Справа Коболєва: нагорода знайшла «героя»

Восьмого березня дослідники, нарешті, дочекалися оприлюднення повного тексту ухвали Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 1.03.2023 р., якою було частково задоволене клопотання НАБУ й обрано запобіжний захід у вигляді застави в сумі 229 мільйонів гривень колишньому голові правління Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» Андрію Коболєву, якому пред’явлена підозра в злочинному заволодінні під виглядом отримання премії коштами ввіреного йому підприємства в такому ж розмірі. Доброзичливці підозрюваного поспішили зобразити цю подію в засобах масової інформації як помсту прозахідному реформатору, який здобув перемогу над російським «Газпромом» у ході Стокгольмського арбітражу, однак тверезий аналіз матеріалів справи свідчить про те, що позитивні оцінки діяльності зазначеного персонажу явно перебільшені.

Шила в мішку не сховаєш

Події, що стали предметом кримінального провадження, розгорнулися навесні 2018 року. З тексту ухвали можна дізнатися, що  рішенням трибуналу при Арбітражному інституті Торгової палати Стокгольма було задоволено позов Газпрому до Нафтогазу, з якого за порушення умов договору купівлі-продажу природного газу присуджено стягнути 2,114 мільярда доларів США. А через два місяці той же арбітраж задовольнив позов Нафтогазу до Газпрому і присудив стягнути з нього 4,674 мільярда в тій же валюті за порушення умов договору купівлі-продажу послуг транспортування природного газу. В сухому залишку два з половиною мільярди на нашу користь, й тодішній голова правління компанії Андрій Коболєв запропонував на честь цієї перемоги пустити на премії керівному складу один відсоток виграшу, але не чистого, а обтяженого, тобто не 25, а 46 мільйонів доларів.

Згідно Статуту Нафтогазу такі питання відносяться до компетенції Наглядової ради, яка 17 квітня 2018 року на своєму засіданні в Лондоні погодилася з тим, що подібне заохочення відповідає міжнародним практикам великих нафтогазових компаній, і ухвалила відповідне рішення, резолютивною частиною якого на долю Коболєва розписали 10 мільйонів доларів або 261 мільйон гривень. На його виконання А. Коболєв, як очільник виконавчого органу НАК, підписав і видав наказ від 29.05.2018 р., після чого отримав на свій рахунок гроші, за мінусом  утриманих податків та інших обов’язкових платежів.

Ця подія, звичайно, не афішувалася ні прес-службою Нафтогазу, ні його першими особами, які з нагоди стокгольмської перемоги часто світилися на прес-конференціях та інших публічних заходах. Проте шила в мішку не сховаєш, тож інформація про те, що керівники компанії, ще не отримавши з Газпрому виграних грошей, вже розпихали по кишенях певну їх частину, викликала чималий резонанс у суспільстві. Найбільші недоброзичливці Коболєва запевняли, що той не лише проявив особисту нескромність, а й порушив закон. Зокрема народний депутат Опозиційного блоку Василь Німченко подав до НАБУ заяву про злочин, де її зареєстрували й навіть відкрили кримінальне провадження від 24.07.2018 р., але справу поклали на далеку полицю, де протягом чотирьох років на ній і кіт не валявся.

Конфлікт інстанцій

Переломний момент, з якого ця історія перестала бути нудною, припав на 19 січня 2023 року, коли Андрія Коболєва повідомили про підозру. Цікаво, що цей чоловік виїхав з України незадовго до початку великої війни – 12 лютого 2022 року, а майже через рік, 12 січня, несподівано повернувся, внаслідок чого в інформаційному просторі одразу поповзли чутки, ніби його навмисне заманили в Київ, пообіцявши посаду, пов’язану з управлінням фінансовими потоками. Того ж дня до ВАКС надійшло клопотання детектива НАБУ про арешт підозрюваного з можливістю вийти під заставу в сумі 366 млн гривень.

Свою позицію сторона обвинувачення обгрунтовувала тим, що зловмисник порушив вимоги постанови Кабінету Міністрів України № 859 від 19.05.1999 р. «Про умови і розміри оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, та об`єднань державних підприємств», яка обмежувала сумарний річний розмір премії 36-ма місячними посадовими окладами, що персонально для Коболєва становило 37 мільйонів гривень. Детективи порахували, що всього протягом 2018 року він отримав 266 млн грн премій, зі стокгольмською включно, тобто перевищив допустиму стелю на 229 мільйонів, що й стало предметом підозри у вчиненні злочину, передбаченого статтею 191 Кримінального кодексу України – «Заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем».

Однак суддя Олег Федоров не визнав підозру обгрунтованою і в задоволенні клопотання відмовив. З тексту ухвали можна зрозуміти, що він явно підігрував стороні захисту, оскільки докладно розкритикувавши другорядні й не зовсім доречні аргументи детектива й прокурора, він обійшов суцільним мовчанням головні й дуже переконливі доводи. Так, наприклад, детектив у своєму клопотанні написав, що Коболєв, користуючись тим, що недавно сформований склад Наглядової ради на чолі з британкою Клер Споттісвуд наполовину складався з іноземців, не дуже обізнаних з місцевими реаліями й тутешнім законодавством, увів цих людей в оману, а тому в своєму поданні зазначив розміри премії, що явно перевищували урядові обмеження. Це було припущення, яке подавалося у вигляді встановленого факту, й суддя Федоров легко його спростував, зазначивши, що другу половину Наглядової ради все ж таки складали представники КМУ – українські громадяни з великим досвідом роботи в галузі енергетики, тож їх обманути Коболєв не міг та й не намагався цього робити.

Відхиливши таким чином аргументи НАБУ, О. Федоров зробив висновок про недоведеність обгрунтованості підозри, хоча, за великим рахунком, яка різниця в тому, були члени Наглядової ради введеними в оману, чи вони свідомо порушили вимоги чинного законодавства – це не знімає з Коболєва вини в привласненні зайвих коштів. Основним же доводом для судді став той факт, що рішення про виплату премій приймав контрольний орган компанії, а не Коболєв, який не мав повноважень впливати й тиснути на нього. Все це, звичайно, так, і члени Наглядової ради могли приймати в цьому питанні будь-які рішення, але в життя вони втілювалися наказом голови правління, який підозрюваний підписав і видав.

Ухвала судді Федорова була оскаржена в Апеляційній палаті, де її скасували з наведених вище міркувань, але й клопотання НАБУ там було задоволено лише частково: тримання під вартою було визнано зайвою пересторогою, а сума пропонованої застави зрізана з 366 до 229 мільйонів гривень. Цікава деталь – розуміючи, що забарвлення даної справи починає набирати політичного характеру, судді АП ВАКС вирішили спростувати аргументи сторони захисту ніби такі от премії «за досягнення вагомих цілей та реалізацію важливих стратегічних проектів» є звичною практикою розвинутих країн. Зокрема, скориставшись результатами досліджень, проведених офісом фінансового та економічного аналізу Верховної Ради, вони зазначили, що серед менеджерів усіх державних газових компаній Європи відносно найбільшу зарплату одержував керівник литовської «Лієтувос Енергійос» – вона була в 26 разів вищою, аніж середня в цій країні. У Коболєва ж місячний посадовий оклад 1,041 млн грн перевищував середню заробітну плату в Україні у 136 разів. З приводу ж преміювання, то найменше в цьому плані отримав президент компанії «Польське горніцтво нафтове і газове» – 191 тисячу доларів, найбільше – генеральний директор італійської Ені – 4,2 млн євро. Тож такі премії, як у Коболєва, в 10 мільйонів доларів нікому з них і не снилися.

Помилки минулого

Що ж стосується заслуг Коболєва в перемозі над Газпромом у справі транзитного контракту, то тут в оцінках слід бути дуже обережними. Нагадаємо, що текст рішення трибуналу Арбітражного інституту ТПС не був оприлюднений, а відтак дослідники позбавлені можливості об’єктивно визначити, наскільки обгрунтованими були претензії сторін, якою була доказова база і як вони нею оперували: можливо, юристи Нафтогазу дійсно показали дива професійної майстерності, вигравши майже безнадійну справу, а можливо, навпаки, не виграти її міг лише ледачий.

Ще більш сумнівними видаються досягнення Коболєва в тому, що під його керівництвом Нафтогаз зі збиткової компанії став прибутковою, оскільки це сталося завдяки тому, що постановами Кабміну ціни на газ для населення було збільшено в десять разів. Ось тут ми й підходимо до дуже цікавого питання про цілі й результати реформи галузі. Як відомо, ціни на газ для потреб житлово-комунального сектору були одними з найнижчих у Європі, а все завдяки тому, що прибутки від транзиту російського газу дозволяли дотувати населення, й таке перехресне субсидування протягом тривалого часу влаштовувало всіх. Реформа на вимогу Міжнародного валютного фонду затівалася саме для того, щоб вирівняти ціни на газ для всіх категорій споживачів, але для більшості населення так і залишилось незрозумілим, заради якої високої мети воно має жертвувати своїм комфортом – невже для того, щоб Нафтогаз транжирив їхні гроші під виглядом виплати премій та закупівель рекламних, консультаційних та юридичних послуг? Такою зрозумілою ціллю могло би стати досягнення енергетичної незалежності країни, але тут Коболєв та його колеги вдалися до примітивного окозамилювання, розповідаючи про те, що Україна з 2015 року не купує в Росії газ, хоча вона купувала російський газ у спеціально для цього створених підставних посередницьких фірм, зареєстрованих у Словаччині та Швейцарії.

Чудова можливість отримати реальну, а не удавану незалежність від російського газу країна отримала на початку 2020 року, коли внаслідок запровадження ухвалених Конгресом США санкцій Газпром нарешті заплатив Нафтогазу програні в Стокгольмі гроші, сума яких з процентами склала три мільярди доларів. Тоді американці пропонували вкласти їх у будівництво польського газового коридору, яким із балтійського узбережжя можна було би транспортувати привезений танкерами скраплений газ, але ця ідея була відкинута як божевільна, оскільки йшлося про те, аби тратитись на зведення трубопроводу на чужій території, в той час як у нас є свій готовий, а все заради того, щоб купувати дорогий заокеанський газ, в той час як можна придбавати значно дешевший російський.

Перебуваючи на посаді, Андрій Коболєв не втомлювався повторювати, що стабільна робота української газотранспортної системи є надійною гарантією від повномасштабного російського вторгнення, очевидно маючи на увазі те, що в разі великої війни буде перекритий рух російського газу в Європу, тож перспектива втрати експортних доходів утримуватиме кремль. Майбутнє показало, що стратег із нашого героя нікудишній – незважаючи ні на що, Україна продовжує надавати Росії послуги транспортування газу, чудово розуміючи, що експортні надходження посилюють військово-економічну міць країни-агресора, але при цьому продовжує закликати світ запровадити проти неї найжорсткіші санкції.