Дезертирство чи самовільне залишення місця служби

1 грудня 2022 р. Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати
Касаційного кримінального суду у справі № 297/2178/21 залишив без задоволення
касаційну скаргу захисника, який твердив, що його підзахисний вчинив не дезертирство, а
самовільне залишення місця служби.
Місцевий суд, з яким погодився й апеляційний, засудив військовослужбовця,
зокрема за ч. 3 ст. 408 КК України за те, що він, перебуваючи на посаді патрульного
прикордонної служби, якому ввірено для службового користування зброю, отримавши
наказ на охорону державного кордону України та перебуваючи в прикордонному наряді,
самовільно залишив місце несення служби зі зброєю та набоями, без поважних причин та
без відповідного дозволу.
У касаційній скарзі захисник наполягав, що місцевий суд незаконно та
безпідставно визнав військовослужбовця винним та засудив його за  ч. 3 ст. 408 КК
України , натомість в діях засудженого можуть вбачатися ознаки адміністративного
правопорушення, передбаченого  ст. 172-11 КУпАП .
Верховний Суд вказав, що з об’єктивної сторони дезертирство полягає у діях або
бездіяльності, які мають дві відповідні форми: 1) самовільне залишення військової
частини або місця служби; 2) нез’явлення на службу у разі призначення, переведення, з
відрядження, відпустки або з лікувального закладу.
У першій формі дезертирство є закінченим злочином з моменту, коли суб’єкт
фактично залишив розташування військової частини (місця служби), а у другій – коли він
не з’явився в частину (до місця служби) в установлений строк.
Фактичний термін відсутності військовослужбовця в місці служби при дезертирстві
може не перевищувати навіть і однієї доби.
Від злочину, передбаченого ст. 407 КК України (Самовільне залишення військової
частини), злочин, передбачений ст. 408 КК України (Дезертирство), відрізняється в
основному за своєю суб’єктивною стороною. Обов’язковою ознакою дезертирства є мета:
військовослужбовець має намір ухилятися від військової служби протягом не трьох діб,
місяця, двох місяців тощо, тобто не тимчасово, а ухилитися від військової служби взагалі,
назавжди. При цьому військовослужбовець може заявляти про свій намір ухилитися від
військової служби взагалі або ухилятися від неї протягом невизначеного часу (наприклад,
доки його не затримають).
Для наявності складу дезертирства немає значення, в який момент у особи виник
намір ухилитися від служби – безпосередньо в момент самовільного залишення частини
або вже в період незаконного перебування за її межами. Коли військовослужбовець після
самовільного залишення частини приймає рішення ухилитися від військової служби, його
дії слід кваліфікувати як дезертирство, оскільки будь-яке за способом самовільне
залишення частини може виступати і способом дезертирства, а отже,
поглинається останнім і не утворює множинності злочинів.
Висновки суду першої інстанції про наявність у діях військовослужбовця складу
кримінального правопорушення за ч. 3 ст. 408 КК України, а саме дезертирства, тобто
самовільного залишення місця служби з метою ухилитися від військової служби із
зброєю, вчинене в умовах особливого періоду, крім воєнного стану, ґрунтуються на
об’єктивно з’ясованих обставинах, які підтверджені доказами, безпосередньо
дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК
України.
Судом першої інстанції правильно встановлено об’єктивну сторону кримінального
правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 408 КК України, а тому доводи касаційної скарги
захисника про відсутність в діях військовослужбовця складу інкримінованого
кримінального правопорушення, чи невірного відмежування від подібного складу

кримінального правопорушення, передбаченого відповідною частиною ст. 407 КК
України, чи ознак адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 172-11 КУпАП,
є безпідставними.
При цьому військовослужбовець був затриманий в порядку ст. 208 КПК України, а
відтак, протиправні дії у формі дезертирства зі зброєю були припинені поза його
волею.
Рішення в ЄДРСР – https://reyestr.court.gov.ua/Review/107834089