Адвокат Сергій Захаров: я не думав про смерть, боявся бути пораненим.

Адвокат Сергій Захаров: я не думав про смерть, боявся бути пораненим.

На прохання редакції український адвокат Сергій Володимирович Захаров погодився дати інтерв’ю ЮВУ.  Дві причини обумовили наше звернення до нього. По-перше, він пережив нашестя російської армії і окупацію міста Ірпінь вживу. І ми хотіли з перших вуст відомого адвоката почути про людське, точніше нелюдське буття російської окупації українського  затишного міста. А по-друге, він дійсно є зразковим адвокатом, патріотом країни, що відбув строк окупації «від дзвінка до дзвінка». І йому цей «термін» відомий як нікому іншому. Вигравши не один  десяток кримінальних справ у національних судах, ставши відомим на всю країну як ініціатор звернень до Європейського суду з прав людини  у резонансних справах і особливо у відомій  справі «Харченко проти України» у 2011 році.  Про це варто сказати окремо, адже рішення у цій справі є першим пілотним рішенням, що ввійшло у всі підручники з кримінального та кримінально-процесуального права. У цьому рішенні ЄСПЛ констатував порушення низки статей Конвенції. Зокрема, Суд зазначив, що він стикнувся з проблемою відсутності адекватного реагування з боку національних судів на аргументи заявників про необхідність звільнення з-під варти, невідкладним розглядом питання законності тримання під вартою, захистом від свавілля тощо. І ЄСПЛ визнав, що національні органи повинні розв’язати ці проблеми, щоб не допустити подальших повторюваних скарг щодо цього питання. Ініціатором розгляду цих питань, зрозуміло, був Сергій Захаров, що виборював правду і справедливість в ЄСПЛ.

ЮВУ. Наше перше питання. Як Ви, Сергію Володимировичу, опинилися в «ірпінській окупації».

Нічого дивного в цьому не має. В окупації, як ви зазначаєте, опинилося практично все місто. В мене не було особливого бажання попастися у руки російським військовим, тим більше їхнім спецслужбам. Я розумів що це може статися  і я розумів як вони працюють. Тому зробив все можливе, щоб моя дружина і донька змогли вибратися з міста, яке російська армія захопила одразу ж після початку боїв в сусідніх містечках Гостомелі та  Бучі. Це зараз ми достеменно знаємо як все відбувалося. А в період з 24 лютого інформації о військових подіях у нашому місті Ірпінь не було. 26 лютого ми з сім’єю намагалися виїхати через Стоянку, але вже було запізно. Ми чули як розстрілюють машини з цивільними, тому повернулись до дому. 3 березня сусіди повідомили, що були евакуаційні поїзди до Києва. Наступного дня, коли фактично танки зайшли у місто, і воно опинилося під обстрілами, ми всі, дружина, донька і я добралися до вокзалу і останнім  потягом намагалися виїхати з Ірпіня. Але забирали, в першу чергу, жінок із дітьми, підлітків, вагітних жінок. Я розумів, що у мене не було шансів потрапити до потягу, адже людей було дуже багато. Тут же були не тільки ірпінчане, але й ті хто вибирався з Бучі і Гостомелю. Уявіть собі картинку, коли  на вулиці дуже холодно, а люди, в більшості своїй легко одягнені, тікали хто в чому був, іноді без документів, діти плачуть, голодні. Треба віддати належне злагодженій роботі Червоного хреста, військовим і представникам тероборони. Вони були спокійними і намагалися всіх стримувати і належним чином організувати процес евакуації. Жінкам з маленькими дітками роздавали теплі одіяльця.  Встигали роздавати печиво, воду. Перший потяг був вщент заповнений людьми, а на пероні залишалося більше людей ніж поїхало. Військові намагалися всіх заспокоїти і  повідомили, що потяг знов повернеться, як тільки розгрузиться у Києві. Довелося довго чекати повернення потягу. Тут почався обстріл, снаряди чи міни лягали то с правого боку то з лівого від перону і другий потяг заповнювався вже під щільним обстрілом. Я побачив, що дружина та донька у вагоні, а сам змушений був лишитися на пероні і повертатися до дому. Кругом вже була справжня війна, і це було гірше, ніж фільм жахів. Російська армія прийшли до нашого мирного Ірпіня.

ЮВУ. Як спеціаліст по карним провадженням Ви, безумовно, знаєте специфіку роботи спецслужб. Хоча російські спецслужби це щось інше, з чим Ви не мали справ.

Треба сказати, що з початку нашестя я побачив звичайних військових. До речи гарно озброєних, організованих, готових стріляти у будь-яке місце, яке вони сприймали небезпечним. Майже добу вони обшукували нашу місцевість. Це саме Ірпінь по вулиці Білокур. Спочатку до домів вони не заходили, лише ззовні оглядали. Через день приміщення вже почали обходити інші військові, мені здалось дійсно кадрові спецслужбовці. Вони зайшли до моїй домівки у трьох, дивилися уважно на все, що було у мене в домі. Перед тим я вирішив, що жити я буду на кухні, бо там у нас є камін. Веранда зі скла вже була розбита осколками від снарядів. На вулиці була мінусова температура. Я вирішив закрити всі вікна старими речами, книжками, щільно завісити одіялами і вікна і вхідні двері. Тобто було доволі темно, але зберігалося тепло.  Слід зазначити, що зі мною залишилося п’ять кішок. Вони настільки були налякані стріляниною, що перестали виходити на вулицю, в тому числі і по нужді. До речи скажу, що це була важка частина мого перебування, адже не було чим їх годувати та витримувати котячи пахощі. Коли починалися особливо жорсткі обстріли ми з котами разом ховалися, їх не треба було запрошувати, всі бігли за мною. Коли я лягав спати, вони намагалися грітися біля мене. Їли все те, чим харчувався я сам.  А може, навпаки, їх присутність, турбота про них, їхнє муркотіння  додавали певного оптимізму.

Але повернемось до спілкування із окупантами. Якіхось довгих розмов, допитів з боку спецслужбістів по відношенню до мене не було. Були дежурні фрази, але зброя при цьому трималася ними міцно і вони були напоготові до пострілів. Вони розпитували все про мої персональні дані, тобто де і ким працював, де є родина, хто вчиться, працює або є на пенсії, про мене як пенсіонера, зокрема. У мене було відчуття, що інформацію про мешканців навколо вони мали достатньо ґрунтовну, тобто знали хто де зареєстрований, скільки людей проживало, чим сусіди займалися. Мені здавалося, що вони відчували мій спокійний настрій,  відсутність зброї, впевненість у собі, але головне я їх не боявся. Ми поговорили не більше півгодини і вони пішли.

ЮВУ. Так в чому ж був інтерес спецслужб до адвоката Захарова?

Не було особливого інтересу. На моє щастя, ніхто не знав, що на цей момент син вже був у ЗСУ і всі мовчали, що він був військовослужбовцем у 2014-2015 роках. Вони побачили не дуже привабливе помешкання, темне і з яскраво вираженими котячи «стараннями». Мені думається, що ми, українці,  для них взагалі ніякого інтересу не представляли. Вони самі не могли пояснити чому стріляють і чому вбивають цивільних людей. Я, наприклад, дізнався, що вони всі були мешканцями з підмосков’я. І чекають з нетерпінням закінчення свого відрядження, здається 10 березня. Що потім замість них прийде зміна і вони передають свої позиції. Це було чутно із їхніх розмов між собою. Хоча самі росіяни не були багатослівні. В мене достатньо простий, скромний, хоча й комфортний будинок, без розкоши. Багато книг, ноутбуки я сховав. Можливо через це для них я не був цікавий. А загалом сусіди скаржилися, що військові росіяни дещо поцупили з домівок, особливо побутову техніку, телевізори, тощо. У сусіда угнали два квадроцикли. Другому сусіду просто кинули у будинок гранату і тим самим все розтрощили. Вже у дворах розстрілювали машини. Моя машина сильно посічена осколками їз не зацікавила.

ЮВУ. Коли Ви відчули, що собою представляє цей «окупаційний порядок»?

До 5 березня ми чули танки, обстріли були десь поруч, а потім війна прийшла на нашу вулицю,  опівдні почався приліт снарядів. Я швидко навчився відрізняти вибухи від мінометів, танків та артілерійських обстрілів. Вибухів я не боявся. Чого я боявся, так це бути пораненим, але не вбитим. Від поранень людина помирає з болем і у муках. Допомогти  немає кому. В цей же день зникло світло, газ, вода і мобільний зв’язок. Росіяни ходили по вулицях, дивилися на зруйновані будинки, робили якісь помітки на заборах. Можу описати всі події від початку окупації до дня закінчення їхнього перебування в Ірпені. Як то кажуть відбулося повне занурення в окупаційний стан. Бо порядком це назвати не можливо. Це був каральний терор, у якому опинилися прості і беззахисні люди.                                                                              5 березня десь до 15 оо згоріло п’ять двоповерхових сусідніх будинки. Вони згоріли швидко, десь за дві-три години. Видовище було страшне. Тут померла моя вівчарка, її поранило осколком. Доречи, дуже багато домашніх собак підривалося на мінах і розтяжках у сусідньому парку або біля будинків. Росіяни били по будинках з танків прямої наводкої. По закінченні вибухів я почав закладати вибите скло у вікнах. І в цей момент я побачив групу російських військових, що придивлялися до мене з вулиці. Але мене більше турбувала криша будинку, яка була посічена осколками. І треба було її чинити. Вони не стали заходити до мого будинку. Якогось остраху в мене не було. Лише злість та безвихідь.                                                                                                                                         Ранок 6 березня, о 5 годині почався з кононади. У цей день почалися сильніші холоди. Були чутні вибухи та автоматні черги в районі Бучі. Дуби, що ростуть напроти мого будинку врятували його від осколків. Зараз вони стоять всі посічені. В цей день я зрозумів як добре, що змонтований камін отоплює будинок і допомагає у приготуанні їжи. Так, до самого звільнення я  робив собі обіди, їсти приходилося один раз на день. Із розмороженого холодільнику все переніс на вулицю.

7 березня дім здригався від нових обстрілів. Стріляли з танків, розриви були зовсім поруч, знов чутно було кулеметні черги і розриви знарядів великого калібру. А я отоплював дім дровами. Тепло трималося три-чотири години. Далі починалася прохолода. В цей момент готував вареники з сиром, які я полюбив всім серцем. Військових видно не було. Лише ввечері танки проїзжали по вулиці. Вона вся здригалася разом з асфальтом і будинками.

8 березня зранку випав сніг. Десь вдалі було чутно як працює гаубиця. Потім цілий день тиша.

9 березня на вулиці – 4 градуси. І тиша. Від 10 березня знову зранку кононада. Потім тиша. Дні сталі схожі один на одне. Лише випадає сніг, стає все холодніше. Сусіди іноді перегукуються і приходять до мене в гості. Приготовлений на вогні каміну чай подобався всім. А я почав писати щоденник. Всі події тепер в мене як на долоні. І військові-росіяне, що прийшли до нас це істоти із середньовічної цивілізації. Їх зрозуміти, чи передбачити реальну безпеку не можливо. Вони мають бути всі покарані або просто знищені.

ЮВУ. Що Ви чули про день великого евакуювання із Ірпіня 13 березня?

До нас чіткі відомості про евакуацію не доходили. Лише по вулиці, із вуст у вуста чули, що люди збираються виходити або вже вийшли з міста. Але всі виходи контролювалися росіянами, всі мости були розбиті. Втім, частина моїх сусідів таки вийшли. Але це ті, у яких було зруйновано житло і жити не було де. До того ж їжа була на межі закінчення. У когось закінчувалися ліки.  Буквально одиниці залишились тут. Ми всі надіялися і вірили лише у прихід наших військ. І чекали звільнення, яке відбулося 27 березня.

ЮВУ. Скажить, які б уроки для себе, можливо для інших людей Ви винесли із цієї страшенної окупації.                                                                                                                         Не буду багато узагальнювати чогось повчального. В кожного своє сприйняття подій. Але головне, ніколи не слід залицятися перед окупантом. Хоча у нас і стояла ворожа техніка, я можу сказати, що нашій вулиці значно повезло. Всього декілька розбитих будинків, зруйнованих стовпів з електропостачання та деякі будинки пограбовано. Але масових вбивств, гвалтувань, пострілів у людей, таких як у сусідньому житловому масиві Грін-ярд, не було. Хоча хтось це може спростувати або просто мати іншу думку. Я щасливий, що витримав це важке випробування, але вдруге випробовувати долю таким чином не став би.

Коли прийшли хлопці волонтери і принесли електрогенератор, то стало тепліше на душі і в домі. Свої вони завжди рідні і бажані. Така природа нашого людського буття.

Дякую, Сергію Володимировичу. Питання задавав Віктор Ковальський