ОКУПАНТИ Розповідь дописувача. НА ГОРОДІ (Гостомель-Ірпінь, 24 лютого- 18 березня 2022 року). ВІЙНА.

ОКУПАНТИ НА ГОРОДІ (Гостомель-Ірпінь, 24 лютого- 18 березня 2022 року). ВІЙНА.

-Что случилось, парни?

Мій сусід Саша завжди розмовляв російською. І коли на городі іншого сусіда побачив групу військових, які махали йому руками, щоб звернути на себе увагу, запитав «на автомті».

-А как нам отсюда выйти?,-не дуже голосно, але так, щоб дядько почув, гукнув один із групи. Їх було десятеро.

-Вы здесь не пройдете. Тут везде огороды и река, – чую голос сусіда.

Я із сусідкою саме вибрались із погреба після чергових вибухів. Цікаво, з ким це говорить її чоловік? Вже рушила, щоб приєднатися до розмови. Але, бачу, Саша не те що біжить, він летить мені назустріч. Я ще ніколи не бачила, щоб він хоч колись так швидко бігав, бо ж роки вже в нього, роки. Одразу закалатало серце. Що трапилось?

-На огороде русский дессант! Быстро звони кому-нибудь!

У голові одразу калейдоскоп імен. Кому дзвонити? Маркушину!(мер Ірпеня). Набираю номер. Немає зв,язку. Набираю ще раз. Сигнал не проходить. Пробую дзвонити іншим спільним знайомим, щоб ті передали інфу. Сигнал не проходить. Набираю знову Маркушина. Є сигнал! ОГ-(так ми називаємо мера між собою)- бере слухавку.

І хоча у перші дні окупанти ще не поводились жорстоко із цивільними, бо думали, що ми їм дуже раді, наша психіка сприйняла їх, як сприймали фашистів у Велику Вітчизняну. Серце калатало так, що здавалося вискочить через рота. Але коли неподалік у ліску почули автоматні черги, не злякалися, а зраділи. Стріляли там, куди Саша відправив рашистських диверсантів. Не було сумніву: спрацювала наша територіальна оброна.

***

Мій будинок – за 400-500 метрів від розвилки ГОСТОМЕЛЬ_БУЧА_ІРПІНЬ. Коли колона рашистських танків хотіла прорватися до Києва через гостомельський міст, у моєму дворі стугоніла земля. Потужні вибухи мало не закладали вуха. З подвір,я, через невеличкий клаптичок лісу, було добре видно чорні клуби диму. Повітря наповнювалось чадом металу, гуми і ще чогось. Після того, як НАШІ зупинили ворожу колону з Гостомеля на Київ, ми на хутірку, думали, що у нас буде вже все спокійно. Але, на жаль, ми помилялись.

У моїх сусідів у дворі невеличкий погреб. Там кілька поличок із різною консервацією і поруч заледве поміщається троє людей. Лєна і її чоловік Саша покликали мене до себе. Так ця «землянка» стала у перші дні війни надійним прихистком і для мене. У погребі дуже холодно і сиро.

За кілька днів ми навчилися розрізняти гул: летить літак, ракета, гатять міномети чи танки. А ще навчилися вираховувати паузи між обстрілами. У перервах вибиралися на вулицю, щоб хоч трохи погрітися. На горі було значно тепліше ніж у льоху. На деякий час могли забігти й до хати. Одного разу ледве встигли застрибнути у нашу схованку. Будинок сколихнуло і в хаті затряслися шибки. Вибухи були десь зовсім поруч. Ми причаїлися і тихенько роздумували: якщо снаряд розірветься поруч із погребом, він витримає. Надія була на те, що ми хоч трохи зариті у землю, і це захистить нас хоча б від осколків. А що буде, якщо бомба впаде на сам погреб? Про смерть думати не хотілося. Засвітили свічку. У кутку стояв ломик і сокира. Поклали їх біля себе. Уявили як будемо розгрібатися, коли завалить вхід. Ще трохи погупало і начеб-то стихло. Саша вирішив піти у розвідку. Відкрив ляду. Виліз із погреба, обдивився двір і пішов оглянути город. Слідом за ним на гору піднялася і я. Чую, мій сусід з кимось голосно розмовляє. Цікаво, хто там у цей час може бути на городі? Вирішила піти подивитися. Але, не встигла зробити й кроку, бачу, Саша не біжить, а вже летить мені назустріч. А про те, що трапилось, розповіла вам у першій частині посту: окупанти заблудились на городі .

На моєму хутірці війна випробовувала мою нервову систему і загартовувала психіку до 5 березня. Тоді я думала – це найстрашніший період мого життя, який от-от закінчиться разом з війною. На жаль, це був всього лише початок. Далі – у наступному пості.