Світло в кінці тунелю видніється на заході України

Події цього тижня навколо відомого телеведучого з канадським паспортом Савіка Шустера, якому Державна служба зайнятості заборонила працювати в Україні, справили враження, ніби Президент України Петро Порошенко вирішив іти курсом свого попередника Віктора Януковича.

Розраховане на вузьке коло телеглядачів щотижневе інформаційно-політичне шоу ймовірно викликає в глави держави панічну реакцію. Але проблема не в його особі, а в іншому: керманичі держави приходять і йдуть. І не факт, що будь-який новий із них виявиться кращим за попереднього. Звичайно, він може бути на голову вище нинішнього Президента в плані чесності, порядності, освіченості й такого іншого, але пануюча в країні соціально-економічна система не дасть йому втілити в життя свої найкращі наміри. Як не дала цього зробити Вікторові Ющенку, як не дала б і Юлії Тимошенко, якби їй пощастило на позаминулих президентських виборах.

Також марно сподіватися, що проєвропейські реформи вдасться провести в якій-небудь одній окремо взятій області, на кшталт Одеської, чи відомстві, на кшталт Національної поліції. На цьому фоні викликає посмішку метушня навколо питання про те, обов’язково, чи ні, мати вищу юридичну освіту кандидату на посаду Генерального прокурора України. А яка в біса різниця? Після повалення Януковича на цій посаді були три чоловіки з різною біографією: один – представник найрадикальнішої на момент призначення парламентської партії, який у молодості два роки працював слідчим прокуратури, другий взагалі ніколи в ній не працював, третій – старий кадровий прокурор. З освітою в них усе було гаразд, але всі троє показали себе повними імпотентами у справі переслідування посадових злочинів. Наступний, хто б він не був, виявиться не кращим через низку причин.

Нашій країні взагалі не щастило з очільниками цього відомства, починаючи з Михайла Потебенька, який 24 серпня 1991 р. голосував проти незалежності України. Уявімо, що владі вдасться відшукати на дану посаду бездоганну людину з освітою, досвідом, прагненням реформувати прокуратуру і чітким планом, як це зробити. І що? Гадаєте, з цього вийде щось путнє? Та в жодному разі, бо всі її накази й розпорядження негайно будуть заблоковані рішеннями судів. Через те прихильникам європейського майбутнього України варто ламати собі голову не черговою кадровою ротацією Генпрокурора чи Президента, а зміною соціально-економічної системи країни.

Її специфіка полягає в тому, що в національному продукті України є надзвичайно низькою додана вартість людської праці і надзвичайно високою доля, сформована за рахунок експлуатації природних ресурсів. Тому найпевнішим шляхом до збагачення є не творча натхненна праця, а доступ до природних ресурсів, контроль над якими і розподіл яких у всіх країнах є пріоритетною компетенцією державних органів. Тому прагнення посадовців вирішити, за рахунок держави, свої шкірні питання є відмінного рисою України від розвинених країн світу. Західноєвропейський чи північноамериканський чиновник теж би радо брав хабарі, але їх мало хто дає, бо там його вплив на економічний сектор мінімальний, а державний апарат – найманий працівник суспільства й нічний сторож. У нас він, навпаки, головний розпорядник національного багатства.

Проте останнім часом з’явилося чітке бачення, як вирватися із замкнутого кола залежності від бюджетоутворюючих гігантів аграрно-сировинної індустрії, які платять за музику й замовляють її. Це розташовані переважно в західній частині України підприємства, тісно інтегровані в машинобудівні транснаціональні корпорації, мозкові центри яких дислоковані в Німеччині. Вони поки що виробляють не дуже складну продукцію – всього лише компоненти електрообладнання для автомобільної та інших галузей промисловості, проте цим ділом зайнято вже 20 тисяч українців, які в 2015 р. виробили продукції на 2 млрд. доларів США.

Це надто скромна цифра, щоб грати першу скрипку в загальному 60-мільярдному експорті, але даний сектор з року в рік стрімко росте, в той час як обсяг виробництва традиційних вітчизняних галузей стрімко падає. Але важливіший за гроші соціальний аспект. Цим заводам не потрібна земля й місцева сировина, через що вони нецікаві чиновникам. Їх обходять стороною наїзди податківців, рейдерські атаки й корупційні скандали. До них не прикута увага засобів масової інформації, бо вони їм не дають замовлення на рекламу, розміщуючи натомість запрошення на роботу.

І це останнє є найважливішим, бо в цьому секторі ставка зроблена не на природні ресурси, а на людську працю. Там не дуже велика, порівняно з країнами ЄС, зарплата, але місцеві мешканці раді мати роботу вдома, а не їздити на заробітки в чужі краї. Далі справи обіцяють піти ще веселіше, і якщо кістяк місцевих бюджетів складатимуть не дотації з центру, а податки з кровно зароблених грошей, їх платники вже не дозволять так просто розкрадати кошти на корупційних схемах державних закупівель. В цьому й закладений антивірус, який сприятиме оздоровленню економічного, соціального, а згодом і політичного життя країни.

І яке місце в ній має займати керманич держави мають вирішувати самі люди, а не бюрократична машина.