Міністерство юстиції програло справу кандидату в приватні виконавці

1 квітня 2020 року Верховний Суд ухвалив постанову, за наслідками якої Міністерство юстиції України програло позов, предметом котрого були окремі питання правомірності дій даного відомства в ході формування корпусу приватних виконавців. За всіма ознаками дана справа належить до категорії «сміттєвих», коли процес затівається сторонами виключно для того, щоб дати заробіток своїм адвокатам. Правда, в цьому випадку не зовсім ясно, чи був позивач у змові з окремими посадовими особами Мінюсту, але неозброєним оком видно, що після поразки в суді першої інстанції міністерство мало би визнати програш і заспокоїтися, але воно вперто вело безнадійну справу до Касаційного адміністративного суду. Разом з тим судові рішення містять корисні відомості про те, як слід відрізняти публічну інформацію від непублічної.

Починаючи розповідь про перебіг даної справи, необхідно хоча би в загальних рисах згадати про те, хто такі приватні виконавці і «з чим їх їдять». Даний інститут було запроваджено в порядку переймання досвіду розвинутих країн, де успішно функціонують не лише приватні виконавці, а й приватні в’язниці. Правове поле для них було створене після того, як 5 жовтня 2016 року набрали чинності нова редакція Закону України «Про виконавче провадження» і Закон України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». Попереднє керівництво Міністерства юстиції планувало з великою помпою запустити його в роботу в 2017 році, але примхлива доля двічі підкладала свиню у вигляді фальстарту: спочатку під час кваліфікаційного іспиту в будівлі Мінюсту на вулиці Січових Стрільців у Києві несподівано вимкнулося світло, потім у результаті потужної кібератаки всеукраїнського масштабу вийшло з ладу програмне забезпечення відомства.

Прихильники новації запевняли, що поява приватних виконавців покращить катастрофічний стан системи примусового виконання. Мовляв, неефективна побудова роботи державної виконавчої служби, надмірний бюрократизм і велике навантаження на одного окремо взятого державного виконавця у сукупності з мізерною зарплатою, призводять до того, що більшість судових рішень лишається невиконаною. Але при цьому не було враховано іншу обставину – державний виконавець в різних ситуаціях діє по-різному: іноді в нього діло йде, як мокре горить, але якщо стягувач належним чином простимулює його на результат, той кинеться на боржника, як вогонь на суху солому.

Статистика з одного боку свідчить, що в приватних виконавців рівень виконання судових рішень вищий, ніж у державних, але з іншого боку на вісім тисяч державних виконавців припадає лише дві сотні приватних, а це означає, що інститут приватних виконавців поки що не вийшов за стадію експерименту й лишається в кращому випадку дорогою іграшкою для татусевих синків і доньок, в гіршому – годівничкою для спритних менеджерів, які знайшли себе на ниві управління чужим майном.

В наших реаліях приватний виконавець може стягувати кошти ефективніше за державного лише в тому випадку, коли менеджери стягувача й боржника діють у повній згоді між собою, водячи таким чином за ніс своїх роботодавців. Пояснимо на конкретному прикладі: якщо Акціонерне товариство «НАК «Нафтогаз України» судиться зі своїм дочірнім утворенням – Акціонерним товариством «Укртрансгаз», потім виграє в нього справу й для виконання судового рішення наймає приватного виконавця, який за чималий гонорар дуже ефективно стягує кошти, то зрозуміло, що в дурнях лишається акціонер Нафтогазу в особі Кабінету Міністрів України.

Але повернімося до нашої справи. В липні 2017 р. один із претендентів на статус приватного виконавця, який не пройшов випробування, звернувся до Тимчасової кваліфікаційної комісії приватних виконавців Міністерства юстиції України із запитом на отримання публічної інформації, де просив надати йому перелік осіб, які розробляли тестові питання теоретичної частини для проведення кваліфікаційного іспиту осіб, котрі мають намір здійснювати діяльність приватного виконавця. При цьому перелічив номери двох сотень питань, вимагаючи назвати прізвища, імена, по-батькові та посади людей, які їх придумали. У відповідь директор Департаменту державної виконавчої служби Мінюсту письмово йому повідомив, що дані питання Комісія розробила у складі, затвердженому наказом міністерства спільно з Координатором проектів ОБСЄ в Україні, але жодних конкретних прізвищ не назвав.

Розцінивши цей лист як формальну відписку, чоловік подав позов до дислокованого у Слов’янську Донецького окружного адміністративного суду, в якому просив визнати протиправними дії Тимчасової кваліфікаційної комісії щодо надання неповної інформації на його запит і зобов’язати відповідача надати повну інформацію. У відзиві на позов Міністерство юстиції, яке було залучене судом до справи в ролі співвідповідача, написало, що інформація, яку запитував позивач не є публічною, тож нехай мовляв, задовольняється тим, що йому назвали номер і дату наказу.

Розглянувши справу, суд дійшов висновку, що інформація, яка міститься в наказі Мінюсту «Про формування складу тимчасової кваліфікаційної комісії приватних виконавців”, у розумінні статті 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації», є публічною інформацією, тож нема чого приховувати від народу її персональний склад. Разом із тим судом було визнано, що неможливо надати інформацію про певних осіб, які розробляли конкретні номери тестових питань: всі дві тисячі тестових питань є витвором одного колективного розуму – саме такий висновок належало зробити в ході аналізу тексту Положення про Тимчасову кваліфікаційну комісію приватних виконавців, затвердженого наказом того ж Мінюсту.

Цікаво, що для ухвалення рішення суд навіть визнав за потрібне вийти за межі позовних вимог: справа в тому, що в грудні 2017 року відповідач в особі Тимчасової кваліфікаційної комісії припинив своє існування, передавши свої повноваження безпосередньо Міністерству юстиції, яке стало розпорядником запитуваної інформації, а тому рішенням суду від 18.02.2018 р. саме на вказане відомство, а не на ліквідований колективний орган, було покладено обов’язок надати позивачеві інформацію стосовно складу членів комісії, які були відповідальні за розробку тестових питань кваліфікаційного іспиту.

Здавалося б дрібничка – невже з такої поважної установи як Мінюст спаде корона, якщо вона розголосить ці відомості. Та попри це адвокати міністерства оскаржили цей вердикт спочатку в Донецькому апеляційному адміністративному, а згодом і в Верховному Суді, однак скрізь рішення суду першої інстанції було залишене без змін.

Юрій Котнюк