За що посадили суддю Князєва?

Господарська справа, у зв’язку з якою було викрито в хабарництві колишнього голову Верховного Суду Всеволода Князєва, є прикладом того, як бізнесмени, в даному випадку Костянтин Жеваго, змушені платити суддям за ухвалення цілком справедливого й законного рішення. Разом із тим, хабародавці такого роду не викликають до себе співчуття, оскільки належать до тієї категорії хапуг, які у «веселі дев’яності» в ході приватизації фабрик і заводів не заплатили за них у бюджет справедливу й законну ціну, а потім усе життя змушені були доплачувати в кишені прокурорів, податківців, суддів та інших сильних світу цього.

Російська слід

Костянтин Жеваго в епоху прем’єрства Павла Лазаренка був приблизно таким же «младоолігархом», яким в епоху президентства Януковича був Сергій Курченко. Але перший, на відміну від другого, після падіння свого патрона залишився на плаву і протягом наступних двох десятиліть перебував у першій десятці найбільших багатіїв країни. Це пояснюється тим, що в 1998 році група молодих політиків на чолі з Юлією Тимошенко дуже своєчасно перейшла з табору Лазаренка під стяги Кучми, врятувавши тим самим і свою кар’єру, і своє економічне підгрунтя. В подальшому доля Жеваго була дуже тісно пов’язана з цією жінкою – коли вона була прем’єр-міністром, він був кимсь на кшталт її улюбленого олігарха.

Головним активом його бізнес-імперії був розташований у колишньому Комсомольську, а нині Горішніх Плавнях, Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат. У віці 22 роки Жеваго вже був заступником голови наглядової ради цього підприємства, що свідчить про те, що «штовхач» у хлопця був потужний. Станом на початок 2002 року даний комбінат уже перебував у статусі акціонерного товариства, сорок відсотків акцій якого опосередковано,  через чотири зареєстровані в Лондоні компанії, належали одній російській фінансово-промисловій групі, яку умовно називають «лужниківською бригадою» (в числі її найвідоміших представників називають депутата тамтешньої держдуми олександра бабакова).

Дивного в цьому нічого немає, оскільки в 1990-ті роки українські уряди були схильні замість грошей розплачуватися із північним сусідом за газ акціями приречених на приватизацію державних підприємств. Проте зазначений пакет акцій росіяни ще 18 листопада 2002 році продали за 27 мільйонів доларів США чотирьом офшорним «фірмам-прокладкам», через які вони транзитом пройшли до належній  Жеваго компанії «Феррекспо», акції якої з 2007 року доволі жваво котируються на Лондонській фондовій біржі, чим останній дуже пишається. От через цей договір купівлі-продажу цінних паперів і розгорілася судова війна, яка тривала двадцять років і врешті решт привела до Лук’янівської в’язниці Всеволода Князєва.

Чотири кола першого позову

Вперше «британські» компанії-продавці  подали позов про визнання зазначеного договору недійсним в листопаді 2005 року. Наявність у спорі російського елементу надає йому певного політичного забарвлення, але це помилкове враження – участь росіян обмежується хіба що тим, що вони дали згоду на використання їхніх фірм як прапору. Справа в тому, що після укладення спірного договору «лужниківські» ніколи не скаржилися на те, що їх обдурили, переконавши продати свої акції за безцінь, чи змусили зробити це силою. Видається цікавим і вибір установи, до якої було подано позов – Господарський суд Донецької області. Для того, щоб якось до нього прив’язатися, «британські» компанії заснували в місті Моспіно донецької агломерації своє представництво, від імені якого й надійшла позовна заява. Не менш цікавою була й підстава позову – спірний договір, мовляв, було укладено в порушення Закону «Про державне регулювання ринку цінних паперів», згідно з вимогами якого продавці чи покупці цінних паперів повинні були або самі мати ліцензію на здійснення професійної діяльності з випуску та обігу цінних паперів, або залучити до участі в договорі професійного торговця зазначеним товаром. Як написали позивачі, жоден з учасників договору такої ліцензії не мав, а відтак зазначений правочин має бути визнаний недійсним, після чого слід відновити статус-кво: продавці, мовляв, віддають назад отримані ними 27 мільйонів доларів, а їм повертають 40% акцій комбінату.

Відповідно до усталеної судової практики, суд мав би сходу відмовити в задоволенні позову з тої простої причини, що внаслідок укладення спірного договору не були порушені права позивача. Навіть якби в цій ситуації й мало місце порушення закону, постраждалою стороною вважалась би держава, яка з кожної такої ліцензії та кожної такої операції з купівлі-продажу має певні находження до бюджету. А раз держава претензій не має, то не варто на це й час витрачати, оскільки завданням судочинства є не контроль за дотриманням вимог чинного законодавства, а відновлення порушеного права позивача. Попри це, суд узявся досліджувати відповідність обставин укладення договору вимогам зазначеного вище закону й дуже швидко вирішив, що порушення були й договір належить визнати недійсним. Найсмішнішим у цій історії було те, що насправді порушень не було, оскільки продавці й покупці залучили до процесу купівлі-продажу професійного торговця цінними паперами – Акціонерне товариство «Ділові партнери», яке мало відповідну ліцензію, видану Державною комісією з цінних паперів, але ця обставина не завадила служителям Феміди повною мірою скористатися своїм правом на суддівську помилку.

У період з 2005 по 2015 рік даний спір пройшов чотири кола судового розгляду. Тоді, нагадаємо, судова система країни налічувала не три, як зараз, а чотири інстанції, останньою з яких був Верховний Суд України, який тричі скасовував рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позову й щоразу направляв цю справу на новий розгляд. Останній вердикт по ній було ухвалено 16 лютого 2015 року постановою Вищого господарського суду України, якою було відмовлено в задоволенні позову.

Судовий зигзаг

Другий позов про визнання недійсним того самого договору купівлі-продажу 40% акцій Полтавського ГЗК було подано тими самими чотирма «британськими» компаніями у жовтні 2020 року, тільки цього разу через те, що в процесі його укладення й виконання, буцімто,  були порушені вимоги чинного на той момент Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». Позивачі стверджували, що оскільки розрахунок проводився в доларах, то відповідно до вимог зазначеного нормативного акту, продавці й покупці повинні були або самі мати ліцензію на проведення валютних операцій, або офіційно залучити спеціалізовану установ, яка її мала. В цій справі підстава позову була такою ж надуманою, як і в попередній, оскільки, по-перше, навіть якби там і були якісь порушення закону, то шкоди вони, знову ж таки, завдали б державі, а не позивачеві, а по-друге, жодних порушень валютного законодавства під час укладення договору не було, оскільки, відповідно до прописаних у ньому пунктів, операції з переказу валютних коштів здійснював «ІНГ Банк», в якого на це була відповідна ліцензія Національного банку України.

Таким чином, позивачі достеменно знали, що судова тяжба, яку вони затіяли, приречена на поразку, але все одно її почали. Ця обставина свідчить про те, що насправді за «британськими» компаніями стояли не російські бізнесмени, для яких було би накладно вдруге наступати на одні й ті ж самі граблі, а українські можновладці, для яких головним був не кінцевий результат, а сам процес, у ході якого можна доїти відповідача. Нагадаємо, що тоді бізнес-імперія Жеваго переживала далеко не кращі часи, а сам він перебував у міжнародному розшуку за крадіжку 2,5 млрд грн, які належали акціонерам, вкладникам і кредиторам банку «Фінанси і кредит». Загальний борг цього бізнесмена перед державою сягав десяти мільярдів гривень, який легко було покрити стягненням на її користь майнового комплексу Полтавського ГЗК. Тоді хто тільки не займався арештом його акцій – Генпрокуратура, Державне бюро розслідувань, Нацбанк, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, але чомусь ні в кого з них нічого не виходило. Це може означати тільки те, що Жеваго з усіма ними ділився в достатній мірі для того, щоб система працювала в режимі холостого ходу. Справа Всеволода Князєва свідчить про те, що свою долю цього пирога захотів отримати ще й Верховний Суд.

Не маючи доступу до матеріалів Національного антикорупційного бюро, не можна достеменно знати, хто саме входив до складу цього злочинного угруповання, але це можна вирахувати. Отже, окрім суддів у змові обов’язково мали бути працівники депозитарних установ, підконтрольних Національній комісії з цінних паперів та фондового ринку, які б забезпечили виконання незаконного судового рішення шляхом списання акцій з рахунку одних акціонерів і зарахування їх на рахунок інших. Третім елементом, без якого теж ніяк не обійтися, були представники органів юстиції, через які здійснюється  внесення відповідних відомостей до державних реєстрів. Наявність усіх перелічених вище складових мало якщо не створити проблеми для опального олігарха, то принаймні продемонструвати реальність їх створення.

Спочатку рішенням Господарського суду Києва від 27.05.2021 р. в задоволенні позову було відмовлено – цей вердикт не можна назвати бездоганним у плані мотивувальної частини, проте хоча б резолютивна правильна. Зате постанова Північного апеляційного господарського суду від 12.09.2022 р. – яскравий приклад того, що судді зовсім страх втратили, принаймні судді Людмила Кропивна, Світлана Алданова та Лариса Зубець. Слід визнати, що саме цю трійцю жереб шукав дуже довго – колегія в такому складі була сформована аж із сімнадцятого разу. Зазначеною постановою рішення ГС Києва було скасоване, а позов «британської» четвірки задоволено, причому суд не лише визнав спірний договір недійсним, а й вирішив, що необхідно витребувати з незаконного володіння жевагівської компанії «Феррекспо» 40% акцій Полтавського ГЗК і передати їх позивачам. Аргументи про те, що за 20 років вартість акцій зросла чи не вдесятеро через те, що власник збільшив майно підприємства, на суддів не подіяли – вони вирішили, що в такому разі Феррекспо не позбавлене права звернутися до суду з позовом про стягнення суми безпідставного збагачення. Таким чином, виходить, що судді ухвалюють рішення, яким безпідставно збагачують одну особу за рахунок іншої, котра потім повинна звертатися до суду за відновленням своїх порушених цим рішенням прав.

Натомість постанова Великої Палати Верховного Суду від 19,04.2023 р., якою вердикт Північного АГС був скасований, а в задоволенні позову відмовлено – майже взірець законного й справедливого судового рішення, жаль тільки, що купленого за хабар. Таким чином слідство, якщо захоче, зможе показати публіці, як українські судді застосовують парадоксальну на перший погляд практику, коли незаконні рішення судів низових інстанцій ухвалюються безкоштовно, зате платити треба за ухвалення законних рішень вищих інстанцій, котрими їх буде скасовано.