admin
Законодавче поле вимагає не лише окультурення, воно потребує політичної реформи
Віктор Чумак — людина активна, політик, державний діяч. Його поважають, до нього прислухаються, дехто побоюється. Виступи В. Чумака — точні, зауваження — гострі. Чого варто лише таке висловлювання, викладене ним нещодавно на ФБ: «Вчора в стінах Верховної Ради відбулося публічне давання хабара — були прийняті зміни до Державного бюджету на 2017 рік. В рамках цих змін було додано на програми соціально-економічного розвитку регіонів 1,1 млрд гривень. А реально — це гроші, які розподіляються на мажоритарні округи провладних народних депутатів для непрямого підкупу виборців через побудову дитячих майданчиків, ремонти шкіл, доріг та будинків. Вроді би й справа непогана, але пропоную всім зацікавленим промоніторити, хто освоює ці кошти на місцях. І може виявитися, що це компанії та фірми, напряму чи опосередковано пов’язані з конкретним депутатом, або його оточенням. Тобто це теж «гречка», але більш витончена, з компенсаціями. Тепер ви розумієте звідки весь цей гармидер навколо прийняття нового виборчого законодавства». Є в нього й інші, не менш різкі, але точні, судження. Сьогодні Віктор Чумак наш гість і розповідає про речі, які не почуєш на телебаченні чи парламентської трибуни.
— Вікторе Васильовичу, Ви маєте на своєму рахунку близько 70 законопроектів, які стосуються не лише предмету Вашої діяльності як одного з керівників комітету Верховної Ради України з питань запобігання і протидії корупції. Скажіть, який із них є найбільш важливим, на Вашу думку?
— У мене було два законопроекти, які я вважаю найбільш значущими. Перший — це законопроект про вибори (№ 268-2). Нещодавно було прийнято в першому читанні Виборчий кодекс, до якого практично весь мій законопроект увійшов як складова частина, зокрема щодо виборів народних депутатів. Частково це є вимогою Майдану. Ще є час, аби попрацювати над ним. Другий законопроект за номером 2343 а, який стосується усуненню конфлікту інтересів у діях осіб, які займаються публічною діяльністю і займають публічні посади. В принципі цей законопроект розділяє владу і бізнес. Тобто люди, що йдуть у владу за гроші, які вони на цьому заробляють, то ці гроші мають іти на користь держави, вони повинні віддати їх у бюджет. Цей законопроект запобігає лоббіюванню власних інтересів. Не маючи власного бізнесу політик працює на державу, на суспільні інтереси. Це якщо коротко.
— Скажіть, що означає ваша сакраментальна теза про політичні реформи. Здається що дана теза не стоїть на порядку денному пересічних українців, хоча дехто вперто каже, що це головне в нашому житті. У чому тут сенс?
— Почну з того, що найактуальне питання нашого життя — це бідність. Бідність є продуктом не стільки невдалого господарювання, вона, в основному, є результатом політичного режиму, системи владарювання, зокрема, відокремлення влади від людини, держави від суспільства. Візьмемо будь-яку сферу — охорону здоров’я, систему соціальних стандартів, умови ведення бізнесу або розподіл власності, земельних або інших ресурсів — усі ці суспільні блага певним чином розподіляються, перерозподіляються, споживаються кимось або на чиюсь користь. У нас не буде справедливого розподілу, себто нормальних тарифів, пенсій, зарплат тощо, якщо не буде відповідальної політичної системи. Адже тут завжди є більш сильний чи слабкий, захищений чи ні. Тому я вважаю, що бідність — це продукт політичної системи, адже економічна система лише опосередковує політичну систему. Але наша політична система ще й базується на хибній економічній системі, яка є олігархічною чи номенклатурною по суті своїй. Це й олігархічні партії, вибори, розподіл національного багатства, «кришування» бізнесу тощо. Тому на порядку денному стоїть питання зміни політичної системи. Процес змін починається зі зміни виборчого закону, потім встановлюється така система інституцій, яка базується на чітких критеріях стримувань і противаг. Тобто потрібно ліквідувати клас недоторканих, встановити інститут імпічменту Президента. Наступне — закон про місцеві референдуми, а також публічний і зважений розподіл повноважень між урядом, Президентом, місцевими органами влади та самоврядування, якщо схематично. Але все починається з виборчих правил, які дай Боже будуть змінені на краще.
— На сьогодні в Україні чотири органи займаються протидією корупції, чи це не забагато, враховуючи достатньо скромні результати їх діяльності, а також практичну відсутність державного контролю за цією діяльністю?
— Думаю, що в нас їх навіть більше ніж чотири. Хоча головні повноваження покладаються на два органи — на НАБУ та НАЗК. Це цілком достатньо, адже вони виконують різні функції. НАБУ виконує правоохоронну функцію, а НАЗК — превентивну. Ці функції не мають бути змішані, в них є своя специфіка, інституціональна наповненість, так би мовити. САП займається виключно процесуальною функцією, що також має свою специфіку. Щодо результатів їх роботи, то вони мають бути оцінені не за рік чи два. Ми запустили потужні процеси. Візьмемо, наприклад, електронне декларування. Це фактично контроль за лобіюванням власних інтересів, за конфліктом інтересів, за незаконним збагаченням тощо. І це все можна побачити лише рік від року. Чи, наприклад, контроль за фінансуванням політичних партій, тут процес, як кажуть, пішов. І в НАБУ є певний результат: порушено триста з лишком кримінальних проваджень щодо високопосадовців, також є вироки по деяких суддях і прокурорах. Це — нормальний показник, якого загалом у нас не було ніколи. Тобто йдеться про попередній або проміжний результат. Побачимо що в нас вийде в сухому залишку.
— Завершується рік, можливо не найскладніший, але й нелегкий. Які правові події року Ви вважаєте позитивними, а які можна оцінити зі знаком мінус?
— Загалом, на мою думку цей рік є не найгіршим у нашому житті. Він поки не став переломним у нашому русі вперед, у боротьбі за справжню незалежність. Серед позитивних моментів хотів би відзначити декілька хороших законів, а також продовження реформ судової, медичної, пенсійної тощо. В той же час необхідних умов для безпечного й зростаючого бізнесу не створено. Подивіться скільки прикладів захоплення підприємств, відвертого кришування злочинного бізнесу, політизації правоохоронних органів. На порожньому місці це ж не створюється. Хтось же приймає певні рішення, тому й виникають факти зловживання владою або службовими повноваженнями.
— Наразі у Верховній Раді найбільша кількість юристів, порівняно з минулими роками, але зиску від того — мається на увазі якість законодавства, його ефективність, падіння системи правової освіти — не багато. Це такі в нас юристи чи це закономірна властивість їхньої законодавчої діяльності?
— Мені здається, що це не та правда, якою вона має бути. Ця Верховна Рада є найнижчою за професійним рівнем. Якщо є юристи у ВРУ, то це не той рівень їх кваліфікації.
— Якість правової освіти бажає кращого, при цьому з року в рік зменшується бюджет годин із вивчення права в школі, тобто там, де даються базові знання, які мали б сприяти розумінню, що таке громадянське суспільство, яке ми вибудовуємо. Як відомо, з 14 років настає неповна дієздатність, у 14 років наступає відповідальність за тяжкі злочині; але всі ці питання діти починають вивчати лише з 15 років. Це — парадокс. Як бути, на Вашу думку?
— Думаю, правове виховання має відбуватися впершу чергу в сім’ї. Адже без нормального щоденного засвоєння норм етики і моралі ні про яке виховання мови й бути не може. І законослухняною людина стає, коли вона засвоює моральні засади, морально поводить себе в суспільстві, в середовищі, в колі близьких людей, а вже потім постає питання про відповідальність. Ми ж свого часу почали вивчати кримінальне право значно пізніше ніж з того моменту, коли настає така відповідальність. Якщо є нормальна сім’я і батько заробляє достатньо грошей, допомагає матері виховувати дітей, то все в цих дітей буде нормально і в подальшому житті. Основи права потрібно вивчати в 15–16 років. І я категорично проти радикального скорочення кількості годин права в школі. Хоча ще раз наголошу на тому, що в першу чергу громадянина має виховувати сім’я.
— На завершення нашої розмови питання не політичного, а культурного змісту. Займаючись активно політикою, чи знаходиться у Вас вільний час, аби знайомитися з культурним надбанням України? Чи є якийсь з українських письменників, чиї твори Вам сподобалися в останній час? І як Ви ставитеся до руху, спрямованого на підтримку української книги? А також до того, що українські видавці зараз активно почали займатися виведенням на наш книжковий ринок творів авторів, визнаних світом, в українському перекладі?
— Скажу чесно, що я можливо не відповідаю високому стандарту культурної людини, яка має прочитати в місяць одну–дві книги. В мене добра пам’ять і я знаю, що казали чи писали Володимир Вінниченко, Іван Франко, Михайло Грушевський інші діячи і письменники в тій чи інший ситуації. Можу пригадати вірші Лесі Українки чи Ліни Костенко. Дома в мене непогана бібліотека, а ось часу для стандартного читання книжок, щоб слідкувати за літературним процесом і бути в тренді, як кажуть, немаю. Хоча загалом «перелопачую» дуже багато інформації. Весь час перед очима сотні матеріалів юридичної, політичної, соціальної аналітики, треба швидко приймати десятки рішень. Читаю багато спеціальної, але, на жаль не художньої літератури. Хоча слідкую за подіями культурного життя. На більше, чесно, не вистачає часу. Працювати на благо України й українців можна лише тоді, коли віддаєш себе повною мірою на своєму робочому місці. Я тут завжди відкритий, озброєний знаннями і власним досвідом. Все решта — лише другорядне в моєму житті.
Дякуємо за відверті і цікаві відповіді.
Спілкувався Віктор Ковальський, ЮВУ
Джерело: ЮВУ
Коментарі
Loading…