Чи можлива в росії встановлення силового режиму або диктатури силовіків?

Дослідники історії ромійської влади розповсюджують думку, що у Росії вже встановилася «диктатура силовиків». На кшталт груцької хунти або навіть бонапартистської епохи царювання сильної фігури. Для обґрунтування цієї тези зазначають, що у своєму професійному минулому Володимир Путін був офіцером КДБ.

Однак, як відомо,  стрибок до вершин влади цар зробив не з КДБ, а з адміністративних органів спочатку регіонального, а потім і федерального рівня: робота начальником ФСБ у 1998-1999 роках – лише епізод у його політичній кар’єрі.

Більше того, будучи головою Служби безпеки, він активно займався саме запобіганням військовому перевороту: дозволяв політично слабкому президенту Борису Єльцину підтримувати контроль над власною силовою структурою і доглядати інших.

Ставши президентом, вп успадкував систему політичного контролю над силовиками, що для росії є важливим. Ця система контролю, налагоджена за Єльцина і переналаштована за нових умов, стоїть на двох принципах, закладених ще за історичних радянських і навіть зацаревих часів.

Перший — глибока інтеграція воєначальників та голів органів безпеки до складу політичного керівництва і, а точніше, у верхівку правлячого кола чиновників. У СРСР така інтеграція забезпечувалася з найвищого рівня, Політбюро, і поширювалася згори донизу — на всю силову ієрархію. Силовики були просто державними чиновниками, хоча із деякою професійною специфікою. Так воно залишається і наразі, хоча місце Політбюро зайняла Рада безпеки, а номенклатурні годівниці змінилися хлібними привілеями, наприклад, контролем над бізнесом, освоєнням бюджетних фондів, шматками розподілу повноважень.

Другий — це фрагментація силових структур, відсутність у них загальновизнаного лідера поза політичним керівництвом, їх взаємна недовіра та конкуренція. Ознаки такої конкуренції за радянських часів були досить слабкими, але за Єльцина загострилися, а вже за Путіна, на початку 2000-х років, ця конкуренція досягла свого піку. Тоді вона виявилася у так званих війнах силовиків, провідних учасників яких, як Віктор Черкесов, нещодавно помер у політичній невідомості.

Чи можуть російські силовики стати хунтою, на зразок грецького, латиноамериканського чи афріканського типу. Чи як історично відомий режим бонапартизму?
Треба зазначит, що гострота конфліктів між силовиками знизилася, хоча нині вона, як здається, виходить на новий виток. Серед лідерів значних силових структур — нові вагомі гравці: Євген Пригожин із його приватною армією та Рамзан Кадиров із його практично монопольним контролем над власними силовими організаціями, діяльність яких уже давно поширилася далеко за межі Чечні.

Як корпорація, російські силовики не хочуть (через свою повну інтеграцію до структур влади) і не можуть (через конкуренцію між собою) здійснити таку складну, скоординовану дію, як переворот, що веде до встановлення сталого військового режиму. Для такого перевороту відсутні будь-які передумови. Серед силової корпорації немає лідера. Усі учасники визнають таким єдиного – Володимира Путіна.

Навіть якщо його дискредитація як глави держави зайде дуже далеко, альтернативної постаті все одно не видно. Деякі придивляються до Сергія Суровікіна, але гіпотеза про потенційне лідерство воєначальника, єдине досягнення якого на нинішньому театрі воєнних дій — організація відступу, видається сумнівним. Що, втім, для Суровікіна лише на краще. У разі появи подібної сильної фігури путіну навіть не треба буде докладати зусиль до її усунення: інші силовики з’їдять.

Таким чином, можливість приходу до влади військової хунти як основи для сталого військового режиму в сучасній Росії практично відсутня. Чи це означає, що немає умов для військового перевороту? Ні, не означає. Військовий переворот який завжди веде до встановлення стійкого військового режиму.

Часто кажуть, що у росії немає традиції втручання армії у політику. Не можна погодитися. Навіть якщо винести за дужки повстання декабристів, яке, на суто суб’єктивну думку, справді могло призвести до встановлення сталого військового режиму латиноамериканського зразка, таких випадків однаково чимало. Це і нескінченні перевороти XVIII століття, і сумна історія імператора Павла, і усунення Лаврентія Берії 1953 року.

У всіх цих випадках військові, зігравши важливу роль у зміні влади на особистому рівні, не привласнювали її, а залишалися на важливих, але вторинних ролях у структурах колишнього режиму. Особливість нинішньої ситуації в Росії така, що персоналістську диктатуру таким чином зберегти неможливо, тому що  режим занадто зав’язаний на особу чинного диктатора. Йдеться, очевидно, про встановлення якогось іншого політичного режиму.

Якщо для встановлення сталого військового режиму потрібна тісна координація силових структур, то для військового перевороту, що веде до встановлення іншого політичного режиму, такого рівня координації не потрібно. Одна із силових структур може просто придушити опір конкурентів та захопити владу. Іноді це відбувається як послідовність подій, яку називають подвійним переворотом. Події 1965 року в Індонезії спочатку виглядали як конфлікт між двома угрупованнями військових, кожне з яких заявляло про прагнення захистити владу президента Сукарно від спроб перевороту з боку іншого угруповання. Однак у підсумку група військових, що перемогла, настільки посилилася, що сама захопила владу, а Сукарно її втратив — спочатку фактично, а потім і формально.

Військовий переворот – що далі?
Після військового перевороту ситуація може розвиватися двома траєкторіями. Перша з них — це низка більш-менш гострих конфліктів усередині угрупування, що перемогло, зазвичай за участю залишків силових структур, що програли, і як наслідок — низка військових переворотів. У Сирії в 1960-х роках був жарт про чергу офіцерів біля будівлі Генерального штабу країни, в якій місця займали охочі зробити черговий путч. І тут переворот відкриває серію нестійких, недовговічних військових диктатур.

Зазвичай ця серія, що має найзгубніші наслідки для країни, завершується лише тоді, коли військові або передають владу громадянським політикам, або самі створюють якийсь новий (але не військовий) режим. Скажімо, багато африканських військових диктаторів незабаром після переворотів оброблялися з іншими його лідерами і створювали нові структури влади, зазвичай партійні. Так було, наприклад, після падіння монархії в Ефіопії 1974 року. Узурпувавши владу, Менгісту Хайле Маріам на цьому не зупинився і почав оформлення партійного режиму комуністичного типу. У результаті було створено інституційна оболонка щодо його персоналістської диктатури, однією з найжорстокіших у новітньої історії. В Ефіопії серія міні-переворотів, кожен із яких закінчувався перемогою Менгісту, була нетривалою.

Друга траєкторія передбачає відмову від цієї хворобливої фази. Силова фракція, що перемогла, тут же приступає до будівництва нового режиму. Наприклад, у Бірмі (нині М’янма) хунта майже відразу після захоплення влади в 1962 році оголосила, що новий режим матиме партійний характер.

Теоретично в Росії не виключені обидві траєкторії, і якщо перша може розглядатися лише як перехідна фаза, то друга може принести із собою справді нову — і при цьому довгострокову — якість російської влади.

Чи можливе встановлення в Росії партійного режиму — шляхом трансформації нинішнього, або як наслідок перевороту чи іншого цивілізаційного політичного шляху? Питання не для російської історії. Вона нашпігована переворотами, смертями, заговорами…

За публікаціями у ЗМІ.