад, погашено або знято в установленому порядку судимість, констатація рецидиву унеможливлюється.

Як правильно відповісти на логічне запитання: чи вважатимеся рецидивістом особа, яка, маючи погашену або зняту судимість, знову вчиняє злочин, оскільки в ст. 34 КК України зазначено, що рецидив має місце лише за наявності судимості за вчинення умисного злочину? Вважаємо, що з точки зору кримінального права в силу того, що згадана стаття передбачає обов’язкову наявність судимості, така особа не може визнаватися рецидивістом. Натомість із позиції кримінології особа, вчинивши новий злочин, незалежно від наявності чи відсутності в неї судимості, визнається рецидивістом.

Узагалі рецидив злочинів означає, що особа вчинила в будь-якій послідовності два і більше злочинів незалежно від їх тяжкості та характеру. Не є вирішальною її роль у вчиненні першого та наступного злочину (організатор, пособник, підбурювач, виконавець тощо), а також стадія, на якій закінчилася злочинна діяльність (готування до злочину, замах на злочин тощо).

Сукупність усіх рецидивних злочинів, вчинених протягом певного проміжку часу, представляє собою рецидивну злочинність як складову всієї злочинності в державі.

Рецидивні злочини становлять підвищену суспільну небезпеку. Особи, які їх вчиняють, покладаючись на власний досвід злочинця, діють більш уміло та рішуче, спричиняючи значну шкоду охоронюваним законодавством про кримінальну відповідальність суспільним відносинам. Вони демонструють своє наполегливе небажання виправлятися, відкрито протиставляють себе громадському правопорядку. Своїм негативним прикладом, а в ряді випадків-цілеспрямованою організаторською діяльністю, рецидивісти втягують інших осіб, особливо з числа молоді, в злочинне середовище.

Динаміка рецидивної злочинності, зміна її виду та структури, знаходиться в тісному зв’язку з динамікою первинної злочинності, оскільки збільшення числа осіб, що мають судимість, зумовлює й зростання кількості злочинів, які будуть кваліфіковано як рецидивні.

Ознаки та види рецидиву злочинів

Досліджуючи рецидивну злочинність як соціально-правове явище, виокремлюємо характерні її ознаки:

1. рецидив має місце там, де особою вчинено два або більше самостійних і лише умисних злочини;

2. при рецидиві кожен із вчинених злочинів утворює собою одиничний злочин (різні його види);

3. злочини, що створюють рецидив, обов’язково віддалені один від одного певним проміжком часу, іноді доволі тривалим.

Щодо класифікації рецидиву злочинів, то в сучасній юридичній літературі можна зустріти різну її конфігурацію. Розглянемо найбільш поширену в наукових колах.

Залежно від характеру злочинів, рецидив поділяється на два види: загальний рецидив і спеціальний рецидив.

Загальний рецидив – це такий вид рецидиву, в який входять різнорідні злочини, тобто не тотожні за родовим або безпосереднім об’єктом і ті, що мають різні форми вини. Наприклад, коли особа має судимість за вчинення крадіжки й протягом строку судимості вчиняє розбій.

Спеціальним є рецидив, який містить тотожні або однорідні злочини, тобто такі, що мають подібні безпосередні об’єкти і вчинені при одній і тій самій формі вини. Наприклад, особа, вчинивши умисне легке тілесне ушкодження, вчиняє умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження.

Спеціальний рецидив є небезпечнішим за рецидив загального виду і свідчить про стійкість антисуспільної спрямованості рецидивіста, забезпечує відносно більшу результативність його злочинної діяльності завдяки своєрідній спеціалізації, накопиченню та використанню досвіду протиправної поведінки.

Залежно від кількості судимостей рецидив поділяється також на простий і складний. Простий рецидив – випадок, коли особа має дві судимості. Наприклад, маючи судимість за шахрайство, особа вчиняє хуліганство, за яке теж засуджується.

Складний рецидив – це рецидив злочинів, при якому особа має три і більше судимості. Наприклад, три судимості за крадіжку або судимість за крадіжку, вимагання та хуліганство.

За ступенем суспільної небезпеки виділяють пенітенціарний рецидив і рецидив тяжких й особливо тяжких злочинів. Пенітенціарний рецидив має місце там, де особа, яка була засуджена до позбавлення волі, знову вчиняє протягом строку судимості новий злочин, наприклад, грабіж, за який знову засуджується до позбавлення волі.

Рецидив тяжких й особливо тяжких злочинів – це рецидив, при якому особа, маючи судимість за один з таких злочинів, знову вчиняє, незалежно від їх послідовності, новий такий же злочин, наприклад, умисне вбивство двох або більше осіб.

Особа рецидивіста

Рецидивіст – це особа, яка вчинила рецидивний злочин. Особистість злочинця-рецидивіста характеризують ознаки, що, в свою чергу, притаманні й звичайному злочинцю. Разом із тим характеристики особистості рецидивіста суттєво відрізняються від характеристик особистості «первинного» злочинця, тобто особи, що вчинила злочин уперше. Ці особливості необхідно враховувати правоохоронним органам при розробці та здійсненні заходів, спрямованих на попередження рецидиву злочинів.

Слід зазначити, що психоемоційний стан рецидивіста проявляється при розгляді його морально-психологічних ознак.

В інтелектуальній сфері для рецидивіста характерним є відставання загальноосвітнього та культурного рівня, обмеженість суспільно-політичних знань, поглядів та інтересів, недостатній обсяг життєвого досвіду в соціально-корисній сфері діяльності. Разом із тим рецидивісти, як правило, володіють досвідом злочинної діяльності.

Важливого значення для оцінки особистості рецидивіста має аналіз рівня його світогляду. У рецидивістів констатується передусім слабкий розвиток або навіть повна відсутність позитивного ставлення до соціальних і моральних цінностей у суспільстві: поваги до оточуючих, себе, взаємовідношення в сім’ї тощо. Позитивні ціннісні орієнтації заміщуються окремим або цілим комплексом антисоціальних оцінок, поглядів і переконань: замість працелюбності утверджується потяг до безробіття, замість доброти виникає жорстокість, замість гуманності – безсердечність.

У відносинах рецидивістів з іншими громадянами характерним є прояв неповаги до людини. Жорстокість по відношенню до оточуючих поєднується в них із самолюбством, відсутністю критичності до самих себе за власні вчинки.

В емоційній і вольовій сферах особистості рецидивіста притаманні також деякі відмінні риси. Їм більшою мірою, ніж засудженим уперше властиві такі психологічні дефекти, як високе емоційне збудження, слабкий самоконтроль, антисоціальна спрямованість, здебільшого залежність поведінки від ситуації. Чимала доля рецидиву характеризується відсутністю або недостатнім розвитком можливості подолання труднощів, боротися за досягнення поставленої мети.

Узагалі рецидивістів можна віднести до категорії осіб, педагогічно занедбаних, до яких слід застосовувати засоби виправлення та ресоціалізації більшою мірою, ніж до засуджених уперше. При цьому оцінка ступеня виправлення за результатами застосування до рецидивіста комплексу заходів карально-виправного впливу є надважливою кримінологічною ознакою (показником).

Причини рецидивної злочинності

Існування рецидивної злочинності, на нашу думку, обумовлено двома групами чинників. По-перше, причинами та умовами, характерними для злочинності в цілому; по-друге, обставинами, що впливають саме на рецидивну злочинність. Особливих, спеціальних причин рецидивних злочинів не існує. По своєму змісту і суб’єктивні, й об’єктивні причини як у первинних, так і в рецидивних злочинів співпадають.

Стійка система антисуспільних поглядів формується у рецидивістів під впливом суб’єктивних і об’єктивних умов. Суб’єктивні умови відносяться до характеристики особистості правопорушника.

Це – соціально-демографічні та згадані вже морально-психологічні особливості особи (стать, вік, риси характеру, темперамент тощо). Вважаємо, що ці умови не є специфічними для рецидивної злочинності, оскільки рецидивістом може бути особа незалежно від статі чи темпераменту.

Поняття об’єктивних умов охоплює широке коло різноманітних обставин правового, виховного, організаційного та іншого характеру. Саме умови цієї групи обставин в багатьох випадках відіграють роль чинників, що впливають на динаміку рецидивної злочинності.

При цьому раніше судимі особи представляються психологічно менш стійкими до таких чинників, оскільки тривалий час перебувають під впливом застосування до них покарання, особливо позбавлення волі. У науці кримінально-виконавчого права присутня думка, що рецидивна злочинність є основним показником, підсумковою оцінкою результативності покарання, оскільки низька його ефективність може бути причиною, що обумовлює повернення частини засуджених на злочинний шлях. У зв’язку з цим заслуговують на увагу наступні положення.

По-перше, необхідно враховувати суперечність покарання як доволі специфічного засобу соціально-педагогічного впливу, а також той факт, що бажані позитивні наслідки покарання, для досягнення яких воно застосовувалося, діалектично пов’язані з негативними, небажаними наслідками. Особливо це характерно для покарання у виді позбавлення волі. До його негативних чинників можна віднести: поміщення засудженого в умови ізоляції, послаблення або розірвання його колишніх соціальних зв’язків, своєрідне пристосування до режиму відбування покарання та умов у місцях позбавлення волі, а також пов’язані з цим психологічні труднощі соціальної адаптації після відбуття покарання, іншими подібними обставинами.

По-друге, недостатня ефективність покарання, що стимулюючи впливає на рецидив злочинів. Нерідко вона є наслідком прийняття посадовими особами неоптимальних рішень, особливо з проблемних питань, які можуть негативно відображатися на свідомості засуджених, наявності деяких прогалин у законодавстві тощо.

По-третє, недостатня ефективність покарання залежить від помилок у практиці його застосування, що також призводить до рецидивної злочинності. Для успішної реалізації мети покарання не лише в законодавстві, а й у судовій практиці повинно забезпечуватися розумне співвідношення видів покарань, їх мінімального та максимального строків, змісту в них елементів кари та виправлення.

Діяльність виправних колоній спрямована, в першу чергу, на виправлення та ресоціалізацію засуджених, викорінення в них негативних поглядів і звичок. У той же час не завжди вдається уникнути небажаного впливу на засудженого з боку його оточення, яке може лише посилити моральну деформацію особистості, віддалити досягнення мети виправлення. Закріпленню, а іноді й розвитку, негативних проявів засудженого в місцях позбавлення волі сприяють ті особи, які після застосування до них покарання не відмовилися від злочинних намірів. Негативно впливають на засуджених і ті особи, які вчиняють злочини в місцях позбавлення волі або збираються продовжити свою злочинну діяльність після звільнення від покарання, а також злісні порушники режиму.

Вважаємо, що обставинами, які сприяють виникненню рецидиву злочинів, є також факти необґрунтованого застосування до засуджених, які не стали на шлях виправлення або не довели свого виправлення, заміни невідбутої частини покарання більш м’яким або умовно-дострокового їх звільнення від відбування покарання.

Особливості профілактики рецидиву злочинів

Попередження рецидивної злочинності передбачає активний, цілеспрямований вплив на комплекс обумовлених її причин та умов. Цей вплив здійснюється шляхом застосування різних за змістом заходів на загальносуспільному, кримінологічному та індивідуальному рівнях. Основа попередження злочинності загалом і рецидиву злочинів зокрема полягає в зростанні добробуту населення, матеріального забезпечення та культурного рівня громадян тощо.

Особливості рецидивної злочинності, специфіка певних обставин, що її обумовлюють, передбачають необхідність здійснення також низки заходів правового, організаційного, педагогічного та іншого характеру, спрямованих на недопущення повернення на злочинний шлях тих, хто вже піддавався покаранню, попередження та поступове викорінення повторних злочинів.

Висновок

У даній статті розкрито сутність рецидивної злочинності, вказано на її види, характерні ознаки та ймовірні причини вчинення, надано визначення поняття особи-рецидивіста, акцентовано увагу на особливості профілактики рецидиву злочинів. Частина матеріалу статті зорієнтована на важливості досягнення бажаного рівня ефективності покарання злочинця.

Необхідно пам’ятати про те, що бажані наслідки покарання, для досягнення яких воно застосовувалося, ми маємо отримати в умовах ізоляції особи, послаблення або розірвання нею колишніх соціальних зв’язків, своєрідного пристосування до режиму відбування покарання, а також пов’язаних із цим психологічних труднощів соціальної адаптації після відбуття покарання.

Недостатня ефективність покарання нерідко є наслідком прийняття посадовими особами неоптимальних рішень, особливо з проблемних питань, які можуть негативно відображатися на свідомості засуджених. Для успішної реалізації мети покарання не лише в законодавстві, а й у судовій практиці, повинно забезпечуватися розумне співвідношення видів покарань, їх мінімального та максимального строку, змісту в них елементів кари та виправлення.

Отже, діяльність виправних колоній повинна бути спрямована в першу чергу на досягнення мети виправлення та ресоціалізації засуджених, що значною мірою впливає й на стан рецидивної злочинності, викорінення в засуджених негативних поглядів і звичок. У свою чергу, це вимагає від персоналу установ виконання покарань високого рівня професіоналізму, наполегливості та толерантності.