Десоветізація: чому вона потрібна або як радянська влада боролася з інтелектуалами?

19 травня 1922 року Володимир Ленін написав записку Феліксу Дзержинському, що пропонує голові ВЧК розпочати підготовку до висилки за кордон опозиційно налаштованих професорів та літераторів. Цей документ дав старт операції, що закріпилася у культурній пам’яті під назвою «філософський пароплав». О же, як це відбувалося. Відкриємо деякі сторінки історії.

Примусове висилання інтелектуалів за кордон — незвичайний формат політики. Він знаходиться між репресіями та еміграцією. Що цей формат політики говорить про позицію влади стосовно інтелектуалів?

Висилка — це ніби «гуманістична» заміна терору. Тобто інакодумців не знищують фізично, а видаляють із радянського публічного поля шляхом переміщення їхніх тіл до іншого, ізольованого від радянського, простору і таким чином мінімізують їхній вплив на внутрішню політику. Першим таким актом було власне висилання інтелектуалів 1922 року. Крім горезвісного листа Леніна, їй передувала стаття Троцького «Диктатура, де твоє хлисте?» у «Правді». У ній ставилося на вигляд, що в легальному друку з’являються антибільшовицькі висловлювання і що треба реагувати на це набагато жорсткіше, ніж це робиться. Була підготовлена ​​«спецоперація»: людей у ​​Москві та Петрограді заарештовували, деякий час тримали у в’язниці, а потім давали підписати зобов’язання, в якому людина погоджується з тим, що вона висилається за межі Радянської Росії, а при спробі повернутися буде розстріляна. Людина підписувала це, і потім кількома партіями людей відправляли за кордон. Найбільш відомі серед цих висланих справді були філософи, Бердяєв та інші, звідси «філософський пароплав». Але також там були редактори, літератори, публіцисти. Деякі персонажі тоді зуміли від заслання відбояритися. Зокрема письменник Євген Замятін. Його збиралися висилати, а він задіяв свої зв’язки — і з цих списків викреслено. Парадоксальним чином, майже через десять років саме Замятін виявився фактично останнім радянським емігрантом, отримавши в 1931 році від Сталіна дозвіл покинути Радянську Росію. Після цього легальний виїзд діячів культури з СРСР «в один кінець» було перекрито протягом багатьох десятиліть.

Як споряджали «філософський пароплав»
Досить парадоксальним чином. Тому що саме тоді ж еміграція для радянського громадянина перестає бути доступною. Усі помітні діячі культури, які залишили Радянську Росію протягом 1920-х років, такі як, скажімо, Костянтин Сомов, Олександр Бенуа, Михайло Чехов, Володимир Вейдле, робили це не як «емігранти». Вони вирушали до складно організованих офіційних відряджень, з яких просто не поверталися. До кінця 1920-х можливість такої замаскованої еміграції теж була припинена. У будь-якій людині, яка просить дозволу на виїзд, бачили потенційного неповернення. Зрештою, ці поїздки стали доступні тільки для перевірених, лояльних діячів. Тоді ж практику фізичного видалення інакомислячих за межі СРСР остаточно змінила практика їхнього фізичного знищення — терор.

Переходу до терору передувала остання знакова висилка – в 1929 з СРСР був насильно видворений Лев Троцький. Влада не наважувалася його репресувати, враховуючи статус героя революції, одного із творців радянської держави. Троцький був спочатку засланий з Москви в Алма-Ату, але швидко стало зрозуміло, що навіть його проста присутність у межах СРСР все одно неприйнятна для режиму. Його посадили на корабель в Одесі та відправили до Туреччини. Ця безпрецедентна операція була повторена вже в нових історичних умовах стосовно інакомислячого зовсім іншого типу.

У 1974 році Олександр Солженіцин, як людина, яка володіла, подібно до Троцького, всесвітньою популярністю і до того ж статусом нобелівського лауреата, був заарештований, але не відправлений до табору, а посаджений на літак і висланий до Німеччини. Тодішніми радянськими людьми, які пам’ятали історію, ця подія прямо проектувалася на висилку Троцького і сигналізувала, що, як і в 1920-ті роки, існує межа для державного насильства — і в цьому сенсі сталінський терор пішов безповоротно.

Після засудження «культу особистості» уявлення про те, що інакомислення всередині країни є неприйнятним, нікуди не йде, але влада знову повертається до досталінських практик — до ідеї фізичного переміщення опонентів. Першою людиною, до якої ця практика була після війни застосована, став письменник Валерій Тарсіс. То справді був досить скандальний персонаж. Він із 1930-х років займався журналістикою, літературознавством, перекладом, грав не надто презентабельну роль у репресіях кінця 1930-х. Деякі з репресованих 1936 року літераторів, оформлених НКВС як «група українських націоналістів», стверджували, що Тарсіс був автором доносів на них. А потім з ним сталася цікава річ. На нього справило велике враження історія з Б. Пастернаком, якій передав «Доктора Живаго» для публікації за кордоном.

Ця подія нагадує особистість Замятіна. У 1929 році Замятін та Борис Пільняк були звинувачені в тому, що вони без санкції радянської цензури опублікували свої тексти російською мовою у зарубіжному друкі. До того це була, загалом, звичайна практика, але з того часу жоден радянський письменник на це не наважувався. Б. Пастернак, розуміючи, що часи змінилися і ризик перестав бути смертельним, йде на це. На його побратимів по Спілці письменників цей крок справляє величезне враження, а наступне присудження Пастернаку Нобелівської премії вносить в деякі кар’єрно орієнтовані уми повне сум’яття. Серед таких, був Тарсіс. З початку 1960-х років він переправляє на Захід свої не надто видатні твори — мабуть, розраховуючи на те, що на нього чекає доля Пастернака, світова популярність і успіх. Він справді викликає на Заході певний шум; цьому сприяє і те, що в Москві його не лише виключають із Спілки письменників, а й насильно поміщають у психіатричну лікарню. Вийшовши звідти після міжнародних протестів, він продовжує свою діяльність, у нього виходить на Заході кілька книжок. У ситуації суспільної уваги, сфокусованої на потенційно неприйнятній для режиму фігурі, влада знову ж таки не вирішується на репресії. У 1966 році Тарсісу дозволяють виїзд із СРСР. Його від’їзд був оформлений як дозвіл виїхати на викладання в англійському університеті. Але, як зараз стало відомо, це була чергова спецоперація: заздалегідь було вирішено, що коли Тарсіс опиниться в Лондоні, він буде позбавлений радянського громадянства і, відповідно, можливості повернутися назад. То справді був рід висилки.

Тарсіс загалом був антирадянським графоманом. ВІн писав псевдокафкіанські сатиричні історії про радянську дійсність. Він помер у 1983 році у Швейцарії, залишивши після себе багатотомні збори творів, які вже тоді не могли знайти видавця. В емігрантському журналі «Континент» невдовзі після його смерті друкувалися оголошення збору коштів для видання неопублікованих книг Валерія Тарсіса. Та грошей не знайшлося.

Тобто, в історію він увійшов не своїми творами, а тим, що став людиною, на якій випробували нову модель висилки інтелектуалів?

У 1970-х така модель набула поширеної практики. Таким чином виїхало багато дисидентів та художників: формально вони виїжджали на гастролі або на університетські запрошення, а потім позбавлялися громадянства. Так сталося з Василем Аксьоновим, Георгієм Владимовим, Львом Копелєвим, Володимиром Войновичем, Ростроповичем та Вишневською, Олександром Зінов’євим. Найзагадковішим серед ранніх виїздів був виїзд художника Шемякіна. Сам він розповсюджує версію, що його вислали, але це малоймовірно, враховуючи, що Шемякін виїхав з СРСР у 1971 році з радянським паспортом і не був його позбавлений. Тому у колі його знайомих виїзд Шемякіна на той час був сприйнятий як контрольований КДБ. Особливий випадок — це виїзд Андрія Синявського та Марії Розанової, які поїхали 1973 року, теж зберігаючи радянський паспорт у відповідь на запрошення із Франції. І що дуже дивно, на початок випуску журналу «Синтаксис» 1977 року Марія Розанова приїжджала до Москви. Людина, яка зберегла за кордоном радянський паспорт, могла їздити туди-сюди. Тому дисидентів і позбавляли громадянства: без паспорта вони не могли повернутися.

Перше по-справжньому гучне висилання брежнєвської епохи – це від’їзд Бродського. Постать чуждого політиці поета взагалі викликала велику увагу влади.

На початку 1960-х років владі стало ясно, що один із лідерів молодої ленінградської літератури, що стрімко набирає популярності, є нехай і не відкрито антирадянським поетом, але людиною, ним абсолютно непідконтрольною. До того ж в анамнезі Бродський мав епізод із наміром на викрадення літака з СРСР до Ірану, тобто в юридичній термінології — на вчинення терористичного акту. Така думка відвідувала Бродського у 1961 році. Це стало відомо КДБ. Це були чисті фантазії, жодних дій щодо викрадення не було, і розкручувати цю справу не стали. Але в особистій справі Бродського така інформація була і зіграла загалом вирішальну роль у його радянській долі. Перша спроба видалення Бродського була зроблена в 1963: КДБ інспірував суд за статтею про дармоїдство, який відправив його на виправлення.

Незважаючи на те, що Бродський займав принципово аполітичну позицію, дистанціювався від дисидентського руху, він був послідовний і рішучий у своєму бажанні побудувати для себе особливу нішу всередині СРСР. Він активно друкувався як перекладач, регулярно укладав із радянськими видавництвами договори на суми, які значно перевищували середній заробіток радянської людини. Проте з кінця 1960-х він свідомо відмовляється від компромісів із радянськими літературними інстанціями та позбавляється можливості публікуватися в СРСР як поет. Точніше, така можливість перестає його цікавити. Цікаво, що цей вибір – друкуватися за кордоном – він робить синхронно з Олександром Солженіцином. Ці два дуже далекі одна від одної і естетично, і біографічно художники знаковим чином зазнають у 1968–1969 роках одну й ту саму еволюцію. Вони відмовляються від спроб вбудовування в радянську систему та знаходять собі закордонного видавця. Для Солженіцина їм стали Микита Струве та паризьке видавництво YMCA-Press; для Бродського – Карл та Еллендея Проффер, засновники мічиганського видавництва Ardis.

Бродський шукав можливість зробити простір свого життя максимально незалежним від влади, максимально вільним у тих рамках, які були можливі всередині радянської системи. Це стосувалося і приватного життя, наприклад, можливостей переміщення. Конкуренти Бродського у літературному полі, Вознесенський та Євтушенко, багато подорожували за кордон як емісари радянської культури. Бродський таким емісаром ставати не збирався, але мати цю можливість – очного знайомства із Заходом, не залишаючи назавжди СРСР, – він хотів. З кінця 1960-х легалізувалася практика розв’язання цієї проблеми за допомогою укладання шлюбів з іноземними громадянами. Такий, наприклад, був шлюб Володимира Висоцького із Мариною Владі. Бродський кілька разів планував подібний шлюб і найближче підійшов до цього навесні 1972 року, коли подав заяву в ленінградський РАГС зі американською славісткою Керол Аншютц, що стажувалася в Ленінграді. Але тут втрутилися сімейні обставини нареченої. Її батько, кар’єрний американський дипломат, був за своєю діяльністю пов’язаний з американськими спецслужбами, про що було добре відомо КДБ. Це, звісно, ​​народжувало у свідомості наших спецслужбистів фантасмагоричну картину: непідконтрольний їм письменник мало того, що друкується на Заході, ще й отримує привілей вільно перетинати кордон СРСР, доступний лише перевіреним, лояльним персонажам, причому сімейними узами пов’язаний з людьми з американських спецслужб. Держава не могла погодитися на цей шлюб, але й заборонити його не могла, тому що починався процес розрядки, в СРСР чекали з першим візитом Ніксона, і невмотивована заборона на шлюб дочки американського дипломата з радянським громадянином могла викликати скандал. Тому Філіп Бобков, який займався в КДБ інтелігенцією — я впевнений, що це був він,— придумав «асиметричну відповідь»: замість дозволу на укладення шлюбу Бродському дали дозвіл на від’їзд до Ізраїлю, якого він не просив. Це, певна річ, була замаскована форма висилки. Бродський — не одразу — прийняв пропозицію КДБ: на мій погляд, завдяки тому, що Карл Проффер, який тоді ж був у Ленінграді, запропонував йому місце поета-резидента в університеті Мічігану. Це давало деяку біографічну та побутову визначеність, завдяки якій від’їзд виглядав уже не шляхом у нікуди, а новою культурною та соціальною пригодою. Бродський наважився на нього, зробивши ставку, яка, як бачимо, блискуче виправдала себе, увінчавшись отриманням ним у 1987 Нобелівської премії. Але це інший сюжет.

Якщо спробувати узагальнити те, що стоїть за історією висилок інтелектуалів ленінського та брежнєвського періодів, там є особливе ставлення до закордону — відмінне, скажімо, від епохи терору. У сталінській версії на Заході — абсолютне зло, якому не можна давати жодних подачок. Тут же Захід — це щось інше, і немає проблеми в тому, щоб щось стороннє, що виявляється всередині СРСР, в це інше відправити.

Так і є: там інший, сторонній світ, і ми те непотрібне нам інше, інакомисляче, що є у нас, приєднуємо до зовнішнього іншого. Це відторгнення від народного тіла стороннього матеріалу. А оскільки наше народне тіло саме по собі оточене стороннім матеріалом — ворожим для нас світом, то всі неорганічні, сторонні нарости на нашому народному тілі ми повертаємо до зовнішньої, сторонньої галузі. Але це у моменти нашого гуманізму. Тому що в інші моменти – моменти терору – ми їх просто вирізаємо та знищуємо у себе вдома. Ось як це можна описати через медичну метафорику.

За публікаціями у ЗМІ.