Українська Гельсінська спілка з прав людини представляє серію публікацій з питань колабораціонізму, проблематики судових справ щодо воєнних злочинів, доступу населення до правової допомоги в умовах збройного конфлікту. Автори матеріалів – судді та адвокати, які пройшли навчання за освітніми курсами від УГСПЛ (переглянути всі матеріали серії). 

Проблему колабораціонізму та кримінальної відповідальності освітян, які продовжили працювати на окупованих територіях, проаналізував Подзіров Андрій Олегович, суддя Луцького міськрайонного суду Волинської області.

На сьогодні постає доволі слушне питання: чи будуть педагоги нести кримінальну відповідальність, якщо продовжили працювати в закладах освіти на окупованих територіях? У засобах масової інформації зазначене питання подається однобоко, тож спробуємо розібратися.

З 20 лютого 2014 року триває міжнародний збройний конфлікт Російської Федерації проти України. Він призвів до численних жертв, як серед цивільного населення, так і серед військовослужбовців та правоохоронців, й змінив життя та побут більшості сімей нашої Держави.

Окуповані території та освітяни

До повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року окупованими були Автономна Республіка Крим, частини Донецької та Луганської областей. Після цієї дати під окупацією опинилися також частини Київської, Житомирської, Чернігівської, Сумської, Харківської, Миколаївської областей, які пізніше були повністю звільнені.  Наразі залишаються під окупацією території Автономної Республіки Крим, Луганської, Донецької, Херсонської, Миколаївської та Запорізької областей.

Саме розуміння окупованої території визначено у статті 42 «Положення про закони і звичаї сухопутної війни», яке є додатком до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року: «територія визнається окупованою, якщо вона фактично перебуває під владою армії супротивника».

Таким чином, територія, яка знаходилася під окупацією й наразі звільнена, деякий час перебувала під окупаційним режимом. Враховуючи наявність закладів освіти та працівників зазначених закладів на окупованих територіях, зрозумілою є актуальність проблеми кваліфікації та встановлення наявності або відсутності складу злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України, у педагогів, які продовжили працювати в закладах після окупації.

Крім того, треба пам’ятати, що статтями 24 та 50 IV Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 року передбачений обов’язок окупаційної держави щодо забезпечення функціонування закладів освіти, при чому освіту дітей слід доручати особам з такими ж культурними традиціями. Іншими словами, нормами МГП встановлена пріоритетність надання освітніх послуг саме діючими освітянами, враховуючи наявність на окупованих територіях дітей, що потребують продовження освіти.

Колабораційна діяльність у законодавстві України

До початку повномасштабної агресії колабораціонізм, як такий, не був криміналізований в Україні. Але законом України №2108-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність» від 03.03.2022 р. Кримінальний кодекс України був доповнений статтею 111-1 Колабораційна діяльність.

Після набрання чинності зазначеним законом, тобто з 15.03.2022 року, статтею 111-1 Кримінального кодексу України деякі діяння освітян, що опинилися в окупації та продовжили працювати в закладах освіти, криміналізовані.  Частиною третьою вищезгаданої статті законодавець визначає в колабораційній діяльності два склади для педагогів:

1. Здійснення громадянином України пропаганди у закладах освіти незалежно від типів та форм власності, причому передбачена спеціальна мета, а саме: сприяння здійсненню збройної агресії проти України та/або встановленню та утвердженню тимчасової окупації частини території України та/або уникненню відповідальності за здійснення державою-агресором збройної агресії проти України.
2. Дії громадян України, спрямовані на впровадження стандартів освіти держави-агресора у закладах освіти.

Також необхідно звернути увагу, що освітяни користуються особливою довірою серед населення. Вони є взірцем поведінки для багатьох людей різного віку і саме вони є покажчиками ідеологічного напрямку руху. Це набуває особливої цінності для цілей інформаційного протистояння у гібридній війні, як стратегії міжнародного збройного конфлікту.

Саме тому з пропагандою (як формою комунікації, що спрямована на поширення фактів або відомостей для впливу на відповідне коло осіб) з метою, передбаченою першим складом, все більш-менш є зрозумілим, і для притягнення до кримінальної відповідальності достатньо вчинити дії зазначені в об’єктивній стороні.

Як освітні стандарти формують свідомість учнів

Для розуміння думки законодавця, чому саме зазначені діяння, передбачені другим складом, були криміналізовані, з врахуванням наявності положень статей 24 та 50 ІV Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 р. необхідно осмислити поняття «впровадження» та осягнути значення «стандартів освіти», що використовуються у диспозиції другого складу.

Перш за все, під «впровадженням», як терміном, розуміється уведення чогось нового в дію, у практику.

Для того, щоб розібратися в значенні «стандартів освіти», необхідно поглянути на національні стандарти та на мету освіти. Преамбулою Закону України «Про освіту» № 2145-VIII законодавець розглядає значення освіти як результат не лише інтелектуального, духовного, фізичного і культурного розвитку особистості, а також як подальшу успішну соціалізацію особи, і в цілому, як економічний добробут та запоруку розвитку суспільства, об’єднаного спільними цінностями й культурою, та держави.

Законодавець визначає мету освіти в тому числі як:

• формування цінностей і необхідних для успішної самореалізації компетентностей,
• виховання відповідальних громадян, які здатні до свідомого суспільного вибору та спрямування своєї діяльності на користь іншим людям і суспільству,
• збагачення на цій основі інтелектуального, економічного, творчого, культурного потенціалу Українського народу,
• підвищення освітнього рівня громадян задля забезпечення сталого розвитку України та її європейського вибору.

Окрім того, зазначеним законом передбачено також, що мовою освітнього процесу в закладах освіти є державна мова.

Також треба звернути увагу безпосередньо на Державні стандарти освіти. Стандартом для початкової освіти, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України 21 лютого 2018 року № 87 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2020 року № 898) передбачено, що метою початкової освіти є в тому числі всебічний розвиток дитини та компетентностей, таких як вільне володіння державною мовою, спроможність діяти як відповідальний громадянин та брати повноцінну участь у громадському та суспільному житті, спираючись на критичне оцінювання основних подій національної, європейської та світової історії, а також повагу до прав людини та верховенства права, цінування культурного розмаїття різних народів та ідентифікацію себе як громадянина України.

Крім того, Державним стандартом базової середньої освіти, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2020 року № 898, визначено, що метою базової середньої освіти є, в тому числі, формування компетентностей, необхідних для їхньої соціалізації та громадянської активності, свідомого вибору подальшого життєвого шляху та самореалізації, виховання відповідального, шанобливого ставлення до родини, суспільства, національних та культурних цінностей українського народу. Також зазначені наступні необхідні компетентності:

• вільне володіння державною мовою,
• спроможність діяти як відповідальний громадянин, брати участь у громадському та суспільному житті, спираючись на розуміння загальнолюдських і суспільних цінностей, соціальних, правових, економічних і політичних принципів, ідей сталого розвитку суспільства, співіснування людей та спільнот у глобальному світі,
• критичне осмислення основних подій національної, європейської та світової історії, усвідомлення їхнього впливу на світогляд громадянина та його самоідентифікацію.

Враховуючи наповнення Державних стандартів освіти, можна зрозуміти їхню ключову роль у формуванні не лише інтелектуального рівня розвитку дітей, а і формування основ їхньої свідомості, критичного і системного мислення, а також громадянської позиції й самоідентифікації, патріотизму, поваги до культурних цінностей українського народу, його історико-культурного надбання і традицій, державної мови.

Кримінальна відповідальність за впровадження стандартів освіти держави-агресора

Саме тому, враховуючи важливість діяльності освітян у формуванні ключових компетентностей в дітей – громадян України, законодавець визначив такий склад кримінальної відповідальності, передбачений частиною третьої статті 111-1 Кримінального кодексу України для осіб, які вчинюють дії, спрямовані на впровадження (втілення) стандартів освіти держави-агресора у закладах освіти, як такі, що посягають на основи національної безпеки України.

Окремо треба звернути увагу: щодо першого складу для кваліфікації має значення саме спеціальна мета пропаганди. Склад кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 111-1 КК України є формальним, і не передбачає настання обов’язкових шкідливих наслідків таких діянь, суб’єктом може бути лише громадянин України. Крім того, зазначені діяння можуть здійснюватися з прямим або непрямим умислом.

Кримінальним законом передбачена відповідальність за зазначені дії у вигляді виправних робіт на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або позбавлення волі на строк до трьох років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від десяти до п’ятнадцяти років.

Притягнення освітян до відповідальності

При вирішенні питання щодо притягнення до кримінальної відповідальності, передбаченої частиною третьої статті 111-1 ККУ, треба враховувати обставини, у зв’язку з якими педагог вчинив діяння. А саме: чи продовжив він виконання трудових обов’язків в умовах окупації з огляду на можливість фізичного або психічного примусу, в умовах відсутності вільного вибору, чи забезпечення власного виживання або виживання близьких осіб в умовах окупації, або навпаки, це може бути свідома форма співпраці з окупаційною владою з метою отримання керівної посади чи іншого блага.

Зрозуміло, що для багатьох педагогів, які опинилися в умовах окупації, можливість працювати та отримувати заробітну плату є питанням виживання для них та їхніх близьких. Щоб не виникало питання щодо наявності складу кримінальної відповідальності, передбаченої частиною третьої статті 111-1 ККУ, педагогу треба утриматися від здійснення пропаганди та впровадження стандартів освіти держави-агресора у закладах освіти. Та навпаки, за можливості, здійснювати навчання дітей за національними стандартами, що буде узгоджуватися з положеннями статей 24 та 50 ІV Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 р.

Автор: Подзіров Андрій Олегович, суддя Луцького міськрайонного суду Волинської області