admin
Чи оцінюється співмірність втручання в право особи мирно володіти своїм майном? Висновки, викладені в мотивувальній частині постанови ВСУ від 26 січня 2016 року, не містять оцінки дотримання балансу між приватним інтересом особи мирно володіти своїм майном і правом держави стягувати податки. Тому нами на основі окремих рішень ЄСПЛ наведено орієнтовні загальні критерії, за яких втручання фіскальних органів у право особи мирно володіти своїм майном не відповідає ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.
Показовим у цьому питанні є рішення Європейського суду з прав людини «Булвест» АД проти Болгарії». У цьому рішенні ЄСПЛ вказав дві важливі обставини, які мають оцінюватися в питанні визначення, чи були податкові заходи пропорційним втручанням у право власності особи. Такими обставинами є оцінка питання фактичної сплати податку на додану вартість за «спірною» господарською операцією контрагентом-порушником. І незалежно від наявності першої обставини, наявність можливості передбачити наслідки своїх дій добросовісним суб’єктом господарювання, відсутність або наявність у нього прав і можливостей відслідковувати, контролювати й забезпечувати виконання його контрагентом вимог податкового законодавства (§69 вказаного рішення ЄСПЛ).
При буквальному застосуванні правової позиції, викладеної в постанові ВСУ від 26 січня 2016 року, зазначені правоположення в переважній більшості конкретних податкових спорів дотримані не будуть. Адже зазначена постанова ВСУ містить загальну тезу, яку можна викласти так: будь-яка господарська операція з фіктивним підприємством визнається нікчемною, а суб’єкт господарювання за будь-яких обставин зазнає податкових стягнень.
До прикладу, в рішенні ЄСПЛ «ВАТ «Нафтова компанія «ЮКОС» проти Росії» ЄСПЛ визнав таким, що відповідає Конвенції, покладення на головну компанію ЮКОС державою Росія обов’язку сплатити податок на прибуток, суми платежів за яким, на думку державних органів, було неправомірно занижено через незаконне використання компаній, підконтрольних керівництву ЮКОСа, що були зареєстровані у внутрішніх офшорах Російської Федерації (Калмикія, різні ЗАТО, Мордовія, Космодром Байконур). І це при тому, що російське законодавство, так само як і українське, прямо не передбачає «проривання корпоративного павутиння» в податковому спорі, тобто покладення відповідальності на фактичного «контролера» господарських операцій замість дійсного платника податку.
Однак у цьому випадку ЄСПЛ визнав рішення державних органів РФ такими, що відповідають Конвенції, а широке тлумачення закону — допустимим, через доведеність на рівні національної юрисдикції умисних і недобросовісних схем мінімізації податків з боку керівництва головної компанії ЮКОС.
ЄСПЛ аргументував своє рішення тим фактом, що держава не може передбачити в своєму законі всі можливі хитросплетіння умисних податкових схем, спрямованих на незаконну мінімізацію податків, адже такі схеми швидко змінюються. Тому в цьому конкретному випадку широке тлумачення закону, спрямованого на боротьбу з такими «схемами», є допустимим і стосується осіб, які своїми умисними винними діями призвели до втручання у їхнє право мирно володіти своїм майном. Адже допускаючи сумнівні дії з оптимізації податків, керівництво ЮКОС, відповідно до наведеної правової позиції ЄСПЛ, вже мало припускати можливу податкову відповідальність за такі дії.
Однак у нашому випадку не йдеться про недобросовісність дій суб’єкта господарювання. Навпаки, ВСУ у своїй постанові прямо зазначає відсутність «…жодних дефектів у правовому статусі позивача або його контрагентів». Запропонований постановою ВСУ від 26 січня 2016 року підхід призведе до звинувачення платника податку в неправомірних діях інших осіб, що не сумісно з положеннями Конвенції.
Щодо права на справедливий суд
Чи забезпечуватиметься право кожного на справедливий суд?
За автономним значенням «кримінального правопорушення» в практиці ЄСПЛ, значні податкові штрафи особи прирівнюються до обвинувачення у злочині. Відповідно, процес судового розгляду правомірності накладення значних податкових санкцій має супроводжуватися процесуальними гарантіями, передбаченими ст. 6 Конвенції для обвинуваченого у злочині (рішення ЄСПЛ «ЗАО «ЮКОС» проти Росії», «Юсілла проти Фінляндії»).
Постанова ВСУ від 26 січня 2016 року, по суті, встановлює основоположну й наперед визначену силу такому доказу в податковому спорі, як вирок стосовно посадової особи підприємства за ст. 205 КК України. У такому випадку, за будь-яких інших обставин справи, «…первинні документи, які стали підставою для формування податкового кредиту та валових витрат, виписані контрагентом, фіктивність господарської діяльності якого встановлена вироком суду, не можуть вважатися належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг».
Зазначеною постановою ВСУ не віднесено до предмету доказування у податковому спорі з’ясування питання, підписував або не підписував від імені підприємства первинні документи з конкретним контрагентом засуджений вироком суду керівник. При цьому добросовісний платник податку, до якого застосовано податкові санкції, не лише не має процесуальних прав оспорити висновки обвинувального вироку суду щодо посадових осіб фіктивного підприємства, але й не може ознайомитись з основним доказом проти нього — обвинувальним вироком директора (учасника) фіктивного контрагента. До того ж, всі докази сторони захисту, наприклад, свідчення «товарності» господарської операції, судом не можуть братися до уваги, бо наявність вироку за ст. 205 КК України має наперед встановлену силу в частині оцінки й інших доказів по справі.
На наше переконання, надання вироку в одній кримінальній справі широкої й наперед встановленої сили в іншій кримінальній процеду-рі, податковому спорі в частині накладення фінансових санкцій, не відповідає принципу справедливого судочинства, гарантованому ст. 6 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини.
Чи відповідає підхід, запропонований постановою ВСУ від 26 січня 2016 року, загальним принципам відповідальності суб’єктів господарювання Євросоюзу за податкові правопорушення?
Повертаючись до рішення ЄСПЛ «Булвест» АД проти Болгарії», слід зазначити, що вказане рішення містить, на наш погляд, ще один суттєвий момент щодо практики накладення на суб’єктів господарювання в Україні відповідальності за податкові делікти.
У §29 рішення ЄСПЛ «Булвест» АД проти Болгарії» зазначається, що Болгарія, хоча й не була членом Європейського Союзу на час прийняття спірних рішень у податковому спорі національними органами Болгарії, однак здійснювала кроки щодо гармонізації свого податкового законодавства до положень відповідних директив Ради Європейського співтовариства. Тому основні принципи права ЄС у податкових спорах мають враховуватися при оцінці відповідності Конвенції дій національних органів Болгарії в податковому спорі.
Схожою з тогочасною ситуацією Болгарії є правова ситуація України в частині необхідності дотримання нашою державою основних правових принципів Європейського співтовариства. Адже поступове зближення податкового законодавства та практики його застосування передбачено Угодою про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами.
Рішення ЄСПЛ «Булвест» АД проти Болгарії» як на звичну практику країн Європейського Союзу в питанні відповідальності платників податку за податкові делікти посилається на два рішення Суду Європейського союзу: об’єднане рішення (консультативний висновок) Суду ЄС від 12 січня 2006 року в справі Optigen Ltd (C354/03), Fulcrum Electronics Ltd (C355/03) and Bond House Systems Ltd (C484/03) v Commissioners of Customs & Excise і об’єднане рішення Суду ЄС від 6 липня 2006 року в справі Axel Kittel v. Belgian State, (C439/04) і Belgian State v. Recolta Recycling (SPRL, C440/04) (ECR 2006, page I0616).
Так, у рішенні Суду ЄС від 12 січня 2006 року зазначається: «…право на вирахування податку на додану вартість особою, що має статус платника ПДВ, яка здійснює відповідні операції, не може зачіпатися тією обставиною, що в ланцюгу поставок, в яку входять зазначені операції, попередня або наступна операція будуть пов’язані з шахрайством при сплаті податку на додану вартість, про яку платник податку не знав та не міг знати».
Схожа правова позиція міститься й у другому рішенні Суду ЄС від 6 липня 2006 року: «…якщо отримувач товару не знав і не міг знати, що купляючи товар, він бере участь в ухиленні від сплати податку, загальна система податкового права ЄС має трактуватися як виключаюча норму національного права, у відповідності до якої той факт, що угода купівлі-продажу товару вважається недійсною — як така що суперечить публічному порядку та вчинена продавцем на протиправних основах, — приводить до того, що платник податку втрачає право на податковий кредит ПДВ, який фактично ним було сплачено; у цьому відношенні не важливо, чи визнано угоду недійсною через шахрайство з ПДВ або через інші обманні дії… лише у випадку, якщо на підставі дослідження об’єктивних факторів буде встановлено, що товар поставлявся платнику податку, який знав або мав знати про те, що купляючи товар, він бере участь в угоді, пов’язаній з ухиленням від сплати податку, національний суд може відмовляти такому платнику податку в праві на податковий кредит».
На наш погляд, зміст наведених рішень Суду ЄС додатково окреслює спірність постанови ВСУ від 26 січня 2016 року.
* * *
Підсумовуючи викладене, зауважимо, що принцип «юридична відповідальність особи має індивідуальний характер» в Україні гарантований не лише прецедентною практикою ЄСПЛ, але й прямо зазначається у ч. 2 ст. 61 Конституції України, тобто є нормою найвищої юридичної сили та прямої дії. Фактичне перекладення юридичної відповідальності за незаконні дії «фіктивного контрагента» на добросовісного суб’єкта господарювання та його керівництво є, на наш погляд, прихованою формою фіскального тиску на бізнес в Україні через окремі спірні рішення найвищого органу судової гілки влади України.
Йосип БУЧИНСЬКИЙ,
адвокат, голова Адвокатського об’єднання «ЯР.ВАЛ»,
заслужений юрист України
Валерій БУНЯК,
адвокат,
керуючий партнер Адвокатського об’єднання «BSB Partners»
Коментарі
Loading…