Ковальський Віктор
Постановою Верховного Суду від 12.08.2021 по справі №904/2166/20 (904/5835/20) було висловлено позицію щодо використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.
Так, ч. 1 ст. 32 Закону України “Про оренду землі” передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами обов’язків, передбачених ст.ст. 24 і 25 цього Закону та умовами договору.
Ст. 141 ЗК України передбачає таку підставу припинення права користування земельною ділянкою, як систематична несплата земельного податку або орендної плати.
Положення ст. 143 ЗК України визначають підставою для примусового припинення прав на земельну ділянку використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.
Відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 24 Закону України “Про оренду землі” орендодавець має право вимагати від орендаря використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди.
Відповідно до ст. 1 Закону України “Про землеустрій” цільове призначення земельної ділянки – допустимі напрями використання земельної ділянки відповідно до встановлених законом вимог щодо використання земель відповідної категорії та визначеного виду цільового призначення.
У постанові від 21.01.2015 у справі № 910/16306/13 Верховний Суд України дійшов висновку, що підставою розірвання договору є саме використання орендарем землі не за цільовим призначенням, тобто з іншою метою, ніж та, що встановлена договором.
Відтак, поняття “невикористання земельної ділянки за призначенням” та “використання земельної ділянки не за цільовим призначенням” різні за правовою природою, останнє з яких застосовується до випадків, коли на земельній ділянці із певним цільовим призначенням здійснюється діяльність, яка виходить за межі цього цільового призначення. Використання не за цільовим призначенням передбачає дію використання, а за невикористання (бездіяльність) не передбачається позбавлення права користування.
Посилання на постанову:
Коментарі
Loading…