Ключові висновки ВС за 2017–2025 роки

І. Адміністративна юрисдикція

 

ВП ВС визначилася щодо сумісності статусу фіктивного підприємства з легальною підприємницькою діяльністю

У 2015 році Верховний Суд України напрацював правову позицію, відповідно до якої статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю, у зв’язку із чим господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку.

На практиці такий підхід створював «преюдиції» невизнання податкових наслідків операцій із підприємствами з ознаками фіктивності, що чинило тиск на сумлінних платників податків – контрагентів такого підприємства.

ВП ВС вирішила відступити від такого правового висновку ВСУ, визначивши, що суб’єкт господарювання з ознаками фіктивності є правосуб’єктним, незважаючи на дефекти при його створенні чи мету діяльності.

Вирок щодо посадової особи контрагента за ст. 205 КК України (фіктивне підприємництво), а також ухвала про звільнення особи від кримінальної відповідальності за цією статтею у зв’язку із закінченням строків давності не можуть створювати преюдицію для адміністративного суду в податковому спорі при встановленні реальності господарських операцій платника податків з таким контрагентом, якщо тільки суд кримінальної юрисдикції не встановив конкретних обставин щодо дій чи бездіяльності платника податків.

Такі вирок чи ухвалу суду за результатами розгляду кримінального провадження адміністративний суд має оцінювати разом із наданими первинними документами та обставинами щодо наявності первинних документів, правильності їх оформлення, можливості виконання (здійснення) спірних господарських операцій, їх зв’язку з господарською діяльністю платника податків і можливого використання придбаного товару (робіт, послуг) у подальшій діяльності.

ВП ВС наголосила, що якщо інша особа внесла до документа відомості щодо учасника господарської операції, який має дефекти правового статусу, то добросовісний платник податків, який скористався відповідним документом для підтвердження даних свого податкового обліку, не може зазнавати жодних негативних наслідків у тому разі, якщо були наявні інші обставини, зазначені в первинному документі, зокрема рух відповідних активів. При цьому має враховуватися реальна можливість платника податків пересвідчитися в тому, чи були достовірними відомості, що внесені до первинного документа його контрагентом.

Постанова ВП ВС від 7 липня 2022 року у справі № 160/3364/19 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/105852864.

 

КАС ВС роз’яснив, що несвоєчасне звернення батьків за допомогою при народженні дитини не повинне призводити до порушення її інтересів

У справі позивачка — внутрішньо переміщена особа — народила дитину на тимчасово окупованій території Луганської області. У зв’язку з проведенням антитерористичної операції (АТО) вона разом із малолітньою дитиною була вимушена переїхати на постійне місце проживання до м. Суми, де звернулася до органу соціального захисту населення із заявою про призначення допомоги при народженні дитини.

Однак орган соціального захисту населення відмовив у призначенні допомоги, посилаючись на недійсність свідоцтва про народження, виданого на тимчасово окупованій території. Після отримання відмови позивачка одразу звернулася до суду із заявою про встановлення юридичного факту народження дитини та на підставі відповідного судового рішення отримала дійсне свідоцтво про народження – більш ніж через рік після народження дитини.

Такий формальний підхід органів соціального захисту створював передумови для системних відмов у виплатах внутрішньо переміщеним особам, оскільки документи, видані на неконтрольованих територіях, визнавалися недійсними, а неможливість їх своєчасного переоформлення фактично позбавляла дітей гарантованої державної підтримки. Це призводило до порушення прав дитини та покладало надмірний тягар на заявників, які були змушені залишити своє місце проживання через АТО.

Крім того, позиція органів соціального захисту ґрунтувалася на буквальному тлумаченні норми Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», яка передбачала обов’язок звернутися за допомогою протягом 12 місяців з дня народження дитини.

КАС ВС наголосив, що затримка в поданні повного пакета документів не залежала від волі позивачки й була зумовлена об’єктивними обставинами збройного конфлікту.

Суд підкреслив, що допомога при народженні дитини за своєю природою є допомогою самій дитині, а не її батькам.

У цьому випадку неможливість своєчасного звернення одним із батьків до органу, який здійснює призначення допомоги при народженні дитини, призводить до порушення інтересів дитини.

Таким чином, беручи до уваги необхідність захисту інтересів малолітньої дитини, враховуючи ту обставину, що позивачка всупереч своїй волі змушена була змінити місце проживання внаслідок проведення на сході України бойових дій (що мало наслідком неможливість своєчасного оформлення відповідних документів та звернення за отриманням допомоги), виходячи із завдань адміністративного судочинства, КАС ВС дійшов висновку про наявність підстав для зобов’язання органу соціального захисту призначити соціальну допомогу при народженні дитини.

Постанова КАС ВС від 14 лютого 2018 року у справі № 591/610/16-а – https://reyestr.court.gov.ua/Review/72289105.

 

ІІ. Господарська юрисдикція

 

ВП ВС змінила підхід до нарахування банками процентів як плати за користування кредитом після настання строку його погашення

За обставинами справи банк надав кредит підприємству, з остаточним строком повернення не пізніше як 6 жовтня 2015 року. Після відкриття провадження у справі про банкрутство підприємства банк заявив грошові вимоги, що включали заборгованість за простроченим кредитом, інфляційні втрати, 3 % річних та пеню.

ВП ВС за результатами касаційного перегляду справи дійшла таких висновків.

Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма ч. 1 ст. 1048 ЦК України і охоронна норма ч. 2 ст. 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та ч. 1 ст. 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов’язання.

Постанова ВП ВС від 4 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/89083008.

 

ОП КГС ВС наголосила на обов’язку гаранта платити за гарантією, якщо вимога та додані документи за зовнішніми ознаками відповідають умовам гарантії

Відповідно до обставин справи гарант відмовив бенефіціару в задоволенні вимог за банківською гарантією, посилаючись на закінчення строку її дії. Кредитор (бенефіціар), не погоджуючись із відмовою гаранта, подав до господарського суду позов про стягнення грошової суми відповідно до виданої банком гарантії.

ОП КГС ВС за результатами касаційного перегляду дійшла таких висновків.

Договір між принципалом і гарантом зв’язує лише принципала і гаранта, але не бенефіціара. Односторонній правочин щодо видачі гарантії створює обов’язки лише для гаранта (ч. 3 ст. 202 ЦК України), а бенефіціар є кредитором у відповідному грошовому зобов’язанні.

Отже, забезпечувальна функція банківської гарантії виявляється у відносинах між бенефіціаром і принципалом, а не між бенефіціаром та гарантом. Натомість у відносинах між бенефіціаром і гарантом виникає окреме грошове зобов’язання, що не залежить від зобов’язання за участю бенефіціара та принципала. Тому гарант має сплатити грошову суму, якщо виконано саме умови гарантії. Втручатися у відносини між бенефіціаром і принципалом, зокрема вирішувати, чи виконав принципал грошове зобов’язання за договором між бенефіціаром та принципалом і, відповідно, чи припинене основне зобов’язання виконанням, гарант не має права.

Кредитор-бенефіціар має право вимоги як за основним зобов’язанням, так і за незалежною від цього зобов’язання гарантією. Якщо бенефіціар не отримає виконання за основним зобов’язанням, то він, пред’явивши вимогу гаранту, отримає виконання.

Постанова ОП КГС ВС від 17 травня 2024 року у cправі № 910/17772/20 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/119618126.

 

ІІІ. Кримінальна юрисдикція

 

ВП ВС визначила ознаки суб’єкта злочину, передбаченого ст. 437 КК України, і сформулювала висновки щодо кваліфікації дій, вчинених під час збройного конфлікту

У справі № 415/2182/20 ВП ВС вирішувала питання щодо можливості притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 437 КК України осіб, які не здійснюють військового та політичного керівництва державою-агресором.

ВП ВС дійшла висновку, що діяння, визначені у ст. 437 КК України, здатні вчиняти особи, які з огляду на службові повноваження або фактичне суспільне становище спроможні здійснювати ефективний контроль за політичними чи воєнними діями або керувати ними, та/або істотно впливати на політичні, військові, економічні, фінансові, інформаційні та інші процеси у власній державі чи за її межами, та/або керувати конкретними напрямами політичних або воєнних дій.

До таких осіб належать, зокрема, глави держав та урядів; члени парламенту; лідери політичних партій; дипломати; керівники спецслужб; командири збройних сил, підпорядкованих державі, а також незаконних воєнізованих чи збройних формувань тощо.

ВП ВС також зауважила, що вчинені в умовах збройного конфлікту дії, які охоплюються заборонами, встановленими нормами міжнародного гуманітарного права, і становлять їх серйозне порушення, кваліфікуються лише за ст. 438 КК України і додаткової правової оцінки за іншими статтями цього Кодексу не потребують. Кваліфікуватися за іншими статтями Особливої частини КК України можуть діяння, які хоч і вчинені під час збройного конфлікту, проте не охоплюються заборонами, передбаченими нормами міжнародного гуманітарного права.

ВП ВС звернула увагу й на те, що у ст. 438 КК України встановлено відповідальність не за акт агресії, а за порушення під час уже триваючого збройного конфлікту законів і звичаїв війни незалежно від її правомірності або протиправності як такої.

Постанова ВП ВС від 28 лютого 2024 року у справі № 415/2182/20 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/117555176.

 

ККС ВС визначив ознаки суб’єкта кримінального правопорушення, передбаченого ст. 368 КК України, у разі отримання неправомірної вигоди членами колегіального органу за вчинення дій, що входять до компетенції такого органу

У справі № 726/776/17 ККС ВС вирішував питання про те, чи є суб’єктами кримінального правопорушення, передбаченого ст. 368 КК України, члени колегіального органу, які отримують неправомірну вигоду за прийняття рішень, вчинення дій, що входять до компетенції такого органу.

Колегія суддів ККС ВС дійшла висновку, що дії особи, яка є членом колегіального органу, можуть кваліфікуватися за ст. 368 КК України і в тих випадках, якщо вирішення питання, за яке передавалася неправомірна вигода, ухвалюється цим колегіальним органом спільним рішенням за результатами голосування. До того ж не має значення, яке рішення було ухвалене таким колегіальним органом (таке, що цікавило надавача неправомірної вигоди, або ж навпаки, тобто позитивне чи негативне). Адже кримінальна відповідальність у ст. 368 КК України встановлена за конкретні діяння, серед яких є й одержання неправомірної вигоди, без конкретизації успішності досягнення бажаного результату надавачем неправомірної вигоди.

Таким чином, члени колегіального органу, які отримують неправомірну вигоду за прийняття рішень, вчинення дій, що входять до компетенції такого органу, є суб’єктами відповідних корупційних правопорушень.

Постанова ККС ВС від 23 квітня 2024 року у справі № 726/776/17 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/118689047.

 

IV. Цивільна юрисдикція

 

ВП ВС встановила критерії, за яких суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника

За результатами касаційного перегляду справи ВП ВС дійшла висновку, що встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Разом із тим критерії, сформульовані в постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, за яких суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, не відповідають меті компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця і які розумно можна було б передбачити.

На думку ВП ВС, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України.

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов’язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов’язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов’язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Окрім того, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі, чи частково.

Постанова ВП ВС від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц – https://reyestr.court.gov.ua/Review/87952206.

 

ОП КЦС ВС зауважила, що касаційне оскарження судових рішень у справах за скаргами на дії виконавця допускається незалежно від ознаки малозначності справи

У справі № 176/1715/23 ОП КЦС ВС вирішувала питання, чи впливає малозначність основної справи на право сторони подати касаційну скаргу у провадженні за скаргою на дії виконавця.

За результатами касаційного перегляду справи ОП КЦС ВС дійшла висновку, що касаційне оскарження судових рішень у справах за скаргами на дії державного виконавця допускається незалежно від ознаки малозначності справи. У таких справах не застосовуються обмеження щодо ціни позову, які передбачені для малозначних справ, а касаційне оскарження здійснюється на загальних підставах відповідно до ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Стадія судового контролю за виконанням судових рішень є наслідком виконання або невиконання судового рішення як завершальної стадії судового процесу. Судовий контроль за виконанням судових рішень має свої властивості, що відрізняються від розгляду справ у порядку позовного, окремого та наказного проваджень. Предметом судового розгляду в таких справах є додержання вимог законодавства про виконавче провадження державними виконавцями, іншими посадовими особами органів державної виконавчої служби або приватними виконавцями.

Парламент у п. 2 ч. 1 ст. 389 ЦПК України визначив перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в касаційному порядку після їх перегляду в апеляційному порядку. Зокрема, ухвали суду першої інстанції щодо розгляду скарг на дії (бездіяльність) органів державної виконавчої служби, приватного виконавця після їх перегляду в апеляційному порядку (п. 27 ч. 1 ст. 353 ЦПК України).

Якщо предметом виконання є судове рішення у справі з ціною позову, що не перевищує двохсот п’ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України при касаційному оскарженні судових рішень у справі за скаргами на дії державного виконавця не підлягає застосуванню.

Право на касаційне оскарження судових рішень у справі за скаргами на дії державного виконавця відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 389 ЦПК України існує незалежно від такої ознаки, як малозначність справи і розгляд її в порядку спрощеного позовного провадження. Посилання на випадки, передбачені підпунктами «а»–«г» п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, не мають значення в цих ситуаціях, оскільки не потребують використання цих зазначених у ЦПК України спеціальних підстав для оскарження. Таке касаційне оскарження допускається на загальних підставах, передбачених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Постанова ВС у складі ОП КЦС від 5 травня 2025 року у справі № 176/1715/23 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/127423071.

Джерело:

https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1935623/